«Залізо може пробити щит,
крига може скувати море,
але шовковий вузол вірності не розірве навіть смерть».

З давньої скандинавської саги

У СВІТІ ІЗ КРИГИ І КРИЦІ...

У літописах суворої Півночі та на пергаментах золотоверхого Києва залишилися слова, які досі пахнуть морською сіллю, річковою прохолодою та гарячою кров’ю. Це історія про Єлизавету, старшу доньку Ярослава Мудрого, яку скандинавські саги навіки нарекли прекрасним ім'ям «Еллісів», та Гаральда Сміливого – лицаря, поета і одержимого боєм берсерка*, чий трон стояв на кістках ворогів, але чия душа належала лише одній жінці.
Світ Скандинавії був витесаний із криги та криці. Світ Русі – витканий із шовку, мудрості та золотого сонця. Вони не мали зустрітися. Юний принц у кривавому лахмітті родинних утрат прийшов до Києва як жебрак, але коли його погляд зустрівся з очима одинадцятирічної княжни на високих галереях княжого терема, народилася легенда, яка змінила мапу Європи.
Це подорож великого почуття «крізь віки і каміння»… Крізь царську розкіш Константинополя, де Гаральд став живим щитом імператорів, і прохолоду київських соборів, де Єлизавета ткала вузли пам'яті на своєму поясі. Це розповідь про те, як важко втримати кохання, коли на твоїй голові з’являється корона, і як містичний зв'язок душ виявляється міцнішим за смерть у кривавий день під Стемфорд-Бриджем.
Перегорніть сторінку! Послухайте, як крізь століття важка залізна зброя вікінгів і досі шепоче ніжні слова любові руською мовою…



***

Золоте ранкове сонце повільно підіймалося над Горою, зафарбовуючи маківки нових церков у колір стиглого меду. Київ прокидався гучно й розлого. З боку Подолу вже доносився багатоголосий гул великого торжища, де сперечалися грецькі, німецькі та хазарські купці, а з кузень летів ритмічний брязкіт заліза. Повітря міста було густим і багатошаровим: у ньому змішувався сирий подих Дніпра, гострий запах кінського гною на дерев'яних мостових, аромат свіжоспеченого житнього хліба та солодкуватий, ледь чутний димок дорогого ладану, що виривався з дверей Софійського собору.
У високому княжому теремі Ярослава Мудрого панувала інша, велична тиша. Тут не було закіптявілих стін чи чаду, як у напівземлянках простолюду, де печі палилися «по-чорному». У просторій світлиці, викладеній мармуром та рідкісними шиферними плитами, пахло воском і сушеною лавандою. Великі кахляні печі надійно тримали тепло.
Єлизавета стояла біля вікна, чекаючи, поки служниці завершать її ранковий туалет. Поверх тонкої сорочки з вибіленого льону на неї одягли довгу сукню з важкого візантійського шовку – глибокого синього кольору, наче вода в осінньому морі. Плечі дівчини покривав темно-червоний оксамитовий плащ, скріплений на праве передпліччя масивною золотою фібулою, прикрашеною емаллю. Кожен її рух супроводжувався тихим, кришталевим передзвоном: то погойдувалися срібні колти, прикріплені до її головного убору, і злегка торкалися важкої шийної гривни. Єлизавета знала, що цей передзвін – це голос її особливого княжого статусу, голос доньки наймогутнішого володаря, «конунга Гардаріки».
Сьогодні у гридниці палацу готувався великий бенкет. Кухарі вже збилися з ніг, розставляючи на довгих дубових столах срібний та олов'яний посуд. З погребів підіймали величезні сулії з грецьким вином та бочки з тридцятирічним хмільним медом. На величезних тарелях викладали дичину: запечені стегна вепрів, диких качок та величезних дніпровських осетрів, прикрашених зеленню та моченими у вині ягодами. Навіть повітря тут пахло святом – імбиром, корицею та дичиною, що смажилася на рожнах у великій поварні.
Все було готове до прийому гостей. Залишалося лише дочекатися, коли кроки іноземних послів – і одного молодого норвезького воїна – пролунають на княжому дворі.

Далі буде.

*Берсерк – лютий воїн в скандинаво-германському світі, здатний змітати все на своєму шляху. Дослівно «перевертень», «людина-ведмідь».