Розділ II: РУНІЧНЕ КОЛО ПІВНІЧНОЇ КРОВІ

Наступного дня після того, як золоте чорнило застигло на пергаменті, туман над Києвом змінився пронизливим північним вітром. Маленька Анна сиділа в дівочих покоях своєї матері, княгині Інгігерди. Тут пахло зовсім інакше, ніж у книжній палаті батька – не медом і воском, а солоною в'яленою рибою, сушеним вереском та овечою вовною. Інгігерда, донька шведського короля Олафа, принесла із собою в Київ суворий дух варязьких морів і таємниці, що передавалися від жриць Одіна. Вона сиділа біля великого ткацького верстата, але її пальці не пряли – вони перебирали невеликі кістяні плашки з висіченими на них кутуватими знаками. Рунами.
– Підійди до мене, синице, – покликала Інгігерда, не повертаючи голови. Її голос був срібним і холодним, мов крига на шведських озерах. Анна підійшла, тримаючи в кишені сукні смарагдове перо. Воно легенько лоскотало її пальці, ніби живий птах.
Княгиня висипала кістяні руни на стіл перед донькою. Вони лягли дивним колом, у центрі якого опинилися два знаки: «Райдо» – руна довгої дороги та вершника, і «Вуньо» – руна радості, що межує з безумством.
– Батько дав тобі мудрість книг, Анно. Він бачить світ як великий сувій, де все записано, – Інгігерда нарешті подивилася на дівчинку своїми сірими, мов грозове небо, очима. – Але я бачу світ крізь шторм. Твоя дорога лежить туди, де сонце сідає за обрій. Тобі дали духи ім’я Королеви, але північні боги кажуть мені інше: ти зустрінеш свого вірного вовка в дикому лісі.
Інгігерда взяла зі столу тонку срібну голку й раптово вколола Анні пучку вказівного пальця. Дівчинка навіть не здригнулася – лише затамувала подих. Княгиня притисла її закривавлений пальчик до руни вершника.
– Наша кров – це залізо і вогонь, доню. Коли настане час, і кам’яні замки чужинців почнуть неволити твою чисту душу, не шукай порятунку в молитвах чи книгах. Шукай його там, де дерева розмовляють із вітром. Твій справжній трон буде не з золота, а з обіймів чоловіка, якого обере твоє шалене серце. Пам'ятай цей північний завіт: корону можна віддати, але волю своєї рідної давньоруської крові – ніколи.
Анна кивнула, відчуваючи, як слова матері дивним чином переплітаються з нічним пророцтвом батька. У її кишені смарагдове перо раптово стало гарячим, мов вуглинка.

Далі буде.