«…Земля тримає пам’ять, наче віск,
імена западають у глибокі тріщини часу,
щоб прорости травою або літописом.
Слухай, як б’ється серце старої Софії,
слухай, як шумить Сена у чужих берегах —
це одна й та сама туга,
одна й та сама кров».

(Історико-романтична проза з елементами міфо-казки)

Вона була вихована серед білого мармуру, кольорових мозаїк Софії та шелесту пергаментів у скрипторіях сонячного Києва періоду «золотого віку» Русі ХІ століття. Донька великого князя Ярослава Мудрого, вона мала стати живою печаткою у великій грі європейської дипломатії. Але доля закинула її в далеку Францію – країну похмурих кам'яних фортець, середньовічних інтриг та неосвічених монархів, які замість підпису ставили хрестик.
Там вона стала «Ана Ръина» – великою королевою-регенткою, яка прищепила французькому двору культуру, гігієну та любов до книг. Її глибокі волошкові очі, що ховали тугу за рідним Дніпром, заворожували тогочасний Париж, але палацові стіни залишалися для неї холодною золотою кліткою. Коли весь світ вимагав від неї бути лише німою мармуровою статуєю на троні, Анна зважилася на безумство – скинути королівську мантію і втекти в ніч за покликом серця, обравши кохання проклятого Церквою графа Рауля де Крепі. Перед вами драматична та пристрасна хроніка життя непересічної жінки, яка не побоялася анафеми Папи Римського, аби довести: право бути щасливою важить більше за корону.

Розділ І: СМАРАГДОВИЙ ПТАХ І ЗОЛОТЕ ЧОРНИЛО

«…Скрип перових ручок у тиші,
запах сусального золота й книг.
Мати приносить сталеву, як криця, волю,
батько заковує мудрість у довгі рядки.
Вона вчить латину, мов пісню,
вона п’є грецькі псалми, мов воду,
і літери глаголиці лягають на душу,
готуючи її до далекої дороги».

Вона любила тікати на хори Софійського собору, коли там не було служби. З висоти мармурової галереї маленька Анна дивилася, як крізь вузькі вікна падають промені сонця, запалюючи золоту мозаїку Оранти. Великі волошкові очі дівчинки вбирали цю велич. Тут, у тиші храму, де пахло ладаном і свіжим вапном, вона почувалася захищеною.
Батько часто брав її за руку, гуляючи скрипторієм, і казав: «Книги – це ріки, що напувають всесвіт мудрістю». Анна вірила йому. Вона звикла, що світ навколо неї – чистий, білокам'яний, письменний і пахне прохолодною водою з Дніпра та виблискує банями. Вона ще не знала, що настане пора, коли їй доведеться залишити цей сонячний Київ, цей мирний світ її дитинства і вирушити в далеку, незнайому землю на заході, де замість величного мармуру на неї чекатимуть похмурі кам'яні фортеці, а замість освічених філософів – король, що не вміє писати власного імені. Але те сонце рідного краю і батьківського тепла, яке вона сховала в серці, назавжди залишиться з нею, допомагаючи стати великою Королевою Франції.
***

Київський туман у ті роки не був звичайним вологим повітрям. Старі волхви, які потайки збиралися на Щекавиці, шепотіли, що його видихали підземні дракони, які заснули під фундаментами нових кам’яних храмів князя Ярослава. Туман піднімався від Почайни, огортав Золоті ворота і просочувався крізь щілини княжих дубових хоромів, приносячи з собою запахи вогкої глини, річкової тини та давніх чарів.
Маленькій Анні тоді ледве виповнилося сім зим. Для своїх братів вона була просто «синицею» – прудкою, золотокосою дівчинкою, яка вміла ховатися в переходах княжого палацу так, що її не могли знайти навіть найдосвідченіші отроки-охоронці. Але батько, князь Ярослав, знав, що його молодша донька чує те, чого інші не помічають. Вона чула, як співає пергамент під гострими перами писців, і як зітхають мармурові плити Софії під кроками заморських послів.
Того вечора у великій книжній палаті було тихо. Горіли важкі воскові свічки, пахло липовим медом і сушеними травами, які монахи додавали в чорнило, щоб воно не вицвітало століттями. Ярослав Мудрий сидів у своєму кріслі з високою спинкою, схожий на старого, сивого сокола. Його хвора нога тяжко нила на погоду, і він повільно перегортав сторінки величезного грецького фоліанта, обтягнутого шкірою морського звіра. Анна сиділа на ведмежому хутрі біля його ніг. Перед нею лежала гладенька дощечка, залита темним воском, і кістяне писало. Вона намагалася повторити літери, які батько виводив на пергаменті, але думками була далеко.
– Про що задумалася, синице? – низький, трохи хрипкий голос батька змусив її здригнутися. Його велика, тепла долоня лягла на її голову.
– Отче… – Анна підвела свої великі, волошкові очі, в яких зараз відбивалось полум'я свічки. – Мені здається, що книги зі мною розмовляють. Але не нашою мовою. Не тією, що розмовляє мати, і не тією, що співають у храмі. Вони шепочуть щось дивне, схоже на шурхіт сухого листя у чужому лісі. І там пахне залізом і ліліями.
Ярослав пильно подивився на доньку. У його очах не було подиву – лише глибока, вікова мудрість людини, яка знала, що доля руських князів завжди плететься з ниток, які тримають у руках ангели далеко за межами Києва.
– Це голос твоєї долі, Анушко, – тихо мовив князь. – Земля, де ти будеш ходити, ще не знає нашої мудрості. Вона темна, мов ніч під Самайном*, і холодна, мов камінь у печері. Але ти принесеш туди наше сонце.
Він підвівся, трохи накульгуючи, підійшов до важкої залізної скрині, що стояла в кутку палати, і відімкнув її великим бронзовим ключем. Звідти Ярослав дістав невелику кришталеву чорнильницю, всередині якої мерехтіло дивне, золотаве чорнило. Здавалося, у тому склі закрили шматочок липневого полудня. Разом із нею він витяг дивовижне перо – воно не було гусячим чи лебединим. Воно переливалося смарагдовими та синіми барвами, мов крило казкового птаха Сирина.
– Колись, коли я був юнаком у Новгороді, один мандрівник із далеких південних морів приніс мені це перо, – сказав Ярослав, повертаючись до столу.
– Він сказав, що воно належало птаху, який живе на дереві пізнання. Той, хто напише цим пером своє ім'я, пов'яже свою долю з долею цілого світу. Багато років я беріг його. Я думав написати ним свій «Закон Руський», але книги пишуться для земного суду, а доля – для небесного. Візьми його, доню.
Анна з трепетом узяла перо. Воно виявилося дивовижно легким і теплим, ніби птах щойно скинув його зі свого крила. Вона вмочила кінчик у золотаве чорнило і подивилася на чистий аркуш пергаменту, який батько поклав перед нею.
– Що мені написати, отче? – прошепотіла вона, відчуваючи, як повітря в палаті стає густим від магії.
– Напиши те, ким ти є, і те, ким ти станеш. Напиши слово, яке розірве туман над чужими землями.
Маленька дівчинка заплющила очі. Перед її внутрішнім зором раптом постали не київські хороми, а високі, гострі вежі з сірого каменю, густий, похмурий ліс і чоловік із гарячими, темними очима, який кликав її з темряви. Вона відчула, як її рука сама собою, ведена невідомою силою, торкнулася пергаменту. Вона писала повільно, виводячи літери старою кирилицею, якої її вчив батько. Але звуки, які народжувалися в її голові, трансформувалися у літери дивного слова… «А-Н-А Р-Ъ-И-Н-А»…
Щойно остання літера замкнулася, золоте чорнило на папері спалахнуло яскравим, волошковим світлом. За вікнами палати на мить затих вітер, і дзвони Софійського собору самі собою видали один короткий, чистий кришталевий звук.
Ярослав схилився над пергаментом. На його обличчі з'явилася горда й водночас сумна усмішка. Він зрозумів знак.
– «Ана Ръина»… – прошепотів князь, і в його голосі звучало благоговіння. – Королева Анна. Ти записала свій вибір у книгу вічності, синице. Франція почує цей голос. Вони думатимуть, що беруть собі лагідну дружину, а отримають володарку, чиє ім'я запечатане золотом київських бань.
Маленька Анна дивилася на свій підпис. Смарагдове перо в її руці знову стало звичайним, а золоте чорнило всоталося в пергамент, ставши темно-коричневим, майже чорним. Вона ще не знала, що таке корона, і скільки болю принесе їй це велике кохання в Санліському лісі. Але тієї ночі, під наглядом свого мудрого батька, маленька київська княжна прийняла свій перший і найголовніший вибір долі – стати Регіною Франції, Світлом, що прийде зі Сходу.


Далі буде.

_________
*Ніч під Самайном – це містична ніч з 31 жовтня на 1 листопада, кульмінація стародавнього кельтського свята. Воно символізує завершення збору врожаю, межу між літом і зимою, тимчасову перемогу Темряви, потрібну для майбутнього відродження природи. За віруваннями, в цей час межа між світом живих і мертвих зникає, а духи вільно ходять землею.