ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ


Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським вином, тарелі з фігами, сиром та залишками запеченої риби.
Флавія стояла перед невеликим бронзовим дзеркалом. Її пальці, все ще трохи тремтячи від хвилювання, поправляли у волоссі білий шлюбний вінок із мирта та квіток вербени. Вона посміхалася своєму відображенню. Лише вчора вона була просто донькою пекаря, яка щоранку допомагала батькові замішувати тісто. Сьогодні вона – дружина.
– Тобі дуже пасує цей білий колір, – почувся тихий, трохи хриплий зі сну голос позаду.
Луцій підійшов непомітно, обійняв її за талію і притулився підборіддям до її плеча. Обоє подивилися у дзеркало. Вони виглядали такими молодими, щасливими і... впевненими у своєму майбутньому. Луцій, син місцевого винороба, отримав від батька невелику ділянку землі на схилі гори під новий виноградник.
– Я думаю, сімейний вівтар для дарів ми маємо поставити саме тут, біля входу, – з посмішкою сказав юнак, киваючи на світлий куток кімнати. – Щоб боги щодня бачили, як ти заходиш у дім.
– Ні, Луцію, – жартома насупилася Флавія, повертаючись у його обіймах. – Біля входу занадто багато пилу з вулиці. Поставимо його в глибині саду. Там, де восени ми вперше разом будемо чавити виноград з твого нового куща. Я вже уявляю цей запах...
Раптом слова застрягли у неї в горлі. Дзеркало в її руках дрібно затремтіло. Бронзова поверхня пішла ходором, викривлюючи їхні обличчя. З полиці над ліжком, видаючи різкий звук від удару, упала маленька глиняна фігурка бога шлюбу Гіменея і розбилася на друзки.
– Що це?.. – прошепотіла Флавія, хапаючись за плече чоловіка.
Земля під їхніми ногами глухо, утробно загула, ніби десь глибоко під містом прокинувся розгніваний велетень. Посуд на столі забряжчав, стіни нового, з такою любов'ю побіленого будинку пішли дрібними тріщинами.
Луцій підбіг до вікна. Замість звичного кришталево-блакитного неба над Помпеями розросталася гігантська, чорна, схожа на середземноморську сосну хмара. Вона стрімко піднімалася з вершини Везувію, закриваючи собою сонце. День миттєво перетворювався на непроглядну, зловісну ніч.
– Луцію, мені страшно! – скрикнула дівчина.
З неба, замість лагідного серпневого дощу, на дах будинку з сухим шурхотінням упали перші сірі пластівці. Флавія вибігла за чоловіком на поріг. Одна з цих лапатих павутинок попелу впала на її весільний вінок, миттєво перетворюючи живу білу квітку вербени на брудну сіру пляму. Повітря стало гарячим, важким, із різким, задушливим присмаком сірки.
На вулиці вже панував хаос. Сусіди з криками бігли в бік порту, прикриваючи голови подушками та шматками дощок.
– Біжімо! До моря! – крикнув Луцій, зриваючи з вішалки свій важкий вовняний плащ.
Він міцно схопив Флавію за руку, але коли вони вискочили на бруківку Стріли Но́ли*, сильний підземний поштовх збив дівчину з ніг. Величезна кам'яна брила відірвалася від фронтону сусіднього храму і з гуркотом упала в кількох кроках від них, здіймаючи хмару пилу.
Флавія закрила обличчя руками, задихаючись від гарячого газу й плачучи від жаху. Її шлюбний вінок злетів із голови й потонув у сірій масі попелу, що вже покривав дорогу. Луцій закрив її своїм тілом, натягуючи плащ над їхніми головами, намагаючись захистити кохану від палючого вогняного дощу, який починав падати з неба. Вони застигли на цій бруківці – двоє закоханих, чиє сімейне життя тривало лише один день, і чиї мрії про осінній виноград назавжди згоріли під попелом Везувію.


Далі буде.

______________
* Вулиця Нола була однією з головних транспортних артерій (декуманусів) стародавнього міста. Римські інженери славилися вмінням прокладати ідеально прямі дороги. Вулиця Нола перетинає Помпеї чіткою, бездоганною лінією, через що її вимощену базальтовими плитами бруківку метафорично називають «прямою як стріла».