Розділ ІV. ПЕРША ЗУСТРІЧ: ЗІТКНЕННЯ ДВОХ СВІТІВ

«Травень розсипав цвіт над Реймсом,
кам’яні химери застигли у німому подиві.
Вона йде по кубах холодного каміння,
двадцятирічна весна у вишитих шатах.
Поруч – король, сивий від битв і років,
дивиться на її спокійні очі».
***

Важкі дубові двері великої зали палацу Сіте відчинилися з неприємним рипінням. Анна повільно йшла вздовж довгого проходу. Її дорожній плащ, прикрашений хутром куниці, ледь шелестів по соломі, що вкривала кам’яну підлогу. Французькі барони та єпископи, які стояли обабіч, затамували подих. Вони очікували побачити залякану дівчинку з далеких лісів, але перед ними ступала велична, струнка княжна з гордо піднятою головою, у чиїх волошкових очах не було й краплі страху.
Наприкінці зали, на важкому дерев'яному троні, сидів Генріх І. На ньому була темно-синя оксамитова мантія, пошита золотими нитками, яка, втім, здавалася потертою на ліктях від частого носіння обладунків. У руках він тримав залізний скіпетр.
Коли Анна зупинилася за кілька кроків від трону, король повільно підвівся. Його важкі чоботи глухо стукнули по мармуру підніжжя. Він пильно, оцінююче оглянув її – від витонченого золотого обруча на русявому волоссі до кінчиків вишитих київських чобітків. Але коли його погляд зустрівся з її прямим, розумним і спокійним поглядом, усередині Генріха щось здригнулося. Він звик до покірних європейських принцес, які тремтіли перед його королівським гнівом, але ця дівчина дивилася на нього як на рівного.
– Вітаю вас у Франції, Ваша Величносте, – голос Генріха був низьким і хрипким, із чітким лицарським притиском. Французька мова здалася Анні різкою та ламаною, але вона зрозуміла кожне слово.
Замість того, щоб схилити голову в глибокому поклоні, як того вимагав французький етикет, Анна зробила крок уперед. Вона повільно підняла руки й протягнула королю свій головний скарб – Давньоруське Євангеліє, яке всю дорогу тримала біля серця. Срібний оклад книги спалахнув у світлі смолоскипів.
– Я привезла вам слово Боже і мир від мого батька, князя Ярослава, – чітко відповіла вона латиною.
Генріх здивовано підняв густі брови. Він обережно взяв книгу своїми великими, мозолястими від меча пальцями. Король збентежено провів долонею по коштовній обкладинці, а потім подивився на великі літери, які не міг прочитати. Він перевів погляд на Анну, і в його стомлених очах уперше проблиснула іскра поваги та дивного, давно забутого тепла.
«Вона пахне чистим снігом і липовим медом, – подумав Генріх, дивлячись у її волошкові очі. – Вона занадто тонка для цього грубого Парижа, але в її погляді сили більше, ніж у половини моїх баронів. Ця дівчина принесла у мій похмурий дім справжнє сонце».
Анна ж, дивлячись на свого майбутнього чоловіка, подумки згадала слова батька Ярослава: «Ти йдеш туди Королевою. То навчи його». Вона побачила його втому, його зморшки й шрами, і в її серці не було відрази – лише глибоке, спокійне розуміння своєї місії.
Генріх повільно повернувся до єпископа Роже, який стояв поруч, і передав йому книгу. Потім він знову взяв Анну за руку. Його долоня була гарячою і шорсткою, але він стиснув її пальці дивовижно обережно, ніби боявся зламати кришталеву фігурку.
– Завтра дзвони Реймса сповістять про наше вінчання, Анно, – сказав король, і вперше за багато місяців на його суворому обличчі з’явилася ледь помітна, але щира посмішка. – Ти станеш королевою мого народу.
У цей момент над похмурим островом Сіте пролунав перший вечірній дзвін. Чарівне смарагдове перо, сховане в її дорожній сумці, легенько затремтіло, даючи знак: перший крок у чужому кам’яному світі було зроблено, і доля «А-н-и Р-ъ-и-н-и» почала свій великий відлік на французькій землі.

Далі буде.