Зрада під покровом ночі: Смерть полководця Ахілла

Поки римляни святкували перемогу над спрагою, у таборі єгиптян, що розкинувся в західній частині міста, зріла зовсім інша отрута – отрута амбіцій та зради. У наметі полководця Ахілла панувала задуха. Сам воєначальник сидів за столом, вивчаючи донесення про те, що римляни знайшли воду на узбережжі. Стратегічний замисел провалився, Цезар знову викрутився.
Позаду нього беззвучно, наче тінь, з'явився Ганімед. Молодий, честолюбний офіцер, який за останні тижні завоював безмежну довіру юного царя Птолемея XIII та його хитрого регента Потіна. Ганімед вважав Ахілла надто повільним, надто «грецьким» у його методах ведення війни. Він прагнув радикальних дій, прагнув повного винищення римлян.
– Ти замислився, Ахілле, – тихо промовив Ганімед, підходячи ближче. –Твої плани з водою не спрацювали. Народ починає ремствувати. Люди кажуть, що ти боїшся Цезаря. Що ти зволікаєш, поки римські підкріплення йдуть із Сирії.
Ахілл різко повернувся, його рука інстинктивно лягла на руків'я меча.
– Замовкни, хлопчиську! – гримнув він. – Облога – це мистецтво терпіння. Кожен мій крок прорахований. Цезар у пастці, і єдине, що може його врятувати – це наша помилка. Якщо ми кинемося на його барикади без підготовки, він переріже нас, як овець.
– Єгипту більше не потрібне твоє терпіння, – холодно відповів Ганімед.
У цей момент поли намету розсунулися, і всередину зайшли четверо гвардійців-галатів із оголеними мечами. За ними повільно йшов Потін, чиє обличчя світилося зловісною посмішкою.
– Що це означає?! – Ахілл схопився з крісла, вихоплюючи меч, але було запізно.
Ганімед зробив блискавичний випад вперед. Його короткий єгипетський клинок пройшов прямо між пластинами обладунку Ахілла, пробиваючи серце полководця. Ахілл захрипів, його очі широко відкрилися від подиву й болю. Важке тіло першого полководця армії Птолемея впало на ліванський килим, заливаючи його темною кров'ю.
Потін підійшов до тіла, штовхнув його ногою і повернувся до Ганімеда.
– Цар Птолемей XIII оголошує тебе верховним командувачем, Ганімеде, – сказав регент. – Роби те, що маєш. Очисти наше місто від загарбників.

***
Наступного ранку Цезар і Клеопатра знову стояли на балконі палацу. Перед ними лежало згарище Бібліотеки, де римські солдати вже викладали нові, вищі барикади з мармурових уламків колонад. До них підбіг Руфіо, його обличчя було напруженим.
– Гаю Юлію, наші шпигуни з єгипетського табору повідомляють: Ахілла вбито. Командування прийняв Ганімед. Цей хлопець – фанатик. Він уже збирає всі сили для генерального штурму. Він збирається атакувати нас одночасно з суші і з моря, використовуючи залишки флоту, які сховали в приватних доках.
Цезар подивився на море, де на горизонті вже з'являлися перші вітрила римських кораблів підкріплення, які вела 37-ма когорта з Малої Азії. Битва за Александрію виходила на свій пік.
– Ну що ж, – тихо сказав Цезар, міцніше стискаючи кулаки. – Нехай іде. Новий ворог – нові помилки. Ми готові.
Клеопатра не дивилася на море. Вона дивилася на попіл, який вітер усе ще носив по кутках палацового двору. Вона знала: хто б не переміг у цьому новому штурмі – римський диктатор чи єгипетський фанатик, – стара, прекрасна Александрія, місто вчених і поетів, уже ніколи не буде колишньою. Історія зробила свій вибір, і цей вибір пахнув кров'ю, залізом і згорілим папірусом.

Далі буде.