Дід у вицвілій мазепинці на клас подивився.
Йому раптом щемно стало, що аж просльозився.
Це ж уперше, як героя його запросили
До дітей. Бо з того часу, як проголосили
Їх запроданцями, навіть і мислі не мали
Про таке розповідати, у собі тримали.
А тепер часи змінились, вже дійшло й до того,
Що у школу запросили «зрадника» отого,
Щоб розповів, як боролись у часи криваві
За те, щоби незалежна постала держава.
Правда, врешті взяла гору, коли таке сталось.
Хоч їх – тих, що пам‘ятають, так мало зосталось.
Діти бачити вже звикли дідів у медалях.
А тут дід в простій сорочці, на ногах сандалі
І мазепинка, що дивно зовсім дітям було.
Про такий убір ніколи вони і не чули.
Дід на діток подивився: - Хочете почути,
Як ми з німцем воювали? Так тому і бути.
За зрадників нас вважала влада, говорила,
Що ми німцям у ті роки вірою служили.
То неправда. Не служили. Хоч допомагали.
Бо ж надію на тих німців у ті роки мали,
Що поможуть з України москалів прогнати
Й незалежну Україну, врешті збудувати.
Бо самим то не під силу. Тому й помагали.
Але німці в Україні власні плани мали.
Ні про яку незалежність й чути не хотіли.
Коли наші незалежність все ж проголосили,
То провідників схопили й в табори заслали.
А самі свої порядки заводити стали.
Хоч нічого не мінялось, колгоспи зостались,
Тільки й того, що колгоспом вже не називались.
Старости і поліцаї у селах з‘явились.
А ми з сумом на порядки ті «нові» дивились.
Коли стало зрозуміло, що волі не буде,
Що ми для них – українці - другосортні люди,
Тож нас можна оббирати і чорне робити.
Довелось за зброю братись і німчуру бити.
Я тоді був молоденьким і був у боївці,
Яка першою почала бити клятих німців.
Тут на Сарненщині, власне це і почалося.
Від розвідників дізнатись якось удалося,
Що колона поліційна скоро буде пхати
По дорозі. Тож рішили її перейняти.
Був Перегіняк Григорій старшим понад нами.
Відібрав нас вісім хлопців й подалися прямо
До Городця. Хоч сніги вже чималі лежали
Та ми по снігах доріжку добру протоптали,
Доки вийшли до дороги, що з Городця вела
Та петляла між лісами, єднаючи села.
Старший псевдо мав «Довбешка». Розумний чортяка.
Знав, звідкіль почати краще на німців атаку.
Тож ми у кущах засіли вздовж тії дороги,
Щоб у ворога помітить нас не було змоги.
Скоро випхала колона, шляхом розтяглася.
Розвідка у них, як видно, зовсім не велася.
Їхали собі спокійно, напад не чекали.
Тож страшенно налякались, як ми черги дали.
Власівці - зо три десятки, зразу дременули,
Тільки-но найперші наші постріли почули.
Німці на шляху засіли, відбиватись стали.
Нас не видно, але ми їх всіх на оці мали.
Поки німці оговтались та стріляти стали,
Ми уже потроху снігом у ліс відповзали.
Втрат не мали, а у німців чотирьох убили.
Кажуть, гебітскомісара Сарнів положили.
Та ще шуцмана якогось. Й того було досить.
Щоб спокійно не жилося німцям так, як досі.
Німці, звісно, узялися, хто напав, шукати.
Якось вийшли та рішили заарештувати
Нашого провідника «Діброву». Взяли до підвалу
В Володимирці та й, звісно катувати стали,
Щоб відомості дізнатись про всі наші сили.
Тож «Діброву» врятувати ми і порішили.
Взяв «Довбешка» усю сотню уже на те діло.
Бо ж знав: війська чималенько у місті сиділо.
Крім десятка трьох жандармів - російські козаки,
Сім десятків, що радянські зрізали відзнаки
У полоні й на бік німців служить подалися.
Ще вісімдесят узбеків теж звідти взялися.
Сила, скажу чималенька ще й в місті засіла.
Тож єдине – ми зненацька напасти хотіли.
В ніч на восьме…так, здається, лютого й напали,
Коли всі оті вояки спокійненько спали.
Вартових зняли тихенько, ніхто і не писнув.
А тоді вже до об‘єктів пробралися, звісно.
За командою «Довбешки» разом розпочали.
На будинок, де жандарми сиділи, напали.
Кого вбили, хто у вікна кинувся втікати.
Одні з наших узялися зброю відбирати,
Другі бігом до підвалу, де в‘язні сиділи.
Збили замок і «Діброву» з камери звільнили.
А у місті тріскотіли постріли. Здавалось,
Німці й їхні сраколизи добре налякались.
«Довбешка» велів нам довго в місті не стирчати:
Взяли зброю та «Діброву» й бігом відступати.
Але наші по дорозі ще козаків стріли.
Ті розбіглися одразу, опір не чинили.
А шістьох в полон узяли, до лісу погнали.
Вже у лісі як зібрались, тоді допитали.
Ті в страху щось белькотіли, все розповідали:
І що знали, і те, навіть, чого і не знали.
Що із ними нам робити? Нащо вони в лісі?
Зрадили один раз, другий можуть зрадить, звісно.
Тож вивели на узлісся та і розстріляли.
А у місті аж до ранку постріли лунали.
Кажуть, ми сімох убили, між них командира
Тих жандармів. Завалили добрячого звіра.
А у нас один убитий й поранених двоє.
Звісно, ми їх не лишили, забрали з собою.
Поверталися до лісу у настрої гарнім,
Піднесенім, адже часу втратили не марно.
Отак от ми й розпочали з німцем воювати,
Від загарбників країну рідну визволяти.