Розділ III: КОЛИ ДЗВОНИТЬ СОФІЯ, ЗАТИХАЄ ПАРИЖ

Це було навесні 1048 року. Київ тільки-но скинув із себе зимові кайдани, коли до Золотих воріт підходила пишна кавалькада заморських гостей – французьке посольство, очолюване єпископом Роже Шалонським. Вони подолали тисячі ліг, стоптали порохи і болота непрохідних доріг, аби просити руки молодшої княжни Ярослава – шістнадцятирічної Анни. Така була воля короля франків Генріха І.
У великій гридниці палацу все дихало розкішшю: підлога з візантійською плиткою, стіни в оксамиті та столи, що вгиналися від срібного посуду. Французькі посли застигли від подиву – вони очікували побачити «варварські землі», а потрапили до міста, яке своєю культурою затьмарювало Париж.
Після прийому Ярослав Мудрий покликав доньку до своєї улюбленої книжної палати.
–Ти кликав мене, отче? – тихо запитала вона, заглядаючи в його стомлені очі.
– Кликав, Анушко. Твої сестри вже тримають корони: Анастасія в Угорщині, Єлизавета в Норвегії. Тепер твоя черга. Король Генріх шукає міцний союз із родом Рюриковичів. Наша кров має увійти в жили європейських королівств.
– Але я не хочу бути просто живою печаткою на твоєму договорі! Там, на заході, я буду чужинкою. Вони навіть пишуть інакше!
Ярослав ледь помітно усміхнувся, пишаючись її норовом. Він узяв зі столу невелику книгу в шкіряній палітурці, прикрашену сріблом – Євангеліє.
–Ти не будеш просто печаткою, Анно. Ти будеш нашим світлом там. Я дарую тобі це Євангеліє. Візьми його з собою в Париж. Коли тобі буде важко – читай Святе Письмо, воно вкаже дорогу. Коли навколо тебе будуть темрява й невігластво – покажи їм, хто ти є. Поки ти пам’ятаєш моє слово і тримаєш у руках божу книгу, даровану на благословення – Київ буде з тобою.
– Вони кажуть, король Генріх удвічі старший за мене і не вміє навіть підписати своє ім’я…
– То навчи його, – твердо відповів Ярослав. – Ти – донька київського князя. Ти йдеш туди не слугою, а Королевою. Затям це.
Анна довго дивилася у вікно, де над нічним Києвом у світлі місяця холодно височіли бані Святої Софії. Вона глибоко вдихнула рідне повітря, ніби намагалася насититися ним на все майбутнє життя. Її погляд став дорослим і рішучим.
– Я готова їхати, отче. Франція дізнається, що таке Руська держава.
Ярослав мовчки пригорнув її до серця. Він знав, що бачить свою улюблену молодшу доньку, свою «Синичку», востаннє в житті. Наступного ранку почнеться підготовка до великої подорожі, яка назавжди впише ім'я княжни Анни Київської в історію двох великих народів.
А книга, яку батько дав їй тієї ночі, увійде в історію як «Реймське Євангеліє» – святиня, на якій упродовж віків присягатимуть усі наступні королі Франції.

***
Сіра ранкова імла піднімалася від Дніпра, огортаючи підніжжя київських круч і розмиваючи обриси великого міста, яке Анна так палко любила. Біля Золотих Воріт на неї вже чекав величезний «весільний поїзд»: десятки возів, навантажених коштовним хутром, срібним посудом, шовками та книгами – посагом молодої руської княжни. Поруч вишикувалися французькі лицарі у важких кольчугах, чиї коні нетерпляче били копитами, готові рушити в далеку дорогу завдовжки у тисячі ліг.
Анна стояла на дерев'яному помості біля підніжжя воріт. На ній був дорожній плащ, підбитий куницею, вона міцно притискала до грудей наче оберіг дарунок батька – Київське Євангеліє. Поруч стояла мати – велика княгиня Інгігерда. Скандинавська кров не дозволяла їй проливати сльози на людях. Вона стояла рівно, мов натягнута струна, але її загартоване життям і походами обличчя зараз здавалося неприродно блідим, ніби витесаним із білого каменю. Вона обережно взяла Анну за підборіддя:
– У Валгаллі й на землі немає місця для слабкості, Анушко. Твоя мовчанка має бути гордою, а твоє слово – гострим, мов меч діда Олафа. Пам'ятай: ти – щит нашого роду. Не дозволяй жодному франку думати, що руська княжна нижча за них.
– Я пам'ятатиму, мамо, – прошепотіла Анна, і велика сльоза таки скотилася по її щоці, впавши на срібний оклад книги. – Скандинавська сталь і київське золото – вони не ламаються.
Інгігерда коротко кивнула і міцно, майже до болю, обняла доньку, на мить притиснувши її до свого хутряного коміра, який пахнув зимовим лісом і дорогими парфумами.
Потім Анна повернулася до батька. Ярослав Мудрий здавався старшим, ніж зазвичай. Він важко спирався на свою палицю, а його густі брови були суворо зсунуті. Проте, коли Анна підійшла ближче, він повільно опустився на одне коліно, аби бути врівень із нею, і поклав свої важкі, пописані чорнилом руки їй на плечі.
– Отче… – усе, що змогла вимовити Анна, відчуваючи, як горло стискає невимовний біль розлуки. Вона знала, що більше ніколи не побачить батькових сивих скронь та його улюбленої книжної палати.
– Не плач, Королево, – тихо, але з глибокою батьківською ніжністю промовив Ярослав. – Подивися на ці ворота. Вони золоті, бо через них у Київ заходить сонце. Сьогодні через них ти виносиш наше сонце на Захід. Ти йдеш творити нову історію. Твій шлях буде важким, і самотність стане твоєю найвірнішою супутницею. Але пам'ятай: за твоєю спиною стоїть уся Руська земля. Кожен собор, який ми звели, кожна книга, яку ми написали – усе це твоя нездоланна сила.
Ярослав підвівся, тричі перехрестив доньку й поцілував її у чоло.
– Іди з Богом, доню. Будь мудрою. Будь справедливою. І ніколи не забувай, звідки ти родом.
Анна повільно повернулася до воріт. Вона зробила перший крок крізь високу арку Золотих Воріт, залишаючи позаду своє дитинство у батьківському княжому теремі серед любих сестер і братів, свої перші радості і втіхи, безпечне приволля зеленобарвних Дніпрових круч, і зрештою, своє Тепле Гніздо, свій привітний сонячний Київ. Попереду лежала туманна невідомість і далекий Париж, де на неї чекала корона Франції.
Коли вона сідала на свого білого коня, сонце нарешті пробило ранковий туман, урочисто позолотивши бані Софійського собору. Анна озирнулася востаннє, закарбувавши цей образ у своїй пам'яті на всі наступні десятиліття, і дала коневі шпори, рушаючи назустріч своїй величній незвіданій Долі. Так, як прочитали її по зірках старі мудреці-волхви, так як написало колись на пергаменті чарівне самописне смарагдове перо…

Далі буде.