Розділ VІ. МІЖ КОЛИСКАМИ ТА ПРЕСТОЛОМ, АБО КИРИЛИЧНИЙ ПІДПИС НА ЛІЛЕЯХ ФРАНЦІЇ

Земля Капетингів дихала вогкістю та залізом, коли у весняний день тисяча п’ятдесят другого року над Суассоном прокотився перший крик немовляти. Усміхнена Анна схилилася над колискою сина, і в її очах, де ще вчора відбивалося далеке золото київських бань, спалахнуло нове, французьке сонце. Вона назвала його Філіпом («Той, хто любить коней») – іменем, що пахло грецькими фоліантами, де оживали в часі легенди про античних героїв, та візантійською величчю мужніх воїнів, іменем, яке західні барони вчилися вимовляти з неприхованою суворістю. Ось вона, місія чужинки з далекого Руського моря: подарувати тривалість роду, що заледве жеврів на межі згасання. Згодом це ім’я стане оберегом ще для п’яти королів цієї землі.
Один за одним до її лона приходили нові душі – Роберт, чий шлях виявився коротким, мов спалах зірки; Емма, у чиєму серці проростало зерно майбутньої святості; та Гуго, якому судилося понести хрестоносні знамена до самого Єрусалима. Чотири живі фортеці наче красномовна відповідь французькому двору, що вороже шепотівся за її спиною.
Батько маленьких принців та принцеси Емми, король Генріх вічно блукав далеко від дому – у туманах війни, приборкуючи бойовим мечем бунтівних васалів. Поки чоловік міряв конем свої непокірні володіння, в королівських покоях Анна творила свій тихий, але непохитний материнський всесвіт. Вона тримала у руках не меч, а чарівне смарагдове перо, подароване колись на щастя її батьком Ярославом у книжній палаті князівського терема. В її мудрій та вольовій опіці перо набувало щоразу нових, незбагненно яскравих відтінків коштовного смарагду і лагідно промінилось золотоносним жаром. Світла магія розливалась довкола з подвійною силою. Молода мати водила тоненькими пальцями дітей по пергаментах, вчила їх наслухати красу і вагу слова там, де інші зважали лише на передзвін важкої зброї.
Поки лицарі ставили грубі хрести замість підписів своїми смертоносними ножами, її рука впевнено писала слов’янською в’яззю: «Ана Ръина» – себто «Анна Регіна». Королева, яка вміла читати таємниці світу. І старий король схиляв голову перед цими знаннями. «За згоди моєї дружини Анни», – звучало у залах Суассона та Парижа з його королівських уст. Навіть гордовитий Рим у листах Папи Миколи ІІ зачудовано схилявся перед мудрістю жінки, що принесла світло у темні ліси Галлії та в похмурий замок Його Величності:
«Твоя мудрість, королево, є щитом для цього дому».

***
…А потім… А потім прийшов Реймс. Рік тисяча п'ятдесят дев'ятий. Запах ладану і миру, шепіт молитви над тяжко хворим королем. Сім літ її первістку Філіпу. Він кладе у соборі в присутності сотень душ свою дитячу долоньку на древню книгу, привезену його матір’ю з далекого загадкового Києва. Маленький принц присягає на тепер уже Реймському Євангелії на вірність Франції. Анна бачила це і знала: її руська кров назавжди вросла у лілеї цієї землі*.

«Вона не віддала його нянькам,
не дозволила зробити з нього лише залізного вершника.
Вона вчила його бачити світ крізь літери,
чути музику мов і думати, перш ніж карати.
Малий королевич тримав перо,
поки його батько стискав руків'я меча».

…Четвертий день серпня тисяча шістдесятого року приніс холодну звістку. Серце Генріха зупинилося. Анна залишилася наодинці з чужою країною, хижими баронами, підступами двору, тримаючи за руки малолітніх дітей.
«У Валгаллі й на землі немає місця для слабкості, Анушко», – раптом долинув до Королеви-удови голос її матері… Інгігерди. Темно-сірі очі княгині Русі, наче дві важкі дощові хмари, зазирали глибоко в її зболену душу.
«Скандинавська сталь, мамо, і київське золото – вони не ламаються», – відповіла вона їй своїм внутрішнім голосом і пекуча сльоза розуміння обпалила її повіки. Вона більше не була «гостею» в королівських палатах. «Ана Ръина»… Вона була Матір'ю короля. Вона стала першою Регенткою, чия воля відтепер мала правити Францією.

______
*Лілея Франції (відома як Флер-де-Ліс, фр. fleur de lys — «квітка лілії») — це всесвітньо відомий геральдичний символ, який протягом багатьох століть слугував офіційною емблемою королів Франції та династії Бурбонів. Графічно він має вигляд стилізованої квітки з трьома пелюстками, що з'єднані внизу стрічкою або кільцем. У середньовічній Європі лілія втілювала божественне право монарха на престол та вважалася знаком найвищої шляхетності. Три пелюстки квітки в католицькій традиції символізують єдність Бога-Отця, Сина і Святого Духа. У християнстві біла лілія є традиційним атрибутом Діви Марії.

Далі буде.