І. СМЕРТЬ САШКА ЧУПРИНИ

Сьогодні був особливий день для Сашка Чуприни, бо він вирішив накласти на себе руки. План – залізобетонний: він підпалить усю свою макулатуру й згорить разом із домом і дружиною. Ось і його мила стукає у двері, щоби привітати з добрим ранком. Але він грубо виганяє її – «Пашла на х*й!». Так, не сьогодні їм розмовляти. Він хоче побути на самоті у цей роковий день. Він дістає пляшку дешевого вірменського кон’яку, виготовленого та розлитого в якомусь льосі Кривого Рогу.
Пише Ласиця.
Але Чуприні сьогодні й не до нього, не до єдиної людини, з якою він був близький духом. Пішла перша шклянка і Чуприна скривився. Зі скривленим лицем він розбиває шклянку о підлогу й починає пити з горличка. Йому треба подумати. Ось, довкола нього все його надбання: купа віршів з огидними римами, якісь там статті, машинки «Лего». Усе це має згоріти, бо воно нікчемне й не варте життя, не варте, як і сам Сашко.
Треба відповісти Ласиці, та якось непрямо. Він має написати вірш, найкращий вірш за всю свою кар’єру, на прощання. Він робить іще три ковтки коньяку, кривиться й сідає за свій письмовий стіл. Він напише свій найкращий вірш на сам кінець. Він починає.
«Пора мені під три чорти…» Ні не це, закреслюю.
«Якби ж то шмарклі на губах
І сині електрички…» Ні, знову не те. Треба щось ліричне, щось краще.
«Вечірні сонця, щебети, омари...» О, во-во, воно. «Вмочає пташка п*ську в яру мідь». «Вмочає»? Якось не так, але продовжуємо, часу все менше, а треба все зробити із самого ранку ще. – І вірш пішов, полинув, як по маслу ніж. Ось він уже готовий, підписаний і викладений на шпальтах «Тривілли». Коньяку все менше, все менше, як і свідомости.
«Та пашло ано фсьо» – думає Сашко, запалює свою макулатуру й тихо виходить за двір свого приватного будинку. Горить. Горить його минуле, його мила і його машинки «Лего» разом з ними теж горять. А він піде зі світу живих іншим чином: утопиться. Він іде до єдиного містка в своєму селі через маленьку річку Яску. Трохи стоїть перед огорожею і… стрибає. Він знає, що треба одразу вдихнути, щоби втратити свідомість, але щось загубив ту мить. Він просто потоне сьогодні. Але ж ні… Перед його очима пропливло все його життя: горде і жалюгідне, видатне і тюхтійське… Ласиця… Ні! Цього не можна так переривати! Він виплив абияк до берега й ліг на спину. «Нєт, нєльзя».
Він не полише ні свого діла, ні своєї України… Україна… Ласиця…
Сашко перевернувся на живіт і почав робити ритмічні рухи вгору-вниз тазом. Штани! Треба їх здихатися! Вони відмежовують його від землі і від думок про Ласицю! Сильними рухами він рве на собі штани, щоби вони не заважали йому й продовжує своє вакхічне діло.
Та щури й гадюки із «Тривілли» не хотіли, аби все так просто перервалося в питаннях самогубства. Вони полізли на нього гризти, жалити, переконувати в необхідності смерти. Вони гризли Чуприну, а він усе продовжував довбити землю, як останню шль*ндру, як тоді колись… Ласицю… На обрії горіло все село. Вогонь швидко перекинувся на інші подвір’я. Але Сашку було байдуже, бо він уперше за багато днів любив. Щури жерли його, та він не спинявся. Гадюки жалили його, та що вони йому? Він помер і був з’їдений щурами так, що лишилося лише криваве місце на бережку. І ніхто більше ніколи не згадав про нього, окрім Ласиці, що все перечитував останній вірш небіжчика та плакав дівочими сльозами.

Коли Миколі Ласиці розповіли, що половина Нової Пирятинки згоріла, а на березі Яски знайшли криваве місиво зі слідами протиприродного сексу, він усе зрозумів. Він упав на стілець, закрив обличчя долонями та закричав. Закричав так, як може кричати лише вірний своєму коханцеві гомик. Він згадав усе, усе їхнє кохання, і ту саму ніч… Меланхолія не полишала Миколу і він почав ходити до берегів Яски, щоби покласти там польові квіти, які так любив дарувати Чуприні на їхніх таємних побаченнях.
Годинами Ласиця сидів на березі річки, плакав і думав самому втопитися. Та ж ні… Сашко в останні хвилини свого життя хотів жити, хотів жити для свого коханого, тож і він мусить… Сльози вусатого, сильної статури чоловіка не кінчалися в такі моменти, і здавалося, що Яска витікає із Ласчиних очей, а він – потворна русалка, що вийшла на берег в очікуванні свого коханого, який ніколи не прийде. Але не тому не прийде, що забув, а тому, що загинув… Чи винна голубка, що голуба любить, чи винен той голуб, що щури зжерли?
Миколі треба було забути сум, тож він почав пити ще більше, ніж до того у шкільній каптьорці. Але не допомагало. Він пішов до клубу, куди з каверним концертом приїхали Оріховський і Лелека. Останній грав на електробандурі, а Оріховський украй кепсько співав Лінкін Парк. Все марно. Слова з пісень лише розпалювали Ласчине горе.
Треба прочитати його останній вірш знову.
І Ласиця читав, зачитувався кожним рядком, і в кожному слові знаходив згадки про ту солодку ніч, коли вони вперше полюбилися. Вони ховалися від своїх почуттів так довго, але нарешті, глибокої ночі пролунав дзвоник у квартирі Ласиці. Він відчинив… На порозі стояв, похиливши голову Чуприна й про щось думав.
– Що ти? Що т… – і міцний поцілунок у самі губи.
Більше нічого не існувало для них, це було цілковите затемнення. Лише шерхіт одягу, що падає, обійми, рука в руці… Микола перевернувся на живіт, запрошуючи Сашка взяти від нього все. І він узяв. Вони лежали на дивані вдвох і мило розмовляли про те, як усе так склалося, які дурні вони були, що приховували, що гаяли дорогоцінний час. Вони розмовляли про майбутнє, про спільних дітей, коли приймуть такий закон і не доведеться більше ховатися від людського ока. Вони називали дупцю Ласиці голубим фарватером і єдині на селі почали розводити голубів. Вони їли голубці щодня…
А тепера цього немає й не буде, бо… помер. Очі Ласиці не просихали, як не просихала і його горлянка у шкільній каптьорці. Він закинув вчителювання на фізкультурі, пропускав уроки й цілі робочі дні, доки директорка суворо не насварила його, і все читав передсмертне прощання Чуприни, написане для нього. Все життя поділилося в нього на до та після цієї події. І хто би зміг висловити цей жаль словами, коли його вогонь не гасила навіть палена горілка з ацетону за 13 грн, якою Микола впивався з тих пір іще більше, ніж раніше. Це тривало нескінченно довго, аж поки Ласиця не зрозумів, що своїм життям він платить за те, що Чуприна ніколи не сумуватиме за мертвим ним – і тоді він ніби переродився, хоча й ніколи вже не був таким, як колись.

ІІ. СПОВІДЬ НЕВІДОМОГО
(папери знайдені у туалеті)

З дитинства ти боявся, що тебе викрадуть прибульці і…
«І що вони з тобою зроблять?» – питали всі довкола. Що вони зі мною зроблять?! Що вони зі мною зробили, кляті сірі виродки! Ох-ох…
Не можу це в собі більше тримати. Треба довіритися паперу. Тільки тихо. Вже не вперше хтось стукає до дверей кабінки, де я засів, і питає чи є там хто. Я лячно відповідаю, що є.
І все!
Мене більше не питають, а йдуть далі. Це підозріло. Зі мною щось діється. Дуже свербить дупа, і все тіло. Я давно не мився. Це все дуже підозріло. Зі мною щось коїться. Я перетворююся. В мене ніби змінюється тіло. Але не зараз, не зараз. Я маю розповісти спершу, що зі мною трапилося. Все від початку. Від початку, Миколо!
Я точив свого ножа. Він вдавався настільки гострим, що міг різати логічні зв’язки, або порізатися можна було лише глянувши. Тож я не дивився. З вулиці чулися гучні зойки-ойки місцевих педиків Сашка та Миколи (клятий гомонутий тезка!), що ніжилися. Потім якийсь галас сусідів. Це вони прийшли на розбірки, бо який приклад дітям! І як можна спати! Що за неподобство!
Мені було майже байдуже.
Точив свого ножа далі, як ні в чому не бувало. Потім було затишшя. Всі вгамувалися, а педики поснули. Більше не ахали за той день. Я дуже запізнився зі сном. Все не лягав. Аж раптом… Світло! Паралізуюче світло, що проникає аж під шкіру та просвічує наскрізь. На нього було неможливо дивитися. Але й відвернутися я не міг. Біль! Мене потягло через вікно на вулицю. Потім – у небо. Мене викрадали прибульці, і я був такий беззахисний!
Господи, що вони зі мною зробили?
Я прокинувся на операційному столі й мої руки та ноги були прикуті лазерами. Лише голова могла ворушитися.
Довкола стояли вони… Сіренькі маленькі чоловічки із воловими очима. Вони вивчали мене. Аж потім голоси у голові: «Ми прийшли з миром! Ми прийшли з миром! Подо-подоляночка, молодесенька! (І щось поганою англійською, я не зрозумів)» Лазери задрали мені ноги та розвели їх так, щоби відкрити доступ до дупи, а сам я міг бачити кожного, хто до неї наблизиться. І тільки тоді я зрозумів, що я голісінький. А довкола по кутках у лазерних клітках іще були корови, зайці чи кролі – я не знаю! І я розумів, що на них чекає та сама доля, що й мене.
«Ми прийшли з миром!»
Господи! Вони підвели до мене якийсь механізм і розтулили мені булки. Це була інопланетна клізма-монстр! Вони клізмували мене. Бл*ть, господи (сліди крапель), вони клізмували мене десь чверть години. І це було нестерпно. Я кричав. Не знаю, чому вони не закрили мені рота. Може, їм подобалося?! Може, вони такі садисти! Інопланетні недорослі садисти! Господи, це все було, як нічне жахіття!
Як же свербить дупа та все тіло! Я кілька тижнів ховався у лісі та жер власне лайно, щоби вижити. Після втечі з божевільні. Але про це потім.
Після промивки один із них запхав свою руку мені у сраку та зробив іншим незрозумілий знак головою.
Це був знак починати.
По черзі вони ґвалтували мене. Їх було п’ятнадцять чоловік! Господи, бл*ть, п’ятнадцять й*баних чоловік їб*ли мене в сраку півночі. Господи, за що? За Що? Але я і відчув у собі якусь неймовірну здатність потім.
Розум прояснів.
Розум ніби вийшов за межі черепа.
Прокинувся я такий самий голий у полі. Один. Нікого поруч не було. А з дупи текла якась зелена жижа. І до найближчого села я йшов чи не з півгодини. Я намагався прикритися. І спитався… але я чув їхні думки! Я чув думки всіх, хто довкола, я чую їх і нині!
«Алкоголік!», «Збоченець!» – думали вони. Я спитався, де тут поліцейський відділок або щось таке. Вони зателефонували до поліції й мене забрали. Але думали вони зовсім не так по-доброму, я знаю!
У відділку я розповів, що мене викрали та зґвалтували. Я не казав хто. Але я почув голос думок цих поліцейських. Вони спершу нібито й вірили, а потім вирішили, що я божевільний, коли почав плутатися у вигаданих подробицях. Я ж не можу сказати, що мене *бли прибульці! Й*п твою мать! Я заперечував, що я божевільний, бо вони так подумали. Але це не допомогло. Вони викликали карету. Тоді я спробував піти, втекти. Але вони закували мене по руках і ногах і приставили якогось амбала.
Мене забрали на швидкій і везли кудись кілька годин. Звичайні хлопці. У когось сім’я, хтось втомився. Для них це була робота. Я чув їхні думки.
Нарешті мене привезли, швиденько оформили та закинули до відділення.
А там…
І про це теж треба розповісти!
Мене закинули одразу до ізолятора, як буйного. Я гадав, що зі мною бодай хтось поговорить, але ні. Там я не чув думок, нічиїх. Аж до ночі. Вночі відчинилися двері. Увірвалися два амбали й мутузили мене кілька хвилин, що я й поворухнутися не міг. Потім зайшов він… завідувач. Олег Віталійович. Він був у гримі джокера і з радіо під пахвою. Амбали одразу вийшли та зачинили за собою двері. Завідувач увімкнув лампу. Він сказав мені:
– Я хочу, аби ти уявив як жалієшся комусь, мовляв тебе психіатр у гримі клоуна зґвалтував.
Потім він дістав гандон і… Фіналгон! Господи, бідна моя срака!!! (краплі) Як же пекло мою незайман… займану лише п’ятнадцятьма прибульцями сраку!
Він вмикав на радіо Лану Дель Рей і ґвалтував мене. І так щоночі. Кілька місяців. Я не міг цього терпіти, але чи не всі мої кістки вже хрумтіли від побоїв. Господи, за що!
Але одного дня я втік!
Я перетворився на жіночий тампон і своїми ніжками-нитками пішов до сестринської. Сховався серед інших тампонів, бо Наташа їх ховала на робочому місці про всяк випадок. Скільки галасу було, коли мене не знайшли ані в палаті, ані деінде.
А я все чекав.
Зрештою, Наташа вставила мене і я підкорив її розум і волю. В її тілі я втік до лісу й там переховувався. Я знав, що додому повертатися було небезпечно, бо вони вже визначили хто я і звідки. Вони би шукали, і шукали там! Зрештою я дійшов до якоїсь заправки чи що це. Тут засів у кабінці туалету й пишу це. Попросив ручку та кілька аркушів. Дуже попросив. Касирка дала.
Як же все болить, як же свербить срака! Щось не те. Знову постукали у двері. Але голос я впізнав. Це голос… ні, не може бути! Чому я не чую його думок? Він не дає мені? Хто це? Гаразд, це не так важливо. Я вже закінчую. Сховаю записки під бачком.

***

Я й уявити не міг, яку владу мені запропонували задарма. Якби ж я знав, то і слова лихого не сказав би про моїх товаришів і братів. Тепера я один із них. Я можу читати думки та контролювати свідомість нижчих приматів. Я можу рухати будь-які речі силою думки. Мій розум неосяжний для мавп. Я змінюю саму матерію і навіть ці чорнила перетворюю на друк одним пальцем. Я божественний! Вони невдовзі прийдуть по мене, і ми полетимо на… це не важливо для твого жалюгідного розуму, мавпо.
Ось знову світло. Це вони прийшли за мною. Я залишу це тут, аби все ж нижчі істоти дізналися мою історію.

М

ІІІ. ФЛІППІ (ПОЗИВНИЙ «ТУЗ»)
(написано під трек «Магія» Кажанни)

Він більше не був Іваном Лелекою, українським поетом і бандуристом.
Його позивний – «Туз».
Коли почалася Російсько-українська війна, його мобілізували.
Штурмовик.
Туз убивав російських чмонь методично та чітко, так само як і колись писав свої сонети. Але не зразу він таким став. Ні. Йому довелося багато крові пролити перед тим, як стати машиною.
Його переслідували флешбеки, нічні жахіття.
Він отримав серйозне поранення, принаймні так мені сказав дядька за столиком на ВЛК, який косив від фронту за мій рахунок. Про що це я?
Він майже увесь час сидів удома, один. Майже нікуди не виходив. Туз пам’ятав того російського хлопчину, що біг на нього зі саперною лопатою, коли чмоні пішли в рукопашну.
Туз убив його.
Він досі бачив перед собою його обличчя.
Туз убивав методично, як і колись писав свої сонети, але перед його очами було багато обличь. Молодих і мужніших, майже старих. Вузькооких і цілком слов’янських. Усіх їх він убив перед тим, як стати таким.
Сьогодні Туз прокинувся рано вранці та подивився у холодильник. Ще вчорашня яєчня лежала на тарілці. Холодна і бридка. Її треба нагріти в мікрохвильовці.
Він багато думав про те, якими були би ті, кого він убив. Він думав, але вбивав методично, сонетоїдно.
Як важко стало жити. Він страждав. Йому снилися жахіття, його переслідували спогади про те, що він бачив, чув.
Людей змінює війна.
Він більше ніколи не буде таким, як раніше…
А колись він давав каверні концерти. Грав на електробандурі з іще одним хлопцем. Про нього нічого не було чутно з тих самих пір, як його також мобілізували. Точніше, його побили ТЦКвкці, закинули в Буханку та повезли на передову. Так говорили ті, хто бачив.
Скоріше за все, він помер. О ні… краще би його викрали прибульці в сексуальне рабство, але щоби він жив… Але чи могли би його справді викрасти прибульці, аби він жив, а не помер десь на нулі?
Його обличчя було таке саме, як у того російського чмоні зі саперною лопаткою…
Може вони далекі родичі?
Спочатку Туз убивав невпевнено, неметодично, із дієслівними римами. Так він убив того чмоню.
Треба поставити до мікрохвильовки яєчню та нагріти її.
Бідний чмоня… Може він також був поетом до того як прийшов сюди вбивати людей? Довелося вбити його. Його ж саперною лопатою.
Колись Туз писав сонети.
Але тепера в нього тремтіли руки, коли він намагався. Думки плуталися. Він більше не міг. Лише методично вбивати. Він убивав так чітко та методично, що якби це було написання сонетів, то вже точно в нього була би корона вінків.
Він убивав усім, що траплялося під руку. З вогнепального, ножем, шпичкою. Методично вбивати тепер – це все, що він міг, але навіть цю можливість він втратив. Там, за вікном, досі тривала війна. Та він був уже вдома.
Важке поранення.
Принаймні так мені сказав той дядечко за столом, коли я питав його: «А ти чого служити не підеш? У мене шизофренія, а ти за мною до дурки поліз, щоби сраку свою прикрити, с*ко. Вилікував мене? Да, бл*, п*дло?» Не важливо.
Туз часто ридав.
Спогади душили його. Але він міг лише вбивати. Як людина він був знищений цілком. Лишилася сама оболонка. Ніякої поезії, навіть стерильної.
Лусь!
Що це?!
Яєчня «стрільнула» в мікрохвильовці.
Але Туз цього вже не розумів. Він схопився за голову та закричав. Заволав.
Лусь! Лусь!
– Годі! Годі! Не треба! Я не хочу! Ні, годі, я не хочу!
Туз скочив до шухляди та дістав із неї пожежну сокиру. Він розніс мікрохвильовку на друзки. Він рубав усе навколо, розносив власну квартиру, вибивав вікна, рубав двері, трощив дзеркала. Що таке Туз? Що сталося?
«Чмоні! П*д*ри! Побільше п*дорів забрати із собою на той світ, доки вони мене не вбили!» – певно, саме це було йому в голові.
Туз вибився через двері на сходи. Там стояла жінка.
А-а-а!
Він зарубав її.
Зарубав методично. Проколов череп навпіл. Він рубав її труп. Вона встигла лише коротко крикнути.
Туз рубав двері ліфта.
Щось не дуже вдавалося. Він рубав сусідські двері, доки їх не відчинили. Тоді зарубав сусіда на місці та вбіг до його квартири. Він рубав усе, що бачив. Жінку, кішку, трощив усе довкола.
А-а-а!
Туз бігав сходами згори донизу. Нарешті він вибіг із під’їзду та почав рубати все, що бачив. Що ти робиш Тузе?
«Чмоні! П*дори! Побільше п*дорів забрати із собою!»
Він накинувся на дерево, що росло на дитячому майданчику. Слава богу, там не було дітей. Тільки якісь кілька підлітків, яких він уже зарубав. Вони волали.
Туз убивав методично. Він писав свої криваві сонети.
На гук збіглися люди. Кількох він зарубав, а потім накинувся на дерево. Він рубав дерево. Сокира вилетіла йому з рук після третього-четвертого удару та полетіла кудись убік. Туза це не зупинило. Він бив дерево руками та ногами. Увесь закривавлений. У чужій крові. Він боровся з деревом, щоби забрати із собою побільше чмонь.
Але мужики, нарешті змогли на нього накинутися. Туз відчайдушно відбивався. Одному вгризся у горлянку та відірвав вухо. Але його змогли нарешті скрутити. Його сильно побили, зламали йому чи не всі кістки. А жіночки телефонували до поліції… чи до швидкої.
Приїхали й поліцейські, й санітари. Одразу ж на місці стало зрозуміло, що Туз втратив зв’язок із реальністю.
У дев’яте відділення – для неосудних і тих, що під судовим слідством. Швидко!
«Побільше би п*дорів забрати із собою, доки вони не вбили мене».
Туз добре впорався. Він убив, зарубав, може, дюжину людей і кішку. Чортова дюжина!
Чудове число перед тим, як піти до пекла. Сатана чекає вже давно. На нього чекали всі ті обличчя, які він убив. І той чмоня із саперною лопатою, якого він убив нею ж також чкав на нього. Сатана чекає.
Але Туза не забрали до пекла, ні.
Його повезли до дев’ятого відділення. Зв’язаного, наколотого. Йому вставили крапельницю та постійно щось підливали, доки везли, щоби він, не дай бог, не оклигав. Навіть із переламаними кістками Туз був небезпечний. Мабуть…
Коли він прийшов до тями, то побачив, що його пов’язали всім чим тільки можна. Він був у гамівній сорочці, а на додачу прив’язаний до койки. В руці в щось була встромлена крапельниця. Біла палата з м’якими стінами.
Двері відчинилися.
До палати в супроводі двох амбалів із кийками та шокером зайшов лікар. Він був загримований під клоуна, під Джокера. Поставив стільчик біля койки.
– Ну, вітаю тебе, Ваня. Звуть мене Олег Віталійович Шабаладзеєвський. Я твій доктор віднині. Ти розумієш мене?
Туз кивнув.
– Розповідай, що із тобою таке трапилося, що ти за сокиру вхопився?..

1

   Лежу в лікарні. Дуже нудно та гнітить атмосфера. Нічого не хочеться, ані робити, ані читати. Ходжу туди-сюди цілий день. Залишилося трохи більше тижня і нарешті повернуся до улюбленої атмосфери. Мені не вдається працювати в таких стресах. Тому все, на що я спроможний прямо зараз – це перша замітка в моєму дзуйхіцу, яке я хотів розпочати ще давно. Це має бути заспокійливо.
   Сподіваюся, що я не полізу на стіни в цій божевільні. Шкода, що мене так і не відпустили додому ще на минулому тижні. Сьогодні неділя, а отже ще десять днів треба мучитися. Слава богу, вже вечір і скоро відбій. Потім – понеділок, і далі. Яке ж жахливе місце.
   Один дурник тут ходить, як і я, постійно, навіть частіше. Він і ночами не спить інколи, а все ходить. Хочу собі механічну друкапську машинку з українським шрифтом, аби мати можливість писати друкованими літерами будь-де й одразу на аркуші. Помилки не виправиш так просто, не затреш, але хоч друк, а не рукопис.
   Знову чую цю Клавдію Петрівну з її «Барабаном». Це у того самого дурника. Він часто ходить із телефоном і дивиться тік-токи. Якусь психологію, якісь життєві поради. Відверто бісить. Він іще й в одній палаті зі мною. А інший схожий на Квазімодо й відверто дурний. Ще тут є говіркий із Донецької области. Як почне балакати про все на світі, то не спинити. Але він приємніший за інших двох і у нього просто болить душа. Певно, якийсь спортивний тренер, бо часто в нього проскакують «його команди» та «футбольні матчі.
   А ще тут часто чутно потяг. Сьогодні вночі прямо над нами пролітав «Шахід». Жахливе місце, їй-богу.

2

   Люблю слухати музику. Але лише в навушниках. Дуже дратує, коли ще хтось може почути. Що би я робив без музики? Пританцьовую, коли захоплює. Люблю класику, а також кількох популярніших виконавців. Дель Рей, кавери Фейсер. Особливо подобаються баладні мотиви в музичних творах, тому люблю Чайковського та спокійно-розмірені, з ноткою суму пісні.
   Почитую Уайльда першотвором. У нього дуже гарна аристократична англійська, як і має бути. Продовжую вивчати французьку. На черзі італійська чи іспанська. Скоріше – італійська, бо хочу зараз почитати саме італомовних авторів, їх не вистачає.
   Хочу колись навчитися грати на скрипці.

3

   Кілька днів тому написав сонет. Послугувався у ньому франківським мотивом мандруючого Каїна та спроби останнього потрапити до раю. У сонеті образ Каїна зливається із образом ліричного героя, власне, автора, а кохана дівчина прирівнюється до того самого раю. Після невдалих спроб Каїна удостоїтися раю, він вирішує вести праведне життя заради посмертної винагороди. Описано так, що невдача за життя надихає на все подальше благородство й надію на злиття з коханою на небесах. Гадаю, це досить романтично.
   Але треба приділяти суюжету й образам віршів більше уваги. Мене звинувачують у тому, що сенс незрозумілий без авторських підказок і тлумачень. Хоча мені здається, що я висвітлюю образи та їхній сенс достатньо повно в кожному конкретному творі. Виходить щось на манір чіткого гіперпосилання. Читач може в подальшому легко знайти, звідки взято той або інший конкретний образ за моїм його описом і моїм розумінням. Власне, у моєму сонеті зрозуміло, що йдеться про апокриф про Каїна й Лемеха, а також про його інтерпритацію І. Франком. Принаймні українець мав би зрозуміти, що до чого.
   Мені нудно та трохи сумно. Дуже гнітить ця атмосфера. Але із записками дійсно є чим зайнятися й над чим подумати. Чекаю не дочекаюся, коли знову побачу Дніпро та Новий міст, власну кімнату. Хочеться. Добре, що можна друкувати, просто підключивши ноутбук до розетки. Раніше вимагало ще й доступ до мережі, бо документи не відкривалися та зависали.

4

   Сумно, коли не вдається почитати чогось хорошого. Причому, і як за відсутності книжок, так і за хандри. Із книжок можна багато чого дізнатися, завдяки ним можна навчитися гарно говорити та чітко висловлювати свої думки. Але книжка обов’язково має бути хороша, розумна, а не якась бульварщина.
   Я давно не голився, бо лежу в лікарні. А вуса та борода в мене ростуть розрідженими. Виглядаю – як одоробло. Потім іще голити такі довгі волосини буде трохи боляче.
   Уже другий день млиста погода, хмарно. Люблю такий осінній образ. Осінь – моя улюблена пора року, бо не жарко, багато пахощів, опалого листя. Одягаю своє пальто й ходжу на прогулянку в такі дні. Але зараз не вдається, бо ані пальто, ані вільного виходу. Хотів би оформити собі відпускні на два дні на наступні вихідні, щоби прийти до тями та загоїтися.
   В осінній погоді єдиний мінус – легко застудитися. Ось я й застудився. Але це не страшно. Дуже боюся венеричних хвороб і втратити здоровий ґлузд, стати тупоумним. Прямо панічні страхи.

6

   Люблю різнорідні квіти. Дуже чутливий до запахів. Іособливо мені подобається запах квітнучих дерев – вишень і абрикос.

7

   Нарешті вдома хоча й ненадовго. Це були пекельно-нудні три тижні лікарні. Гадаю, я багато втратив можливостей. Але що поробиш? Лягати було треба.
Начитався дурні з купою несправедливої лайки в Мережі. Хоч перерізай дріт від такого світу. Дивує те, наскільки люди можуть бути хамовиті, коли підстав на те немає.
   А взагалі, я задоволений життям. Мені зараз добре і все є. Смак пива став чомусь бридким. Це добре, бо припиню його вживати навіть у безалкогольній версії. Але проза щось не вдається, все воно щось не те, все коротко, банально і погано написано. Ні, ну краще, ніж зовсім погано, але й навіть не «нормально». Пишу вдало лише есеї публіцистично-філософського характеру. А у художній прозі вже третій варіант одних і тих самих історій, які хочу довести до ладу.
   Горло болить, застудився.
   Обов’язково колись вирощу сад.

8

   Усе хочу присвятити Маші вірш, великий і повний. А все не робиться ніяк. Навіть пожалітися ніяк, якщо не в цих рядках. Але то окрема справа.
   Зустрілися із Сашею та прогулялися. Я радий їй завжди, чи майже завжди.
Хворію тяжко, горло болить і ледь говорю. І мені знову лягати до лікарні завтра. А я дуже люблю квіти, квіти та запахи. Мабуть, і квіти через запахи.    Сподіваюся, скоро все минеться.