Рада у таборі єгиптян: Гірка вода Брухейона

Тим часом на іншому кінці Александрії, у розкішному наметі з єгипетського льону та леопардових шкур, полководець Ахілл проводив військову раду. Навколо низького столу з бронзовою картою міста стояли його найкращі офіцери та малолітній цар Птолемей XIII, чиє дитяче обличчя здригалося від кожного далекого вибуху.
Ахілл був високим, засмаглим чоловіком із густою чорною бородою та шрамом на лівій щоці, отриманим у боях з набатейцями. Його очі звузилися, коли він дивився на план царського кварталу.
– Римляни засіли міцно, – глухо промовив Ахілл, б'ючи кулаком по столу. – Пожежа порту дала Цезарю час. Він перетворив руїни Бібліотеки та зерносховищ на неприступні редути. Його легіонери б'ються як скажені пси, бо знають: позаду них – лише море, а в морі вони безпорадні.
– Але місто на нашому боці! – вигукнув молодий воєначальник Ганімед, палкий прихильник війни до кінця. – Александрійці лютують через спалений Мусейон! Вони готові голими руками рвати римлян! Кожен ремісник взявся за зброю, жінки кидають каміння з дахів!
– Лють натовпу – це добре для бунту, але погано для облоги проти чотирьох легіонів Цезаря, – холодно обірвав його Ахілл. – Нам потрібна вода. Римляни контролюють цистерни Брухейона. Ганімеде, слухай мій наказ: перекопайте канали. Пустіть морську воду з гавані в підземні акведуки, які постачають воду в палацовий квартал. Нехай цей римський вовк і його єгипетська повія п'ють сіль і гниль. Якщо ми не можемо вибити їх залізом, ми змусимо їх померти від спраги серед попелу їхніх книжок!
Царевич Птолемей XIII мовчки дивився на карту, перебираючи пальцями золотий перстень із зображенням сокола-Гора. Він розумів, що його Александрія – колись перлина світу – повільно перетворюється на братську могилу.
***
Минуло кілька днів відтоді, як Ахілл віддав свій жорстокий наказ. У палацовому кварталі життя звузилося до розмірів залізного кільця облоги. Спека єгипетського сонця ставала дедалі нестерпнішою, а повітря все ще тримало в собі присмак гару.
Того полудня у внутрішньому дворику палацу Клеопатри, де біля басейну з білого мармуру раніше відпочивали придворні поетеси, зчинився галас. Молода служниця-нубійка, яка мала набрати воду для ранкового омивання цариці, скрикнула і впустила важку срібну амфору. Вода розлилася по мозаїчній підлозі. Вона була не прозорою, а мутною, з брудними пластівцями піску та мулу. На крик дівчини з покоїв вийшов Руфіо. Він підійшов, опустив пальці в калюжу і підніс їх до губ. Його обличчя миттєво спотворилося від огиди.
– Сіль... – прохрипів він. – Чиста морська сіль. Вони отруїли акведуки.
За годину паніка охопила весь царський квартал. Римські легіонери збігалися до підземних цистерн. Солдати опускали відра, але замість прохолодної прісної води витягували брудну, солону гниль.
– Нам кінець, – шепотілися молоді новобранці. – Без води ми не протримаємося й три дні. Це прокляття єгипетських богів за спалену Бібліотеку!
Цезар прибув до головної цистерни разом із Клеопатрою. Навколо них зібрався натовп розлючених і наляканих легіонерів. Диктатор виглядав абсолютно спокійним, хоча його очі гарячково блищали. Він подивився на Руфіо, який заклика́в солдатів до порядку, тримаючи руку на руків'ї гладіуса.
– Тишу! – голос Цезаря перекрив гул голосів. – Александрійці думають, що вони найрозумніші, бо перекопали канали. Але вони забули, що ми римляни. Ми не чекаємо милості від природи, ми підкорюємо її. Вода під нами є. Вона скрізь, де є море, треба лише вміти її взяти.
Він повернувся до військових інженерів четвертого легіону.
– Слухайте мій наказ. Негайно припинити черпати воду з цистерн. По всьому периметру палаців, прямо на піщаних пляжах і в підвалах, почати копати колодязі. Глибокі, доки не знайдемо прісну воду, яку фільтрує сам прибережний пісок. Працювати день і ніч. Кожен, хто не на барикадах – бере до рук лопату.
Юна Клеопатра спостерігала за Цезарем із тінню поваги у погляді. Римська воля знову протистояла єгипетській хитрості. Вони почали копати. До вечора, коли пальці десятків солдатів були стерті до крові, з першого колодязя на березі забила чиста, солодка, прохолодна прісна вода. Римляни кричали від радості, вмиваючись нею і підкидаючи вгору свої шоломи. Наказ Цезаря знову врятував їх від катастрофи.

Далі буде.