Нова зоря над попелищем

Наступного ранку після перемоги Цезар і Клеопатра знову стояли на балконі палацу Брухейона. Війна закінчилася. Вона була повноправною царицею Єгипту, а три легіони під керівництвом Руфіо залишалися в місті як гарантія її влади.
Але ціна цієї влади лежала перед ними. Чорна пляма на місці Бібліотеки вже не диміла – дощі змили попіл у море, залишивши лише потріскані мармурові фундаменти. Старий Філоксен усе ще приходив туди щодня, сідаючи просто на уламки колони. Цезар поклав руки їй на плечі.
– Усе скінчено, Клеопатро. Твій трон у безпеці. Мої солдати відбудують місто.
Клеопатра повільно поклала руку на свій живіт – там уже зароджувалося нове життя, майбутній Цезаріон, дитя двох світів.
– Ти дав мені Єгипет, Юлію, – промовила вона, дивлячись йому прямо в очі. – Але ти забрав у мене Александрію, яку я знала. Наше кохання народилося в ту ніч, коли горіли папіруси моїх предків. Воно пахне цим димом, воно тримається на твоєму залізі. Я ніколи не забуду цього… І світ не забуде.
Вона піднялася навшпиньки і поцілувала його – довго, з гіркотою морської солі та солодкістю царської влади. Сонце остаточно зійшло над Великою гаванню, висвітлюючи нову епоху, де попіл Александрійської бібліотеки назавжди став фундаментом для їхнього величного, трагічного і безсмертного кохання.

Далі буде.