Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
2026.11.15
01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців.
Хтось демократією живе, хтось нею грається.
Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує.
Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті.
Криводушн
2026.11.14
23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.
Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.
2026.11.14
22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи
Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що
2026.11.14
22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.
Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й
2026.11.14
21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.
У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 4)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 4)
Розділ V. ВЕСІЛЬНИЙ ВІВТАР ТА ЗОЛОТА КЛЯТВА
Травневий день у Реймсі 1051 року дихав грозою. Свинцеві хмари чіплялися за гострі шпилі величного собору, а повітря було таким густим, що здавалося, ніби його можна різати мечем. Французька знать та єпископи в парчевих шатах заповнили холодний неф храму. Все тут дихало суворою, кам'яною величчю: мовчазні статуї святих дивилися зі стін із похмурим докором, а запах ладану змішувався із сирістю підземель.
Король Генріх І стояв біля вівтаря, схожий на залізну скелю. На ньому була важка бордова мантія, а на сивих скронях виблискував золотий вінець Капетингів. Його погляд був прикутий до величезних дубових дверей, які повільно відчинялися.
Коли Анна ступила на мармурову підлогу собору, по натовпу прокотився тихий шепіт. Вона йшла не як прохачка чи чужинка. Замість білої французької вуалі її русяве волосся прикрашав той самий вінок із київських лілій та барвінку. У руках вона тримала не місцеві реліквії, а своє Київське Євангеліє.
Щойно її вишиті чобітки торкнулися першої плити, кам'яні стіни собору раптово озвалися ледве чутним дзижчанням, ніби віковічний замок упізнав силу, що прийшла зі Сходу.
Архієпископ Реймський, старий і згорблений, підніс королівську шлюбну хартію – важкий, пожовклий пергамент, який мав скріпити цей союз перед Богом і людьми.
– Чи обіцяєш ти, Генріху, берегти цю жінку?.. – прозвучав під склепінням низький латинський голос.
Генріх не відводив очей від Анни.
– Обіцяю, – твердо мовив він.
Король узяв свій важкий бойовий ніж, вмочив його кінчик у чорне чорнило і впевненим, різким рухом поставив розмашистий хрест у кутку хартії. Це був знак воїна, знак заліза, що не вміє читати, але вміє захищати.
Черга дійшла до Анни. Коли архієпископ підніс над нею латинську Біблію, у соборі запала тиша. Анна підняла очі, і в них не було рабського страху перед чужою землею. Вона м'яко, але непохитно відсунула руку священника.
– Я присягаю на тому, що є моїм корінням, – прошепотіли її губи французькому небу. Вона поклала долоню на важку шкіру Євангелія, яке привезла з бібліотек свого батька, великого князя Ярослава, і старослов'янське слово, важке й глибоке, полетіло під готичні шпилі чужого собору, зв'язуючи два світи в один спільний вузол.
Французькі барони переглянулися, чекаючи, що княжна з далеких руських земель просто прикладе свій перстень або поставить такий самий безграмотний хрестик. Але Анна повільно запустила руку в широкі рукави своєї шовкової сукні й дістала те саме смарагдове перо, подароване батьком у книжній палаті. У напівтемряві собору його зелені та сині переливи спалахнули таким яскравим світлом, що єпископи мимоволі перехрестилися, вбачаючи в цьому небесне знамення.
Вона зробила крок до вівтаря. Час ніби сповільнив свій біг. Анна вмочила перо в чорнильницю, але щойно кришталевий кінчик торкнувся пергаменту, чорне чорнило на очах усього французького двору перетворилося на розплавлене, палаюче золото.
Вона писала роздільно, впевнено і гордо, виводячи літери рідною кирилицею:
«А - Н - А Р - Ъ - И - Н - А».
У ту саму секунду, коли остання риска літери «А» замкнулася, у соборі сталося диво. Похмурі сірі стіни Реймса на мить здалися білокам'яними, а під високим склепінням, де зазвичай лунали лише суворі латинські псалми, раптом пролунав далекий, кришталевий передзвін київської Софії. Золотий підпис на хартії спалахнув волошковим вогнем, назавжди впікаючись у плоть французької історії.
Генріх заворожено дивився на цей палаючий автограф. Поруч із його простим лицарським хрестом тепер стояло ім'я, написане мовою мудреців і царів. Він перевів погляд на свою нову дружину, і в його очах більше не було холодної прагматичності – лише глибока повага до Королеви, яка щойно принесла в його темне королівство погідне сонце свого рідного краю.
Шлюбний обряд завершився німим заціпенінням усього двору. Вони зрозуміли: віднині Францією править не просто дружина монарха, а «Ана Ръина» – Світло, чий підпис золотої клятви не зможуть стерти ні віки, ні королі, що прийдуть після неї.
…Рука лягає на рідне Святе Письмо,
звуки старослов’янські летять під готичні шпилі.
Вона присягає чужій землі на своїй правді.
Важка корона падає на золотаве волосся —
перша жінка, миропомазана в цих стінах,
стає королевою франків».
***
Уночі у королівській опочивальні було пронизливо холодно і вогко. На столі поруч шлюбного ложа горіла єдина сальна свічка.
Почувся важкий, трохи нерівний крок – Генріх накульгував через давнє поранення в коліно. Двері прочинилися, і король увійшов без почету. На ньому не було парадного порфіру – лише проста вовняна туніка, що пахла залізом та мисливськими псами. Обличчя його в напівтемряві здавалося ще старішим і поораним зморшками, ніж удень. Генріх важко зітхнув і підійшов до столу, на якому лежало привезене Анною Євангеліє. Його велика, мозоляста рука обережно торкнулася срібного окладу.
– Твої волошкові очі, Анно, потьмарив сум, а погляд… погляд витає десь далеко… – Голос Генріха відлунював втомлено і беземоційно.
– У вашому замку каміння плаче вологістю, сір, – ледь чутно зауважила Анна.
– Тут, на Заході, камінь – це єдиний захист від зрад васалів, – виважено промовив король. – Дерево горить занадто швидко. Як і людське життя. Моя перша дружина померла, моє королівство оточене ворогами. Мені потрібен міцний союз із твоїм батьком…а ще спадкоємець… Але єпископ Роже сказав мені, що ти… читаєш ці знаки. – Він кивнув на книгу. – Це правда?
– Правда, сір, – Анна зробила крок ближче, і полум'я свічки вихопило золото її волосся. – Я вмію читати й писати руською, латиною та грецькою. Мій батько каже, що книги – це ріки, які напувають всесвіт мудрістю.
Генріх раптом гірко, майже беззвучно посміхнувся. У його погляді не було заздрості – лише глибока, вікова втома воїна. Він узяв зі столу дерев'яну паличку-писало, незграбно обернув її у пальцях і поклав назад.
– А я вмію читати лише по хмарах, коли чекаю дощу перед битвою. І по очах своїх баронів, коли вони збираються встромити мені ніж у спину. Для всього іншого в мене є капелани. Я не вмію писати власного імені, Анно.
Вона пильно подивилася на цього суворого, неписьменного чоловіка, який тримав у руках долю великої країни. У її пам'яті знову забриніли батькові слова: «То навчи його. Ти йдеш туди Королевою».
Анна підійшла впритул, обережно взяла його велику, шорстку руку і вклала в його пальці кістяне писало.
– Хрест – це знак Божого промислу, сір. Але ви – король. Сьогодні ви поставили хрестик, бо так вимагає ваш звичай. Але післязавтра… післязавтра я навчу ваші пальці виводити слово «Генріх». Рука, що тримає залізо, зможе тримати й перо.
Генріх застиг. Він дивився на її тонкі білі пальці, що стискали його руку, і в його очах, які бачили лише смерть і зраду, вперше з'явилося щось схоже на благоговіння.
– Ти дивовижна жінка, Анно Київська, – хрипко прошепотів він. –Твої очі волошкові, але в них світиться залізна воля. Нехай буде так. Навчи мене.
Травневий день у Реймсі 1051 року дихав грозою. Свинцеві хмари чіплялися за гострі шпилі величного собору, а повітря було таким густим, що здавалося, ніби його можна різати мечем. Французька знать та єпископи в парчевих шатах заповнили холодний неф храму. Все тут дихало суворою, кам'яною величчю: мовчазні статуї святих дивилися зі стін із похмурим докором, а запах ладану змішувався із сирістю підземель.
Король Генріх І стояв біля вівтаря, схожий на залізну скелю. На ньому була важка бордова мантія, а на сивих скронях виблискував золотий вінець Капетингів. Його погляд був прикутий до величезних дубових дверей, які повільно відчинялися.
Коли Анна ступила на мармурову підлогу собору, по натовпу прокотився тихий шепіт. Вона йшла не як прохачка чи чужинка. Замість білої французької вуалі її русяве волосся прикрашав той самий вінок із київських лілій та барвінку. У руках вона тримала не місцеві реліквії, а своє Київське Євангеліє.
Щойно її вишиті чобітки торкнулися першої плити, кам'яні стіни собору раптово озвалися ледве чутним дзижчанням, ніби віковічний замок упізнав силу, що прийшла зі Сходу.
Архієпископ Реймський, старий і згорблений, підніс королівську шлюбну хартію – важкий, пожовклий пергамент, який мав скріпити цей союз перед Богом і людьми.
– Чи обіцяєш ти, Генріху, берегти цю жінку?.. – прозвучав під склепінням низький латинський голос.
Генріх не відводив очей від Анни.
– Обіцяю, – твердо мовив він.
Король узяв свій важкий бойовий ніж, вмочив його кінчик у чорне чорнило і впевненим, різким рухом поставив розмашистий хрест у кутку хартії. Це був знак воїна, знак заліза, що не вміє читати, але вміє захищати.
Черга дійшла до Анни. Коли архієпископ підніс над нею латинську Біблію, у соборі запала тиша. Анна підняла очі, і в них не було рабського страху перед чужою землею. Вона м'яко, але непохитно відсунула руку священника.
– Я присягаю на тому, що є моїм корінням, – прошепотіли її губи французькому небу. Вона поклала долоню на важку шкіру Євангелія, яке привезла з бібліотек свого батька, великого князя Ярослава, і старослов'янське слово, важке й глибоке, полетіло під готичні шпилі чужого собору, зв'язуючи два світи в один спільний вузол.
Французькі барони переглянулися, чекаючи, що княжна з далеких руських земель просто прикладе свій перстень або поставить такий самий безграмотний хрестик. Але Анна повільно запустила руку в широкі рукави своєї шовкової сукні й дістала те саме смарагдове перо, подароване батьком у книжній палаті. У напівтемряві собору його зелені та сині переливи спалахнули таким яскравим світлом, що єпископи мимоволі перехрестилися, вбачаючи в цьому небесне знамення.
Вона зробила крок до вівтаря. Час ніби сповільнив свій біг. Анна вмочила перо в чорнильницю, але щойно кришталевий кінчик торкнувся пергаменту, чорне чорнило на очах усього французького двору перетворилося на розплавлене, палаюче золото.
Вона писала роздільно, впевнено і гордо, виводячи літери рідною кирилицею:
«А - Н - А Р - Ъ - И - Н - А».
У ту саму секунду, коли остання риска літери «А» замкнулася, у соборі сталося диво. Похмурі сірі стіни Реймса на мить здалися білокам'яними, а під високим склепінням, де зазвичай лунали лише суворі латинські псалми, раптом пролунав далекий, кришталевий передзвін київської Софії. Золотий підпис на хартії спалахнув волошковим вогнем, назавжди впікаючись у плоть французької історії.
Генріх заворожено дивився на цей палаючий автограф. Поруч із його простим лицарським хрестом тепер стояло ім'я, написане мовою мудреців і царів. Він перевів погляд на свою нову дружину, і в його очах більше не було холодної прагматичності – лише глибока повага до Королеви, яка щойно принесла в його темне королівство погідне сонце свого рідного краю.
Шлюбний обряд завершився німим заціпенінням усього двору. Вони зрозуміли: віднині Францією править не просто дружина монарха, а «Ана Ръина» – Світло, чий підпис золотої клятви не зможуть стерти ні віки, ні королі, що прийдуть після неї.
…Рука лягає на рідне Святе Письмо,
звуки старослов’янські летять під готичні шпилі.
Вона присягає чужій землі на своїй правді.
Важка корона падає на золотаве волосся —
перша жінка, миропомазана в цих стінах,
стає королевою франків».
***
Уночі у королівській опочивальні було пронизливо холодно і вогко. На столі поруч шлюбного ложа горіла єдина сальна свічка.
Почувся важкий, трохи нерівний крок – Генріх накульгував через давнє поранення в коліно. Двері прочинилися, і король увійшов без почету. На ньому не було парадного порфіру – лише проста вовняна туніка, що пахла залізом та мисливськими псами. Обличчя його в напівтемряві здавалося ще старішим і поораним зморшками, ніж удень. Генріх важко зітхнув і підійшов до столу, на якому лежало привезене Анною Євангеліє. Його велика, мозоляста рука обережно торкнулася срібного окладу.
– Твої волошкові очі, Анно, потьмарив сум, а погляд… погляд витає десь далеко… – Голос Генріха відлунював втомлено і беземоційно.
– У вашому замку каміння плаче вологістю, сір, – ледь чутно зауважила Анна.
– Тут, на Заході, камінь – це єдиний захист від зрад васалів, – виважено промовив король. – Дерево горить занадто швидко. Як і людське життя. Моя перша дружина померла, моє королівство оточене ворогами. Мені потрібен міцний союз із твоїм батьком…а ще спадкоємець… Але єпископ Роже сказав мені, що ти… читаєш ці знаки. – Він кивнув на книгу. – Це правда?
– Правда, сір, – Анна зробила крок ближче, і полум'я свічки вихопило золото її волосся. – Я вмію читати й писати руською, латиною та грецькою. Мій батько каже, що книги – це ріки, які напувають всесвіт мудрістю.
Генріх раптом гірко, майже беззвучно посміхнувся. У його погляді не було заздрості – лише глибока, вікова втома воїна. Він узяв зі столу дерев'яну паличку-писало, незграбно обернув її у пальцях і поклав назад.
– А я вмію читати лише по хмарах, коли чекаю дощу перед битвою. І по очах своїх баронів, коли вони збираються встромити мені ніж у спину. Для всього іншого в мене є капелани. Я не вмію писати власного імені, Анно.
Вона пильно подивилася на цього суворого, неписьменного чоловіка, який тримав у руках долю великої країни. У її пам'яті знову забриніли батькові слова: «То навчи його. Ти йдеш туди Королевою».
Анна підійшла впритул, обережно взяла його велику, шорстку руку і вклала в його пальці кістяне писало.
– Хрест – це знак Божого промислу, сір. Але ви – король. Сьогодні ви поставили хрестик, бо так вимагає ваш звичай. Але післязавтра… післязавтра я навчу ваші пальці виводити слово «Генріх». Рука, що тримає залізо, зможе тримати й перо.
Генріх застиг. Він дивився на її тонкі білі пальці, що стискали його руку, і в його очах, які бачили лише смерть і зраду, вперше з'явилося щось схоже на благоговіння.
– Ти дивовижна жінка, Анно Київська, – хрипко прошепотів він. –Твої очі волошкові, але в них світиться залізна воля. Нехай буде так. Навчи мене.
Далі буде.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 5) "
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 3) "
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 3) "
Про публікацію
