Розділ ІV. ВЕСІЛЬНИЙ ВІВТАР ТА ЗОЛОТА КЛЯТВА

Травневий день у Реймсі 1051 року дихав грозою. Свинцеві хмари чіплялися за гострі шпилі величного собору, а повітря було таким густим, що здавалося, ніби його можна різати мечем. Французька знать та єпископи в парчевих шатах заповнили холодний неф храму. Все тут дихало суворою, кам'яною величчю: мовчазні статуї святих дивилися зі стін із похмурим докором, а запах ладану змішувався із сирістю підземель.
Король Генріх І стояв біля вівтаря, схожий на залізну скелю. На ньому була важка бордова мантія, а на сивих скронях виблискував золотий вінець Капетингів. Його погляд був прикутий до величезних дубових дверей, які повільно відчинялися.
Коли Анна ступила на мармурову підлогу собору, по натовпу прокотився тихий шепіт. Вона йшла не як прохачка чи чужинка. Замість білої французької вуалі її русяве волосся прикрашав той самий вінок із київських лілій та барвінку. У руках вона тримала не місцеві реліквії, а своє Київське Євангеліє.
Щойно її вишиті чобітки торкнулися першої плити, кам'яні стіни собору раптово озвалися ледве чутним дзижчанням, ніби віковічний замок упізнав силу, що прийшла зі Сходу.
Архієпископ Реймський, старий і згорблений, підніс королівську шлюбну хартію – важкий, пожовклий пергамент, який мав скріпити цей союз перед Богом і людьми.
– Чи обіцяєш ти, Генріху, берегти цю жінку?.. – прозвучав під склепінням низький латинський голос.
Генріх не відводив очей від Анни.
– Обіцяю, – твердо мовив він.
Король узяв свій важкий бойовий ніж, вмочив його кінчик у чорне чорнило і впевненим, різким рухом поставив розмашистий хрест у кутку хартії. Це був знак воїна, знак заліза, що не вміє читати, але вміє захищати.
Черга дійшла до Анни. Коли архієпископ підніс над нею латинську Біблію, у соборі запала тиша. Анна підняла очі, і в них не було рабського страху перед чужою землею. Вона м'яко, але непохитно відсунула руку священника.
– Я присягаю на тому, що є моїм корінням, – прошепотіли її губи французькому небу. Вона поклала долоню на важку шкіру Євангелія, яке привезла з бібліотек свого батька, великого князя Ярослава, і старослов'янське слово, важке й глибоке, полетіло під готичні шпилі чужого собору, зв'язуючи два світи в один спільний вузол.
Французькі барони переглянулися, чекаючи, що княжна з далеких руських земель просто прикладе свій перстень або поставить такий самий безграмотний хрестик. Але Анна повільно запустила руку в широкі рукави своєї шовкової сукні й дістала те саме смарагдове перо, подароване батьком у книжній палаті. У напівтемряві собору його зелені та сині переливи спалахнули таким яскравим світлом, що єпископи мимоволі перехрестилися, вбачаючи в цьому небесне знамення.
Вона зробила крок до вівтаря. Час ніби сповільнив свій біг. Анна вмочила перо в чорнильницю, але щойно кришталевий кінчик торкнувся пергаменту, чорне чорнило на очах усього французького двору перетворилося на розплавлене, палаюче золото.
Вона писала роздільно, впевнено і гордо, виводячи літери рідною кирилицею:
«А - Н - А Р - Ъ - И - Н - А».
У ту саму секунду, коли остання риска літери «А» замкнулася, у соборі сталося диво. Похмурі сірі стіни Реймса на мить здалися білокам'яними, а під високим склепінням, де зазвичай лунали лише суворі латинські псалми, раптом пролунав далекий, кришталевий передзвін київської Софії. Золотий підпис на хартії спалахнув волошковим вогнем, назавжди впікаючись у плоть французької історії.
Генріх заворожено дивився на цей палаючий автограф. Поруч із його простим лицарським хрестом тепер стояло ім'я, написане мовою мудреців і царів. Він перевів погляд на свою нову дружину, і в його очах більше не було холодної прагматичності – лише глибока повага до Королеви, яка щойно принесла в його темне королівство погідне сонце свого рідного краю.
Шлюбний обряд завершився німим заціпенінням усього двору. Вони зрозуміли: віднині Францією править не просто дружина монарха, а «Ана Ръина» – Світло, чий підпис золотої клятви не зможуть стерти ні віки, ні королі, що прийдуть після неї.

…Рука лягає на рідне Святе Письмо,
звуки старослов’янські летять під готичні шпилі.
Вона присягає чужій землі на своїй правді.
Важка корона падає на золотаве волосся —
перша жінка, миропомазана в цих стінах,
стає королевою франків».
***

Уночі у королівській опочивальні було пронизливо холодно і вогко. На столі поруч шлюбного ложа горіла єдина сальна свічка.
Почувся важкий, трохи нерівний крок – Генріх накульгував через давнє поранення в коліно. Двері прочинилися, і король увійшов без почету. На ньому не було парадного порфіру – лише проста вовняна туніка, що пахла залізом та мисливськими псами. Обличчя його в напівтемряві здавалося ще старішим і поораним зморшками, ніж удень. Генріх важко зітхнув і підійшов до столу, на якому лежало привезене Анною Євангеліє. Його велика, мозоляста рука обережно торкнулася срібного окладу.
– Твої волошкові очі, Анно, потьмарив сум, а погляд… погляд витає десь далеко… – Голос Генріха відлунював втомлено і беземоційно.
– У вашому замку каміння плаче вологістю, сір, – ледь чутно зауважила Анна.
– Тут, на Заході, камінь – це єдиний захист від зрад васалів, – виважено промовив король. – Дерево горить занадто швидко. Як і людське життя. Моя перша дружина померла, моє королівство оточене ворогами. Мені потрібен міцний союз із твоїм батьком…а ще спадкоємець… Але єпископ Роже сказав мені, що ти… читаєш ці знаки. – Він кивнув на книгу. – Це правда?
– Правда, сір, – Анна зробила крок ближче, і полум'я свічки вихопило золото її волосся. – Я вмію читати й писати руською, латиною та грецькою. Мій батько каже, що книги – це ріки, які напувають всесвіт мудрістю.
Генріх раптом гірко, майже беззвучно посміхнувся. У його погляді не було заздрості – лише глибока, вікова втома воїна. Він узяв зі столу дерев'яну паличку-писало, незграбно обернув її у пальцях і поклав назад.
– А я вмію читати лише по хмарах, коли чекаю дощу перед битвою. І по очах своїх баронів, коли вони збираються встромити мені ніж у спину. Для всього іншого в мене є капелани. Я не вмію писати власного імені, Анно.
Вона пильно подивилася на цього суворого, неписьменного чоловіка, який тримав у руках долю великої країни. У її пам'яті знову забриніли батькові слова: «То навчи його. Ти йдеш туди Королевою».
Анна підійшла впритул, обережно взяла його велику, шорстку руку і вклала в його пальці кістяне писало.
– Хрест – це знак Божого промислу, сір. Але ви – король. Сьогодні ви поставили хрестик, бо так вимагає ваш звичай. Але післязавтра… післязавтра я навчу ваші пальці виводити слово «Генріх». Рука, що тримає залізо, зможе тримати й перо.
Генріх застиг. Він дивився на її тонкі білі пальці, що стискали його руку, і в його очах, які бачили лише смерть і зраду, вперше з'явилося щось схоже на благоговіння.
– Ти дивовижна жінка, Анно Київська, – хрипко прошепотів він. –Твої очі волошкові, але в них світиться залізна воля. Нехай буде так. Навчи мене.

Далі буде.