Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.09
15:52
Коротшають і лІто і літА,
Життя дощенту вибрало ліміти,
Мелодія на mesto поверта
І спробуй не хворіти, не старіти.
Хмаринками торкнувшись верховіть
Війнуло літо в напрямі на осінь.
У кроні кожна гілочка тремтить,
Життя дощенту вибрало ліміти,
Мелодія на mesto поверта
І спробуй не хворіти, не старіти.
Хмаринками торкнувшись верховіть
Війнуло літо в напрямі на осінь.
У кроні кожна гілочка тремтить,
2026.08.09
13:08
Ледве шкутильгають люди на льоду,
Ніби оминають лихо і біду.
На льоду пратексту, на льоду буття
Падає людина в пазли каяття.
Падає людина у глибокий страх
У безжальних, лютих, навісних вітрах.
Падає людина в пазури зусиль,
У лабети пам'яті, в па
Ніби оминають лихо і біду.
На льоду пратексту, на льоду буття
Падає людина в пазли каяття.
Падає людина у глибокий страх
У безжальних, лютих, навісних вітрах.
Падає людина в пазури зусиль,
У лабети пам'яті, в па
2026.08.09
10:35
обіцяючи
жодного разу
не знаючи
що з того вийде
начебто стимул
чи виклик чи вибір тобі
що згадуєш ти
що сповідаєш
жодного разу
не знаючи
що з того вийде
начебто стимул
чи виклик чи вибір тобі
що згадуєш ти
що сповідаєш
2026.08.09
07:12
Золотіють соняхи від сонця,
Променями зніжені украй, -
Вздовж городу, ніби охоронці,
Бережуть багатий урожай.
Шелестять стривожено листками,
Бриликами крутячи довкруж, -
Повсякчасно пройняті страхами,
Горобці цвірінкають чимдуж.
Променями зніжені украй, -
Вздовж городу, ніби охоронці,
Бережуть багатий урожай.
Шелестять стривожено листками,
Бриликами крутячи довкруж, -
Повсякчасно пройняті страхами,
Горобці цвірінкають чимдуж.
2026.08.09
00:07
Перші кроки серед руїн
Посеред цього згарища, оточені щільним кільцем німецьких тілоохоронців Цезаря, з'явилися володарі доль. Юлій Цезар ішов першим. На ньому був похідний панцир, але поверх нього – пурпуровий плащ імператора. Його обличчя виглядало
2026.08.08
21:48
Серед річки — ну й дива! —
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…
Не чекав з бюджету гроші,
хата виросла нова.
Збудував її бобер
той, що сам собі і мер,
і земельний упорядник,
депутат, а чи «колядник»*…
Не чекав з бюджету гроші,
2026.08.08
20:10
Як на мене, він народився не в ту епоху. Було б це 17-18 століття, і ми б знали не Івана Сірка чи Костя Гордієнка, а Толю Григоренка. Так і бачу його на коні, з шаблюкою поперед таких, як і він сам, козарлюг. Щоправда, набагато грамотнішим , вільної хв
2026.08.08
19:31
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
2026.08.08
17:13
Не піду під щитом я "на ви",
Сеньйорит не ділитиму з кимось.
Не зносити мені голови –
І в амбіції більше не кинусь.
Перейшов до когорти дідів,
Дідусем величають онуки.
Тож куфайку стареньку надів,
Сеньйорит не ділитиму з кимось.
Не зносити мені голови –
І в амбіції більше не кинусь.
Перейшов до когорти дідів,
Дідусем величають онуки.
Тож куфайку стареньку надів,
2026.08.08
16:11
А бики не зарили сокири
в епопеї кориди за мир.
Проти миру
і пу зі сортиру,
і зеленої швалі кумир.
***
А ботаніки люльку курили
в епопеї кориди за мир.
Проти миру
і пу зі сортиру,
і зеленої швалі кумир.
***
А ботаніки люльку курили
2026.08.08
15:10
Весна барвиста, лагідно-казкова,
Лишала слід у кожному сонеті.
Зустрілися колись невипадково
На поетичнім сайті два поети.
Перегляд. Прочитання. Їх багато!
Я відповів. Та хто мене примусив?
Не всім життя спроможне дарувати
Лишала слід у кожному сонеті.
Зустрілися колись невипадково
На поетичнім сайті два поети.
Перегляд. Прочитання. Їх багато!
Я відповів. Та хто мене примусив?
Не всім життя спроможне дарувати
2026.08.08
13:44
Я ночую в пустельнім вокзалі,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?
Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
Попідтинню самотньо іду.
У якій же далекій Валгаллі
Я притулок знайду, ніби дух?
Мене дощ так безжально періщить.
Я ночую у вогких церквах.
Мене істина б'є у обличчя,
2026.08.08
11:56
Задощило.
Заспівало.
Досить спеки! Літа мало!
Прохолода між краплинок.
Міжспекотний відпочинок.
По душі біжать доріжки.
Вздовж калюж стрибають ніжки.
Зустріч пальців і повітря.
Заспівало.
Досить спеки! Літа мало!
Прохолода між краплинок.
Міжспекотний відпочинок.
По душі біжать доріжки.
Вздовж калюж стрибають ніжки.
Зустріч пальців і повітря.
2026.08.08
11:56
коли розвиднюється
але хмарам тісно
і цей розклад
небесний цей ландшафт
гармоніює із душевним
надто звісним
із люстром де усі
шляхи навспак назад
але хмарам тісно
і цей розклад
небесний цей ландшафт
гармоніює із душевним
надто звісним
із люстром де усі
шляхи навспак назад
2026.08.08
09:52
P.S. Четвер – есей
0 Друзям. Песах. Смеркалось.
1 От і Четвер. З Петром приготували Пасху, запекли ягня, щоб Учитель спожив зі Своїми учнями.
2 Знайомий воду приніс*. В цей час і учні зайшли.
3 Накритий стіл в світлиці. З’явивсь Ісус і почали. Ще
2026.08.08
07:33
За хмарою хмара - і кожна мрячить
Набридливо і безкінечно, -
Похмурі хмарини укрили блакить
І вітер подув недоречно.
Оця надокучлива мжичка дрібна, -
Як мухи серпневі в кімнаті, -
Як пам'ятна змалечку пісня сумна
Про наші родинні утрати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Набридливо і безкінечно, -
Похмурі хмарини укрили блакить
І вітер подув недоречно.
Оця надокучлива мжичка дрібна, -
Як мухи серпневі в кімнаті, -
Як пам'ятна змалечку пісня сумна
Про наші родинні утрати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 3)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 3)
Розділ ІV. ПЕРША ЗУСТРІЧ: ЗІТКНЕННЯ ДВОХ СВІТІВ
«Травень розсипав цвіт над Реймсом,
кам’яні химери застигли у німому подиві.
Вона йде по кубах холодного каміння,
двадцятирічна весна у вишитих шатах.
Поруч – король, сивий від битв і років,
дивиться на її спокійні очі».
***
Важкі дубові двері великої зали палацу Сіте відчинилися з неприємним рипінням. Анна повільно йшла вздовж довгого проходу. Її дорожній плащ, прикрашений хутром куниці, ледь шелестів по соломі, що вкривала кам’яну підлогу. Французькі барони та єпископи, які стояли обабіч, затамували подих. Вони очікували побачити залякану дівчинку з далеких лісів, але перед ними ступала велична, струнка княжна з гордо піднятою головою, у чиїх волошкових очах не було й краплі страху.
Наприкінці зали, на важкому дерев'яному троні, сидів Генріх І. На ньому була темно-синя оксамитова мантія, пошита золотими нитками, яка, втім, здавалася потертою на ліктях від частого носіння обладунків. У руках він тримав залізний скіпетр.
Коли Анна зупинилася за кілька кроків від трону, король повільно підвівся. Його важкі чоботи глухо стукнули по мармуру підніжжя. Він пильно, оцінююче оглянув її – від витонченого золотого обруча на русявому волоссі до кінчиків вишитих київських чобітків. Але коли його погляд зустрівся з її прямим, розумним і спокійним поглядом, усередині Генріха щось здригнулося. Він звик до покірних європейських принцес, які тремтіли перед його королівським гнівом, але ця дівчина дивилася на нього як на рівного.
– Вітаю вас у Франції, Ваша Величносте, – голос Генріха був низьким і хрипким, із чітким лицарським притиском. Французька мова здалася Анні різкою та ламаною, але вона зрозуміла кожне слово.
Замість того, щоб схилити голову в глибокому поклоні, як того вимагав французький етикет, Анна зробила крок уперед. Вона повільно підняла руки й протягнула королю свій головний скарб – Давньоруське Євангеліє, яке всю дорогу тримала біля серця. Срібний оклад книги спалахнув у світлі смолоскипів.
– Я привезла вам слово Боже і мир від мого батька, князя Ярослава, – чітко відповіла вона латиною.
Генріх здивовано підняв густі брови. Він обережно взяв книгу своїми великими, мозолястими від меча пальцями. Король збентежено провів долонею по коштовній обкладинці, а потім подивився на великі літери, які не міг прочитати. Він перевів погляд на Анну, і в його стомлених очах уперше проблиснула іскра поваги та дивного, давно забутого тепла.
«Вона пахне чистим снігом і липовим медом, – подумав Генріх, дивлячись у її волошкові очі. – Вона занадто тонка для цього грубого Парижа, але в її погляді сили більше, ніж у половини моїх баронів. Ця дівчина принесла у мій похмурий дім справжнє сонце».
Анна ж, дивлячись на свого майбутнього чоловіка, подумки згадала слова батька Ярослава: «Ти йдеш туди Королевою. То навчи його». Вона побачила його втому, його зморшки й шрами, і в її серці не було відрази – лише глибоке, спокійне розуміння своєї місії.
Генріх повільно повернувся до єпископа Роже, який стояв поруч, і передав йому книгу. Потім він знову взяв Анну за руку. Його долоня була гарячою і шорсткою, але він стиснув її пальці дивовижно обережно, ніби боявся зламати кришталеву фігурку.
– Завтра дзвони Реймса сповістять про наше вінчання, Анно, – сказав король, і вперше за багато місяців на його суворому обличчі з’явилася ледь помітна, але щира посмішка. – Ти станеш королевою мого народу.
У цей момент над похмурим островом Сіте пролунав перший вечірній дзвін. Чарівне смарагдове перо, сховане в її дорожній сумці, легенько затремтіло, даючи знак: перший крок у чужому кам’яному світі було зроблено, і доля «А-н-и Р-ъ-и-н-и» почала свій великий відлік на французькій землі.
«Травень розсипав цвіт над Реймсом,
кам’яні химери застигли у німому подиві.
Вона йде по кубах холодного каміння,
двадцятирічна весна у вишитих шатах.
Поруч – король, сивий від битв і років,
дивиться на її спокійні очі».
***
Важкі дубові двері великої зали палацу Сіте відчинилися з неприємним рипінням. Анна повільно йшла вздовж довгого проходу. Її дорожній плащ, прикрашений хутром куниці, ледь шелестів по соломі, що вкривала кам’яну підлогу. Французькі барони та єпископи, які стояли обабіч, затамували подих. Вони очікували побачити залякану дівчинку з далеких лісів, але перед ними ступала велична, струнка княжна з гордо піднятою головою, у чиїх волошкових очах не було й краплі страху.
Наприкінці зали, на важкому дерев'яному троні, сидів Генріх І. На ньому була темно-синя оксамитова мантія, пошита золотими нитками, яка, втім, здавалася потертою на ліктях від частого носіння обладунків. У руках він тримав залізний скіпетр.
Коли Анна зупинилася за кілька кроків від трону, король повільно підвівся. Його важкі чоботи глухо стукнули по мармуру підніжжя. Він пильно, оцінююче оглянув її – від витонченого золотого обруча на русявому волоссі до кінчиків вишитих київських чобітків. Але коли його погляд зустрівся з її прямим, розумним і спокійним поглядом, усередині Генріха щось здригнулося. Він звик до покірних європейських принцес, які тремтіли перед його королівським гнівом, але ця дівчина дивилася на нього як на рівного.
– Вітаю вас у Франції, Ваша Величносте, – голос Генріха був низьким і хрипким, із чітким лицарським притиском. Французька мова здалася Анні різкою та ламаною, але вона зрозуміла кожне слово.
Замість того, щоб схилити голову в глибокому поклоні, як того вимагав французький етикет, Анна зробила крок уперед. Вона повільно підняла руки й протягнула королю свій головний скарб – Давньоруське Євангеліє, яке всю дорогу тримала біля серця. Срібний оклад книги спалахнув у світлі смолоскипів.
– Я привезла вам слово Боже і мир від мого батька, князя Ярослава, – чітко відповіла вона латиною.
Генріх здивовано підняв густі брови. Він обережно взяв книгу своїми великими, мозолястими від меча пальцями. Король збентежено провів долонею по коштовній обкладинці, а потім подивився на великі літери, які не міг прочитати. Він перевів погляд на Анну, і в його стомлених очах уперше проблиснула іскра поваги та дивного, давно забутого тепла.
«Вона пахне чистим снігом і липовим медом, – подумав Генріх, дивлячись у її волошкові очі. – Вона занадто тонка для цього грубого Парижа, але в її погляді сили більше, ніж у половини моїх баронів. Ця дівчина принесла у мій похмурий дім справжнє сонце».
Анна ж, дивлячись на свого майбутнього чоловіка, подумки згадала слова батька Ярослава: «Ти йдеш туди Королевою. То навчи його». Вона побачила його втому, його зморшки й шрами, і в її серці не було відрази – лише глибоке, спокійне розуміння своєї місії.
Генріх повільно повернувся до єпископа Роже, який стояв поруч, і передав йому книгу. Потім він знову взяв Анну за руку. Його долоня була гарячою і шорсткою, але він стиснув її пальці дивовижно обережно, ніби боявся зламати кришталеву фігурку.
– Завтра дзвони Реймса сповістять про наше вінчання, Анно, – сказав король, і вперше за багато місяців на його суворому обличчі з’явилася ледь помітна, але щира посмішка. – Ти станеш королевою мого народу.
У цей момент над похмурим островом Сіте пролунав перший вечірній дзвін. Чарівне смарагдове перо, сховане в її дорожній сумці, легенько затремтіло, даючи знак: перший крок у чужому кам’яному світі було зроблено, і доля «А-н-и Р-ъ-и-н-и» почала свій великий відлік на французькій землі.
Далі буде.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 4)"
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 2)"
• Перейти на сторінку •
"«АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 2)"
Про публікацію
