Битва за Фароський міст: кохання на руїнах світу

Генеральний штурм Ганімеда почався на світанку, коли море навколо Фароського маяка покрилося сотнями єгипетських човнів. Новий командувач кинув у бій усе. Битва на вузькому молу перетворилася на криваву тисняву. Ковші єгипетських суден підійшли впритул, висадивши десант у тил римлянам, корабель Цезаря почав тонути під вагою солдатів.
П’ятдесятидворічний диктатор скинув важкий позолочений панцир, затис у зубах зв'язку найважливіших державних паперів і стрибнув у бурхливе море. Гребучи однією рукою, Цезар плив під дощем із єгипетських стріл. Його криваво-пурпуровий плащ залишився качатися на хвилях – єгиптяни виловили його, піднімаючи вгору як трофей.
З балкона палацу за цим жахом спостерігала Клеопатра. Її пальці так міцно вп'ялися в мармурові перила, що нігті почали кровоточити. У цю хвилину вона бачила в ньому не римського генерала. Вона бачила чоловіка, який став частиною її самої. Якщо він загине, її трон і майбутнє її ненародженої дитини потонуть разом із ним.
– Не смій помирати, Гаю Юлію... — прошепотіла вона, і вперше за всю облогу в її очах з’явилися сльози, які миттєво висохли від гарячого вітру.
Коли Цезаря, знесиленого, вкритого синцями та морською сіллю, витягли на борт римської трієри, Клеопатра безсило опустилася на коліна. Вона зрозуміла те, чого боялася найбільше: вона кохала цього гордого варвара всупереч спаленій Бібліотеці та руйнації її столиці.


***
Тієї ж ночі, після того, як римлянам неймовірними зусиллями вдалося відбити штурм, Цезар повернувся до її покоїв. Він був без обладунків, загорнутий у простий вовняний тога-плащ, його тіло пахло морем, потом і кров'ю.
Клеопатра чекала на нього. У кімнаті не було світла, окрім багряного відблиску багаття, яке легіонери палили на подвір'ї, використовуючи уламки меблів та рештки книжкових шаф. Вона підійшла до нього мовчки й змила пальцями залишки сухої морської солі з його щік. Цезар перехопив її тонку кисть, притиснув до своїх губ.
– Я бачила, як ти падав у воду, – тихо сказала вона. – Я думала, що море забрало моє майбутнє.
– Море не може забрати те, що належить Фортуні, Клеопатро, – відповів Цезар, притягуючи її до себе. – А моя Фортуна тепер має твоє ім'я.
Їхні обійми на руїнах Александрії були відчайдушними, майже лютими. Це було кохання на пороховій бочці під акомпанемент стогонів поранених за вікном.
– Твій Рим забере тебе у мене, – прошепотіла Клеопатра, ховаючи обличчя на його грудях. – Ти спалив моє місто, ти дав мені владу, але ти залишиш мене одну з цим попелом.
– Рим – це МОЯ ДОЛЯ, Клеопатро, – Цезар гладив її темне волосся. – Але ти – єдина, хто зміг змусити мене забути про Рим хоча б на одну ніч. Якщо ми виживемо, я зроблю так, що весь світ схилиться перед нашим сином.

...Через два тижні прибули довгоочікувані сили підкріплення Мітрідата Пергамського. Кільце облоги було розірване. Генеральна битва відбулася на березі Нілу. Цезар, знову вдягнений у блискучий панцир, особисто вів легіони в бій. Римляни розчавили армію Ганімеда. Єгипетські війська панічно втікали.
Юний цар Птолемей XIII, намагаючись врятуватися на золоченому човні, потонув у водах Нілу під вагою власного золотого панцира – річка забрала того, хто не зміг захистити свою землю. Цезар повертався в Александрію як абсолютний тріумфатор. Але цей тріумф не був радісним. Місто було тихим, заляканим, напівзруйнованим…

Далі буде.