Роздмухане полум’я у серці диктатора

Коли сонце схилилося до заходу, зафарбувавши Александрійську гавань у колір запеченої крові, Цезар зачинився у своєму похідному кабінеті – колишній особистій бібліотеці Птолемея Авлета, батька Клеопатри. Тут, на відміну від Мусейона, стіни вціліли, і полиці все ще були заставлені сувоями у шкіряних чохлах.
Диктатор сидів за масивним столом із ліванського кедра. Перед ним лежала карта оборони міста, заплямована його власними кривавими відбитками пальців, а поруч – кубок із нерозведеним хіоським вином. Він не пив. Його погляд застиг на бронзовому бюсті Александра Македонського, що стояв у кутку кімнати. Навіть у напівтемряві очі засновника міста здавалися живими й повними німого докору.
«Вона думає, що я варвар, – тихо подумав Цезар, згадуючи палаючі очі Клеопатри. – Вона, дитя династії, яка отримала все готовим, вважає, що мені не боляче. Я, Юлій Цезар, який у юності в Родосі навчався красномовства у Аполлонія Молона... Я, який напам'ять знає кожну строфу "Іліади" й сам написав трагедію "Едіп"... Невже вона думає, що я не віддав би половину своїх статків, аби цей проклятий вітер не повернув іскри на Мусейон?»
Він підвівся, підійшов до вікна і подивився на чорні руїни Бібліотеки, над якими все ще вилися тонкі цівки сизого диму.
«Але історію пишуть живі, а не мертві поети, – його щелепи стиснулися. – Якби я завагався хоч на мить, якби я пошкодував ці папіруси більше, ніж життя моїх хлопців із Десятого легіону, то завтра Потін виставив би мою голову на палі на радість александрійському натовпу. Світ назвав би мене дурнем, який проміняв Римську республіку на бібліотеку. Спалені книги – це рана на тілі цивілізації. Але програна битва – це смерть самої цивілізації. Я вилікую цю рану. Я заберу сувої з Пергама, я пограбую Афіни, я змушу кожного римського намісника везти сюди копії. Світ отримає нову бібліотеку. Але спершу... спершу я мушу розчавити Ахілла».
***

Минуло кілька тижнів. Александрія все ще перебувала в облозі, але звістка про страшну пожежу, полишаючи блокадне кільце разом із першими купецькими кораблями, які прорвали єгипетську оборону, почала розлітатися Середземномор'ям, наче пошесть.
В Афінах, у підніжжя Акрополя на галасливій Агорі, група філософів-стоїків та епікурейців заціпеніла, слухаючи молодого матроса, який щоночі бачив заграву над дельтою Нілу. Літній філософ Крантор повільно опустився на мармурову сходинку, випустивши з рук стиль для письма.
– Немає більше Менандра? Немає оригіналів Сапфо? – прошепотів він, дивлячись на синє небо Юної Греції. – Цезар засліпив людство. Віднині ми блукатимемо в сутінках, намагаючись згадати те, що знали наші батьки…
Новина дісталася римської Курії та Форуму через місяць. Сенатори, які ненавиділи Цезаря, миттєво вхопилися за цей привід. Марк Тулій Цицерон, сидячи у своєму маєтку в Тускулі, писав розлюченого листа своєму другові Аттіку:
«...Цей залізобокий тиран, який оголосив себе арбітром світу, приніс у жертву своїй гордині Мусейон. Яка дика, неприборкана пристрасть до руйнування! Спалити флот – це військова хитрість, але спалити скарбницю розуму – це тавро, яке жоден тріумф не змиє з його імені. Рим буде соромитися цього дня, доки стоять наші пагорби».
Проте на вулицях Риму плебеї лише знизували плечима. Для них Александрія була далеким, чужим містом розпусти та чаклунства, а Цезар –героєм, який бореться за велич Риму.

Далі буде.