І. ДОКИ НЕ ЗГАСЛО СОНЦЕ
«Коли небо затягне вогняна ніч і камінь стане дощем, єдиним надійним сховком залишаться обійми тих, кого ти любиш».

Ранок у домі Авла починався як зазвичай. Сонце м’яко освітлювало мармуровий внутрішній дворик-атріум, де у фонтані тихо дзюрчала вода, що стікала через отвір у даху до невеликого басейну. Його дружина, витончена Валерія, закінчувала свій ранковий туалет: рабиня-перукарка акуратно вкладала її волосся складними косами, а інша підносила скриньку з пахучими оліями та перловими сережками. Валерія розніжено давала вказівки кухареві щодо вечірнього бенкету, де мали подавати запечену соню в меду та солодке вино, розбавлене гарячою водою. Молодші діти, Гай та маленька Присцілла, сиділи в саду і голосно сміялися, граючи в кісточки-астрагали та пересуваючи глиняні теракотові фігурки іграшкових гладіаторів. Останні кілька днів землю під ногами злегка трясло, але в Помпеях до цього звикли – вважали це просто примхами підземного бога Вулкана.
Авл щойно повернувся з міських лазень-терм, де обговорював торгові справи. Він відмахнувся від тривожних чуток, які ходили серед людей, запевняючи дружину, що зелена гора Везувій позаду міста – це лише мирний пагорб, порослий виноградниками. Проте ближче до полудня вода в міському акведуку раптом зникла з шипінням, а з домашнього колодязя піднявся важкий, задушливий запах сірки. Тривога вперше стисла серце Валерії, коли вона помітила, як домашні лари – бронзові статуетки богів-покровителів на домашньому вівтарі – раптом здригнулися й упали на мозаїчну підлогу, розбивши зображені на ній маски. До того ж, з їхнього саду раптово зникли усі пташки.
О першій годині дня звичний світ міста розлетівся на шматки. Глухий підземний вибух небаченої сили змусив здригнутися кам'яні стіни дому. Земля під ногами заходила ходором. Над вершиною гори з диким ревом злетів велетенський стовп чорного диму й попелу, який миттєво розрісся, набувши форми гігантської сосни. Небо за лічені хвилини затягнуло грозовим мороком, перетворивши сонячний день на непроглядну, задушливу ніч. На дахи будинків з глухим, лякаючим гуркотом почав падати град із гарячого сірого каміння.
У домі спалахнула паніка. Слуги з криками вибігали на вулицю. Авл кричав, щоб усі ховалися в підвалі, сподіваючись, що під міцними склепіннями вони будуть у безпеці. Проте Валерія, дивлячись у вікно, побачила, як під вагою каміння з тріском руйнується дах сусіднього будинку, ховаючи під собою людей. Вона схопила дітей, які ридали від жаху й затуляли вуха від постійного підземного гулу, і закричала чоловікові: «В підвалі ми задихнемося! Треба бігти до моря!». Загорнувши дітей у плащі, родина вискочила за поріг свого дому, який уже починав страхітливо тріщати від поштовхів.
Вулиці перетворилися на справжнє пекло. Дороги були засипані камінням уже по кісточки, ноги грузли в гарячому місиві. Навколо панував хаос: натовп наляканих людей штовхався, сильніші топтали слабких, містяни падали під уламками стін і колон, що обрушувалися щохвилини. Повітря ставало гарячим, сухим і отруйним, кожен вдих обпікав легені пилом. Навколо панувала майже абсолютна темрява, яку розривали лише криваво-червоні спалахи блискавок у чорній хмарі над вулканом та вогонь пожеж.
Раптом земля здибилася з такою силою, що Авл і Валерія впали, сильно вдарившись об кам’яну бруківку Стабієвої дороги. Маленька Присцілла випустила з рук свою іграшку, яка миттєво зникла під шаром сірого пилу. Дівчинка заплакала: «Тату, де сонце? Мені страшно!». Авл підхопив її на руки, але позаду них уже пролунав звук, схожий на тисячу одночасних громів. Зі схилів гори насувалася розпечена лавина з газу та попелу, яка мчала на місто з шаленою швидкістю. Вона випалювала все повітря попереду себе, несучи миттєву смерть.
Авл озирнувся і в наближеній вогняній заграві побачив цю стіну киплячого мороку, що вже поглинала сусідні квартали. Тікати більше не було куди – ноги не слухалися, а повітря перетворилося на розпечений келих отрути.
Час уповільнився. Розуміючи, що це останні секунди їхнього життя, Авл рванувся вперед. Він міцно притис до себе Валерію. Вона впала на коліна, своїм тілом накриваючи дітей, які забилися в її обійми, ховаючи обличчя в складках її одягу. «Я з вами, я тримаю вас», – прошепотів старшенький Гай, стискаючи руку сестрички.
Одним могутнім, відчайдушним рухом Авл підняв над ними свій важкий вовняний плащ-паліум. Цей шматок тканини був безпорадним, сміховинним щитом проти розгніваного неба і люті природи, але це було все, що батько і чоловік міг зробити для захисту.
Валерія підвела очі й подивилася на Авла крізь пелену сліз і попелу. У цьому погляді вже не було страху перед катастрофою – у ньому застигла безмежна любов і прощання з чоловіком, з яким вони прожили щасливе життя...
Наступної миті вогняний вихор наздогнав їх, покриваючи все навколо товстою ковдрою розпеченого попелу. Вони застигли посеред хаосу як єдине ціле, запечатані в смертельних обіймах. Світ навколо них перетворився на попіл, але цей відчайдушний жест любові назавжди застиг у часі, чекаючи, поки через багато століть художник поверне їх із небуття на своєму полотні.

Далі буде.