VIІ. « РИМ ПОЧЕКАЄ! »

Кімната молодого Плінія була завалена сувоями. Тут були вірші Вергілія, праці істориків і його власні начерки. Юнак гарячково пакував речі в шкіряну сумку.
Завтра вранці в порту на нього чекав корабель до Остії. Пліній нарешті вирушав до Риму, щоб навчатися у найкращих риторів імперії та стати відомим оратором. Його мрія, до якої він ішов роками, була на відстані одного дня дороги.
У дверях стояла його мати. Вона важко спиралася на одвірок і тихо дивилася на сина. Багато років після смерті чоловіка вона працювала без відпочинку, продаючи вишиті тканини, щоб зібрати кожну монету на цю подорож. Зараз вона сильно кашляла, притискаючи до губ хустку, але ховала її від сина, щоб не зіпсувати йому радість.
– Ти підкориш Рим, мій хлопчику, – тихо сказала вона, протягуючи йому невеликий гаманець із останніми сестерціями. – Я знаю це.
Пліній не встиг відповісти. Глухий удар підняв підлогу в повітря. Будинок хитнувся, і важка книжкова полиця впала, розсипавши сувої. За вікном злетів страшний крик – сонце зникло, і місто занурилося у пекельну темряву, яку розривали лише криваві спалахи Везувію. Повітря миттєво наповнилося густим, отруйним сірчаним газом.
Вони вибігли на вулицю, але мати, чиї легені й так були слабкими, задихнулася від першого ж ковтка цього повітря. Вона впала на гарячу бруківку, втрачаючи сили.
– Біжи, сину! – крізь кашель благала вона, відштовхуючи його руку. – Твій Рим чекає на тебе! Не губи своє життя через стару жінку! Біжи до порту!
На картині Брюллова цей момент застиг у правій частині полотна. Юнак обіймає знесилену матір за плечі, благаючи її підвестися й зробити ще бодай кілька кроків. Він не слухає її благань і відмовляється бігти сам. Його безцінні сувої з віршами, які мали принести йому славу в столиці, розлітаються навколо них і горять у вогняному дощі.
«…Рим почекає!» – зараз для нього існує лише життя матері, яке згасає в його обіймах.

Далі буде.