на думці одвічний хаос,
і серце тріпоче тихо.
не думала, що зостанусь
сама самотою на світі…

десь поруч шумить вітрисько -
він, вочевидь, також лютує.
йому так само зламали крила,
не тільки мене обділила фортуна.

деінде співав соловейко
в надії знайти свою пару.
він теж хотів стати поетом,
та бідному слів забракло.

он там засміялась дитина,
на неї чекає щось більше.
її ще зламати не встигли,
вона поки любить цей світ.

а ось і її матуся,
натомлена, але щаслива.
так щиро і мило дивується
своїй маленькій людині.

і я мимоволі збагнула:
життя не закінчилось зовсім.
і як би не було сумно,
з часом усе буде добре

два птахи, що звикли разом літати,
повинні були розійтися навік.
один летів кращої долі шукати,
а інший хотів зрозуміти цей світ

вони зустрілись на тій самій гілці,
де колись самі вперше звили гніздо.
розправили одне одному крила,
споглядаючи теплий червневий дощ.

птахи аж ніяк не хотіли прощатись,
не встигли ще насолодитися миттю.
однак, все хороше закінчитись має -
попереду їх піджидає вже липень.

немає більш часу для різних прелюдій
птахи переглянулись, мабуть, востаннє:
«я, чесно, ніколи тебе не забуду!»
крізь сльози у відповідь тихо: «я знаю».

вони розлетілися, дощ припинився…
раптово яскраво засяяло сонце.
давно на порозі обіцяний липень,
але в них на думці ще червень досі.

давай я мовчатиму просто.
так тихо сидітиму десь біля тебе,
дивитимусь в твої зажурені очі,
в закохані очі кольору неба

нехай ця мить триватиме вічно.
цей світ належить тепер тільки нам.
лише не кажи, що ми такі різні,
не нагадуй про неминучий фінал

сповільниться час, і все завмирає.
і ми такі рідні, і ми ще існуєм.
ще мить і ми зникнемо, я про це знаю.
ще мить і ти зовсім про мене забудеш.

мої слова тебе вже не хвилюють,
я наче говорю сама із собою,
і наші маленькі налякані душі
відлітають далеко у пошуках дому.

давай ти поглянеш на мене.
поглянеш востаннє, а поки
я прошепочу так тепло,
що палко люблю тебе досі.