ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2026.11.16 16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.

Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,

хома дідим
2026.11.16 16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість

Вячеслав Руденко
2026.11.16 14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер

Кока Черкаський
2026.11.16 13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.

Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,

Паб Лімерик
2026.11.16 08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.

Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.

Віктор Кучерук
2026.11.16 07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.

Борис Костиря
2026.11.15 18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.

Євген Федчук
2026.11.15 17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.

Юрій Гундарів
2026.11.15 09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст

Ірина Вовк
2026.11.15 07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі

Віктор Кучерук
2026.11.15 07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.

Володимир Бойко
2026.11.15 01:14
Людожерам непогано вдаються ролі людинолюбців. Хтось демократією живе, хтось нею грається. Політик – це особа, яка однією рукою будує державу, а іншою її руйнує. Навіть наймізернішим людцям доступні цукерки «Гулівер» в асортименті. Криводушн

Віктор Насипаний
2026.11.14 23:50
З молитви проростаєм до життя.
Комусь шляхи чи стежка невеличка.
А весни, як горобчики, летять.
Міліє, висихає люд, як річка.


Щодня кудись мчимо, як хитрий грак.
І враз, як тінь, в землі минаєм поспіль.

С М
2026.11.14 22:44
Безконечний дощ зі слів ллє в паперовий келих
Током, досхочу свавільним, сковзаючи крізь усесвіт
Сум водойм і хвилі втіх поймають мій відкритий розум
Осяюючи, пестячи

Jai Guru Deva Om
Світ незмінний, хай би що
Світ незмінний, хай би що

Світлана Пирогова
2026.11.14 22:03
Вуалями туманними вкриває листопад.
Мокріють і сиріють вулиці навколо.
Не залишилось майже осені чудних принад.
І сонця барва виглядає досить кволо.

Застигли сумно голі клени в сірому ряду.
Лапате листя застелило легко стежку,
(Нахаба вітер враз й

Ігор Шоха
2026.11.14 21:48
Лише у пам’яті спливає
дуга над плесами води
і сум за веселковим краєм.
На тому березі за плаєм
лишилися мої сліди.

У лузі, де росла калина
і де-не-де чортополох,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Тетяна Нєтьосіна
2026.07.04

Дитячої Творчості Центр
2026.04.29

Ян Вікторія А Вікторія
2026.04.23

Іванна Сріблицька
2026.03.31

Охмуд Песецький
2026.03.19

хома дідим
2026.02.11

Павло Інкаєв
2025.11.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Проза

 «АНА РЪИНА»: Волошкові очі Франції (продовження 2)
Розділ III: КОЛИ ДЗВОНИТЬ СОФІЯ, ЗАТИХАЄ ПАРИЖ

Це було навесні 1048 року. Київ тільки-но скинув із себе зимові кайдани, коли до Золотих воріт підходила пишна кавалькада заморських гостей – французьке посольство, очолюване єпископом Роже Шалонським. Вони подолали тисячі ліг, стоптали порохи і болота непрохідних доріг, аби просити руки молодшої княжни Ярослава – шістнадцятирічної Анни. Така була воля короля франків Генріха І.
У великій гридниці палацу все дихало розкішшю: підлога з візантійською плиткою, стіни в оксамиті та столи, що вгиналися від срібного посуду. Французькі посли застигли від подиву – вони очікували побачити «варварські землі», а потрапили до міста, яке своєю культурою затьмарювало Париж.
Після прийому Ярослав Мудрий покликав доньку до своєї улюбленої книжної палати.
–Ти кликав мене, отче? – тихо запитала вона, заглядаючи в його стомлені очі.
– Кликав, Анушко. Твої сестри вже тримають корони: Анастасія в Угорщині, Єлизавета в Норвегії. Тепер твоя черга. Король Генріх шукає міцний союз із родом Рюриковичів. Наша кров має увійти в жили європейських королівств.
– Але я не хочу бути просто живою печаткою на твоєму договорі! Там, на заході, я буду чужинкою. Вони навіть пишуть інакше!
Ярослав ледь помітно усміхнувся, пишаючись її норовом. Він узяв зі столу невелику книгу в шкіряній палітурці, прикрашену сріблом – Євангеліє.
–Ти не будеш просто печаткою, Анно. Ти будеш нашим світлом там. Я дарую тобі це Євангеліє. Візьми його з собою в Париж. Коли тобі буде важко – читай Святе Письмо, воно вкаже дорогу. Коли навколо тебе будуть темрява й невігластво – покажи їм, хто ти є. Поки ти пам’ятаєш моє слово і тримаєш у руках божу книгу, даровану на благословення – Київ буде з тобою.
– Вони кажуть, король Генріх удвічі старший за мене і не вміє навіть підписати своє ім’я…
– То навчи його, – твердо відповів Ярослав. – Ти – донька київського князя. Ти йдеш туди не слугою, а Королевою. Затям це.
Анна довго дивилася у вікно, де над нічним Києвом у світлі місяця холодно височіли бані Святої Софії. Вона глибоко вдихнула рідне повітря, ніби намагалася насититися ним на все майбутнє життя. Її погляд став дорослим і рішучим.
– Я готова їхати, отче. Франція дізнається, що таке Руська держава.
Ярослав мовчки пригорнув її до серця. Він знав, що бачить свою улюблену молодшу доньку, свою «Синичку», востаннє в житті. Наступного ранку почнеться підготовка до великої подорожі, яка назавжди впише ім'я княжни Анни Київської в історію двох великих народів.
А книга, яку батько дав їй тієї ночі, увійде в історію як «Реймське Євангеліє» – святиня, на якій упродовж віків присягатимуть усі наступні королі Франції.

***
Сіра ранкова імла піднімалася від Дніпра, огортаючи підніжжя київських круч і розмиваючи обриси великого міста, яке Анна так палко любила. Біля Золотих Воріт на неї вже чекав величезний «весільний поїзд»: десятки возів, навантажених коштовним хутром, срібним посудом, шовками та книгами – посагом молодої руської княжни. Поруч вишикувалися французькі лицарі у важких кольчугах, чиї коні нетерпляче били копитами, готові рушити в далеку дорогу завдовжки у тисячі ліг.
Анна стояла на дерев'яному помості біля підніжжя воріт. На ній був дорожній плащ, підбитий куницею, вона міцно притискала до грудей наче оберіг дарунок батька – Київське Євангеліє. Поруч стояла мати – велика княгиня Інгігерда. Скандинавська кров не дозволяла їй проливати сльози на людях. Вона стояла рівно, мов натягнута струна, але її загартоване життям і походами обличчя зараз здавалося неприродно блідим, ніби витесаним із білого каменю. Вона обережно взяла Анну за підборіддя:
– У Валгаллі й на землі немає місця для слабкості, Анушко. Твоя мовчанка має бути гордою, а твоє слово – гострим, мов меч діда Олафа. Пам'ятай: ти – щит нашого роду. Не дозволяй жодному франку думати, що руська княжна нижча за них.
– Я пам'ятатиму, мамо, – прошепотіла Анна, і велика сльоза таки скотилася по її щоці, впавши на срібний оклад книги. – Скандинавська сталь і київське золото – вони не ламаються.
Інгігерда коротко кивнула і міцно, майже до болю, обняла доньку, на мить притиснувши її до свого хутряного коміра, який пахнув зимовим лісом і дорогими парфумами.
Потім Анна повернулася до батька. Ярослав Мудрий здавався старшим, ніж зазвичай. Він важко спирався на свою палицю, а його густі брови були суворо зсунуті. Проте, коли Анна підійшла ближче, він повільно опустився на одне коліно, аби бути врівень із нею, і поклав свої важкі, пописані чорнилом руки їй на плечі.
– Отче… – усе, що змогла вимовити Анна, відчуваючи, як горло стискає невимовний біль розлуки. Вона знала, що більше ніколи не побачить батькових сивих скронь та його улюбленої книжної палати.
– Не плач, Королево, – тихо, але з глибокою батьківською ніжністю промовив Ярослав. – Подивися на ці ворота. Вони золоті, бо через них у Київ заходить сонце. Сьогодні через них ти виносиш наше сонце на Захід. Ти йдеш творити нову історію. Твій шлях буде важким, і самотність стане твоєю найвірнішою супутницею. Але пам'ятай: за твоєю спиною стоїть уся Руська земля. Кожен собор, який ми звели, кожна книга, яку ми написали – усе це твоя нездоланна сила.
Ярослав підвівся, тричі перехрестив доньку й поцілував її у чоло.
– Іди з Богом, доню. Будь мудрою. Будь справедливою. І ніколи не забувай, звідки ти родом.
Анна повільно повернулася до воріт. Вона зробила перший крок крізь високу арку Золотих Воріт, залишаючи позаду своє дитинство у батьківському княжому теремі серед любих сестер і братів, свої перші радості і втіхи, безпечне приволля зеленобарвних Дніпрових круч, і зрештою, своє Тепле Гніздо, свій привітний сонячний Київ. Попереду лежала туманна невідомість і далекий Париж, де на неї чекала корона Франції.
Коли вона сідала на свого білого коня, сонце нарешті пробило ранковий туман, урочисто позолотивши бані Софійського собору. Анна озирнулася востаннє, закарбувавши цей образ у своїй пам'яті на всі наступні десятиліття, і дала коневі шпори, рушаючи назустріч своїй величній незвіданій Долі. Так, як прочитали її по зірках старі мудреці-волхви, так як написало колись на пергаменті чарівне самописне смарагдове перо…


Далі буде.





    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2026-06-23 01:44:23
Переглядів сторінки твору 165
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.965 / 5.66)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.994 / 5.8)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.795
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми РОМАНТИЧНА ПРОЗА
Наша міфологія, проза
Автор востаннє на сайті 2026.11.16 14:28
Автор у цю хвилину відсутній