11. Во ім’я Вищого Життя, слава горньому Світлу!
   Я – пастир, що любить свою отару. Пасу я овець і ягнят, на своїх плечах ношу їх. Огороджені володіння мої, і вівці не відходять від посовища за огорожею. Не веду їх до берега моря, щоби вони не побачили виру водного, щоби не злякалися й не пили солоних вод. Приношу їм воду у своїх долонях я, доки вони не нап’ються досхочу й не підуть пастися. Я приводжу їх до доброї загороди, і вони пасуться зі мною біля гирла Фрашу . Від славного гирла Фрашу приніс їм дари величні я; приніс Мирт їм і Білий Кунжут, і приніс їм сяючі Знамена. Я їх чищу, обмиваю їх та даю вдихнути пахощів Життя. Підперізую їх поясом, який жахає вовків. Жоден вовк не стрибає до нашої загороди, і їм не треба боятися лютого лева. Їм не треба боятися ні вітру, ні злодія, який не може потрапити до нас. Злодій не може ввійти до їхніх загород, і їм не треба боятися залізного ножа.
   Коли мої вівці спочивали в мирі, а голова моя лежала на порозі, у небесах відкрилася розколина, і за моєю спиною вдарив грім. Хмари сплелися одна з одною, і вирвалися буйні вітри. Дощ полився потоками, і падав град, що вбиває слона, град, що руйнує гори (вщент), а вітри шаленіли цілу годину. Моря вийшли з берегів і затопили уесь світ. Там, під водами, ніхто не врятувався, хто падав з вишині, ніби у безодню. Води топили кожного, хто не мав ані крил, ані швидких ніг. І не знав той, куди його несе, і не розумів як швидко.
   Я схопився й увійшов до загороди, щоби забрати своїх овець, і очі мої наповнилися сльозами. Я звів свій погляд і побачив море, побачив шалений вітер, побачив дощові хмари, що не втихають. У кожній хмарі була тьма темен драконів. Я плачу за своїми вівцями, і мої вівці плачуть самі за собою. Плачуть маленькі ягнята, які не можуть вийти з-за воріт загороди. І тоді я (…) піднявся на найвище місце, і покликав своїх овець, щоби вони були зі мною. Я кличу їх, свищу їм і даю їм почути мене, щоби вони прийшли до мене. Я граю їм на своїй сопілці, ударяю в литаври в напрямку води. Я гукаю до них: «Вівці мої! Прийдіть, вівці мої! Ідіть на мій голос! Ідіть на мій голос, щоб урятуватися від хмарних драконів! Прийдіть, прийдіть до мене! Я – пастир, що швидко наближається на своєму човні, наближається на своєму сяйному човні. І я прийду та підніму своїх овець і ягнят». Кожного, хто дослухався до мого поклику, почув мій голос і звернув своє обличчя до мене, я візьму обома руками й підніму на свій човен. Але кожного барана й кожну вівцю, яких захопив вир, він потягнув ненажерливо вниз. Усякий, хто не дослухався до мого голосу, потонув. Я піднявся на найвище місце на носі човна. Я кажу: «Ох, як боляче мені через моїх овець, що занурилися в мул! Їх забрав од мене вихровий вир. (Як боляче мені через баранів, із боків яких він здер вовну!) Як боляче мені через маленьких ягнят, чиї черева не наситилися молоком! Із тисячі я знайшов лише одного, а з цілого покоління – двох. Блаженний той, кого понесла вода, але не потрапила йому до вух! (Блаженні великі барани, що бовтали ногами!) Блаженний той, хто врятувався від Семи (планет) і Дванадцяти (зодіаків), що викрадають овець. Блаженний той, хто не змирився, не ліг і не заснув, хто не полюбив глибокого сну. Блаженний той, хто в цьому віці Бішлома , хоч і був слабким, дійшов самого кінця неушкодженим. Блаженний той, хто поклав на себе лавровий вінок і разом із ним пов’язав на скроні пов’язку. Блаженні учениці, вільні від тенет Рухи, вільні від скверни, від пастки й від нескінченних ланцюгів. О мої обранці! Кожен, хто живе наприкінці Віку Ніріга , нехай зробить своє сумління опорою. Він підніметься до сяйної оселі, до місця, де сонце ніколи не заходить і лампади Світла ніколи не згасають.
   Переможне Життя возвеличиться, і муж, який прийшов сюди, переможе!

    3. В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
    Блиском укрився я, і Світло засяяло світ. Утри стали поодаль і змовлялися проти мене. (…) Муж, який скинув мене зі свого місця на землю (…) ти знищиш їх (…) Не руйнуй творіння Утр і не проганяй горніх Жінок з їхніх місць. Не руйнуй великої основи, бо це творіння твоєї десниці. Не кидай бунтівників у Йордан, бо ніхто не перевершить його сили. Не руйнуй оселі, яку збудував сам у день, коли вони почнуть боротьбу з тобою. Твої сини (…) Етнісіб (…) явилися у величі. Вони прийшли блукати Шкінами, шукаючи свого батька, і не знаходячи його. Брати зібралися – нечестиві наставлятимуть один одного, говорячи: «Наш батько полишив краї Ефіру, тож як нам повстати проти них?» Тоді прийшов Сам, їхній старший, помислив у серці своєму та мовив: «Якщо я розпочну велику битву, то скажуть, що старший необачний. Тож ви повстаньте, бо ви ще юні Утри. Переможете ви чи зазнаєте поразки, про вас казатимуть: «Вони ще юні» – і не засудять на небесах як злочинців. Ідіть, повстаньте та спустоште порядок Творіння! Встаньте, зготуйте могутню зброю та почніть війну, якій не буде кінця! Опережіться мечами, гнівіться, візьміть (згубні) стріли, що не хиблять! Накладіть (їх) і спустіться до країв Ефіру, до Шкіни батька, того, чия земля понівечена, та для кого немає трону, який можна було би зайняти».
    Тоді Нбат, правитель Ефіру, прийшов і брати взалися за руків’я мечів. Етнісіб, син Йошаміна, звернувся до великого Нбата, кажучи: «Хто велів тобі закувати Йошаміна, щоби закінчити битву з ним?» І правитель Ефіру відповів славному Етнісібу: «Цар Світла наказав закувати Йошаміна. А хто противиться царям?» Славний Етнісіб розгнівався та мовив, уста свої відкрив і сказав величному Нбату: «Ганьба тобі та гнізду, з якого ти походиш! Батько твій слабкий серед Утр!» І величний Нбат відповів славному Етнісібу: «Прокляття тобі та гнізду твого батька, сіятеля смути! Ти, який хочеш повстати проти Царя, негідний дому Великого Життя!» Славний Етнісіб одразу кинувся з мечем на величного Нбата, царя Ефіру – ударив його один раз, але меч не прорубав його сяйва. Славний Етнісіб ударив удруге, але й цього разу меч не зміг прорубати сяйва. Славний Етнісіб утретє вдарив, але його меч так і не пробив сяйва Нбата. І тоді величний Нбат сказав славному Етнісібу: «Не тобі, сину безчесного батька, лякати мене!» Коли величний Нбат промовив це, 21 син Йошаміна вихопили свої мечі. Найстарший одяг обладунки, а молодший зготував спорядження до бою. Вони вигукнули прокляття Життю та випробували зброю один на одному.
    Гуркіт їхньої зброї та брязкіт їхніх обладунків досягли великого Царя Світла, і він питав: «Хіба Йошамін вирвався та зруйнував свою в’язницю? Хто почав боротьбу з Утрами й уникнув Мого зору?» Утра Губран поглянув і сказав Цареві Світла: «Це 21 син Йошаміна. Вони починають велику битву, якій не буде кінця». Тоді цар світла сказав Губранові: «Озбройся і сідай на Парахіеля ! Вирушай до країв Ефіру та подивися, чи це справді сини Йошаміна» (…)
Тоді Губран узяв могутню зброю, осідлав Парахіеля та вирушив до країв Ефіру. Потім Губран відкрив свої уста і сказав славному Етнісібу: «Сину Йошаміна, не починай війни з домом Всевишнього, а йди просити прощення за свого батька. Якщо Він прийме твоє прохання – тим буде краще! Якщо ж ні – стань слугою Царя! Славний Етнісібе, старший сину свого батька (…)» Він звертався до старшого з братів, але не був почутий. «Подивися, який величний вінець Він дав мені! Ти зруйнуєш землю та переступиш слово Царя, якщо розпочнеш боротьбу зі світами світла і сполохаєш їх (…)». І тоді Славний Етнісіб випустив одну стрілу, та Губран спіймав її десницею. Другу стрілу пустив славний Етнісіб, але і її Губран спіймав десницею. Славний Етнісіб випустив третю стрілу, та Губран спіймав її десницею. Четверта же стріла встромилася в лапу Парахіеля. Парахіель голосно закричав, і його крик донісся до Царя Світла. І Цар Світла відкрив Свої уста, сповнені нескінченного сяйва та слави. Він звернув свій голос до 444 000 Утр, що стояли довкола, закликаючи їх і кажучи: «Озбройтеся, вдягніть обладунки та сядьте на своїх скакунів! Беріть мечі та (згубні) стріли! Опережіться мечами у гніві та сідайте на своїх скакунів!» Цар Світла вигукнув і наказав їм у славі та світлі, що ніколи не згасають, кажучи: «Коли прибудете до країв Ефіру, принесіть мені голову славного Етнісіба, який спочиває на лоні Біхрат-Анани , своєї матері. Бийтеся з ними, щоби вони сказали: «Це – послані Утри!»
    Тоді 440 000 Утр спустилися до країв Ефіру. (З вершини країв Ефіру… з-за брами Розуму, вони дісталися житла Йошаміна.) Утри спустилися з могутньою зброєю до країв Ефіру, несучи мечі у гніві та (згубні) стріли. І славний Явар зарубав мечем 12 синів Йошаміна, а мудрий Біхрам (…) покінчив мечем із (рештою) дев’ятьма синами Йошаміна. Йокабар, їхній брат, улюблений син Йошаміна, гучно закричав. Він кричав, гукаючи свого батька Йошаміна, і крик його пробився та долинув до Йошаміна. Йошамін вигукнув: «Хто вбив мого сина? хто спинив мого улюбленця?» Від реву Йошаміна, порвались пута на його руках і ногах, розбилися кайдани та ланцюги, які Цар Світла наказав накласти на нього. Він підвівся до запеклого бою через великий гнів, що був у нього на серці. Від Брами Суфат до країв Ефіру він руйнував усі Шкіни, які траплялися, і знищував їх. Коли він досяг країв Ефіру, він закричав до Анани. Утри впали долілиць, бо не могли втриматися на своїх скакунах, їхні мечі випали з рук, і вони не могли втримати свої сталеві стріли та списи. Мечі Утр розлетілися на друзки, а тятиви їхніх луків урвалися. Вони кинулися обличчям додолу. Йошамін зійшов зі свого скакуна, схопив 24 000 Утр, які ще стояли, та розкидав їх повсюди.
    Тоді 360 земель постали перед Великим Царем і сказали: «Відтято голову Губрана, який стояв одесну від Царя Світла!» Земля затремтіла, гори захиталися, і Цар піднявся зі Свого трону та вигукнув до Йошаміна: «Прокляття Життя!» Він забрав у нього сяйво, велику силу, бойовий запал і лють, що були в його думках. (Він наказав) відтяти голови його синам, які були при (Біхрат)-Анані, матері славного Етнісіба. Він послав 904 ланцюги із зайни , важчої за залізо, і ними скували його біля Брами Суфат, аж доки не буде викликаний Восьмий із Темряви . 750 років чекатиме він у великих кайданах, доки Всевишній не покличе його.
    І перемога за Життям!

    4. В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
    «Власною силою, власною молитвою і хвалою я встановив царям час і його впорядковував. Я закликав до часу, і сказали мені: «Сплинув твій час». Я взяв гострий меч: світ, якого я не створював, зруйную, а Шкіни, яких не засновував, спустошу. Гучним кличем я звав до бою на Небі. Я спустошив Творіння, що були впорядковані. [Війна, якої не бажали могутні, прийшла від мене. Я підняв смуту і сам себе привів до ув’язнення]».
    Мовив славний Нцаб до Йошаміна, кажучи: «Хіба я не напучував тебе не діяти у гніві та не починати битви на Йордані? Тобі не було призначено вести війну. Ти мудрим змалку, а нині названий дурнем; ти мав на Вершині трон, а нині тебе полонили біля Брами Суфат. Затьмарив ти діяння свої, якими прославився з дитинства, так що серед первістків твоїх не залишилося жодного поруч із тобою. Ти занапастив свої землі та свою оселю; ти зсунув ложе своє з його місця. Жінки були видані заміж за тебе, а нині вони відібрані в тебе. У тебе забрана стійкість, яку Перше (Життя) дарувало твоїй суті. Ти зруйнував своє величне гніздо та порушив порядок; ти зруйнував рід величний і нині поставлений між двома царями . Тож твоя подоба буде розсіяна, а царі тебе судитимуть. Не буде відпущений на землю великий, правильний (…), і не зміцнять впорядкованого Творіння. Без права стоїш ти тут, Йошаміне, і смирення не спадало тобі на думку, і ти не замислювався. Ти був безтурботний, не корився наказам і не приймав жодних повчань, і не слухав мудрості Першого (Життя). Ти не дбав про сяйво Йордану та не шукав поради Жінок піднесених. Ти знаєш, Йошаміне, слово, що почуте Царем (?). Якщо (слово) злетіло з уст світу, воно буде повторене нескінченну кількість разів. Зухвальцю! Хіба ти не знав, Йошаміне, що руйнування тривалістю в тисячу років неможливо відновити навіть за 24 000 років [так, аби усе стало таким, яким було колись]? Твої нащадки були зметені у бою, а ти сам наклав пута важкі на свої ноги. Ти примножив (…), і смуток ніколи не відступить від тебе. Ти наповнив свої очі сльозами, що течуть, немов би води Йордану».
    На це Йошамін відповів славному Нцабу, кажучи: «Я сам шукав собі горя, і тепера зноситиму його без сумніву, доки Величний не здійснить усього, що замислив».
    І перемога за Життям!

    5. В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
    Коли мій батько, Йошамін, роздумував закутий, тоді він мислив у гніві та непокорі. (Він задумав) у посіяти розбрат у небесній височині: «Нехай же побачу величне Життя, як Воно хоче вести зі мною війну, тож я тепер посію великий розбрат і завдам страждань Його душі. Якщо Йому вдасться вирватися від мене, тоді побачу, що немає нікого хто був би могутнішим за мене у височині. Чи є хтось кращий за мене в краю Світла? Я величний, і величним є моє сяйво, і немає меж моїй славі».
    Щойно Йошамін сказав це, величне Життя дізналося та промовило: «Я хочу вгамувати помисли Йошаміна». Воно покликало Манда д’Гаю, повідало йому послання та відпустило, застерігши та сказавши: «Піди подивися, чи сяйво його не змеркло – що може його подолати? Нехай не каже він: «Величний Нбат запалав до мене ненавистю, а Цар Світла – гнівом». І Манда д’Гая вирушив у дорогу, аж поки не прибув до місця ув’язнення Йошаміна. Коли Манда д’Гая прибув, то звернувся до Йошаміна, кажучи: «Якщо ти не був Найвищим, чому ж ти звеличувався? Ти не був Найвищим, тоді навіщо ти ворожнечу замислив проти Нього? Горе і біль мені та тобі, Йошаміне, бо ти зв’язаний кайданами Великого. Твої молитви (не) чують, і твоє горе тяжіє над тобою. Ти забув даний тобі наказ, і тепер твоя сльоза тече додолу на землю». – Я казав йому на землі те, що почув був у вишині. Я став біля Йошаміна, і те, що мені про нього було сказано, я переказав (йому). «Йошаміне, – вигукнув я, – неправі твої помисли, немає істини у твоїх словах». Але коли Манда д’Гая проголосив це, Йошамін відповів: «Якби не був ти вісником, якого послали і який прийшов до мене, я би вдарив тебе з великою силою та закінчив промови твої. Твоє сяйво більше би не спалахнуло, і твоє світло, що огортає тебе, згасло б».
    Після цих слів Йошаміна, Манда д’Гая побачив, що його сила не зменшилась, адже Батько благословив його (...). Йошамін ударив свою в’язницю , але я пригнітив його сяйво, і всі як один (Утри) накинули на нього ланцюги. Так я і брати мої Утри не порушили наказу, який дав Цар.
    І перемога за Життям!

    6. Нехай буде благословенне ім’я Манди д’Гаї. І перемога за Життям!
    Того дня, коли Господь повчав Йошаміна, Йошамін підвівся зі свого трону. Йошамін підвівся зі свого трону та вирушив до Манди д’Гаї, і сказав йому: «Нехай буде благословенне твоє світло, царю Утр, що зійшов над нами».
    І перемога за Життям!

    7. В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
    Коли Йошамін замислився, тоді розмірковував у славі та світлі своїх про одкровення та повчання нескінченно. Про силу Першого Скарбу та Слова, які повідав йому Батько, він розмірковував. Почати війну проти Вищого – таке він замислив. Гнівом і люттю переповнився, і сказав у серці соєму: «Я буду боротися з Першим Життям, Другим Життям і з Життям, що споконвічне. Боротимуся зі Світлом і посію розбрат у Йорданах. Почну велику битву, якій не буде кінця!»
Помисли Йошаміна були огидні та нікчемні.
    І тоді Утри (сповнилися тривогою) та послали мене з вістю до того, хто сповнився гнівом (і підперезався мечем). Вісник приніс указ від (величного) Царя: «Закуйте Йошаміна у важкі кайдани, доки величне (Життя) не помилує». Коли вісник приніс указ, то не привітав Йошаміна, та сказав натомість: «Підведися зі свого трону!» Страх був у нього на серці, але він дошкуляв Йошаміну. Той підвівся зі свого трону, сів на землю і мовив: «Хто ж накладе пута на Йошаміна, якщо Цар у гніві наказав?» Йокашар підвівся зі свого трону і взяв пута у десницю свою. Йошамін відкрив уста та промовив до вісника: «Давно ти не бачив мого образу та постаті, і не пив зо мною з однієї чаші! Як давно ти не з’їв і шматка з мого столу, і вінців не сплітав, щоби покласти на голову свою! Як давно ти не бачив мого образу, і моє сяйво не сходило на тебе!»
Вісник відкрив уста та мовив до Йошаміна: «Не кажи, що я прийшов до тебе з власної волі! Цар викликав тебе у гніві, і я ніяк не міг сказати тобі: («Блаженство та мир від людей!») Воістину добрі пишаються собою, доки не чинять зі злим умислом. Йошаміне! Ти пишався своїми фортецями та своїми будівлями, але їх буде зруйновано, і сини твої загинуть у заколоті; а жінки твої (полишать заради іншого чоловіка тебе.) Твій блиск і твоє невгасиме світло потьмяніють, а звершення будуть занедбані. Гнів Царя над тобою не розвіється у віках. Ти, Йошаміне, упокоришся та підеш до Брами Суфат! Буде забрана твоя велич, і вінець, який дарувало тобі вище (Життя). Буде забране твоє невгасиме світло, і темрява вкриє твої володіння. Фортеці синів твоїх будуть зруйновані, а твої престоли стоятимуть порожніми, доки цього бажатиме вище (Життя). Твоя дружина, яка мала би продовжувати твій рід упродовж віків, більше не буде твоєю, і жеребців твоїх уведуть!»
    І перемога за Життям!

    8. В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
    Голос долинув до мене в Йордані, і світло рясніло у світі. Нсаб-зіва прийшов із країв Ефіру, до Гордої Слави йде його шлях. Він прийшов до Гордої Слави, до вісника, який стереже браму, і мовив до нього: «Іди, віснику, і скажи Великому Цареві: «Нсаб-зіва стоїть біля брами!» Цю звістку, що виходить із моїх уст, передай з усією належністю Йому, і нехай з того боку прийде відрада». Вісник вирушив і постав перед Царем Світла, але Той не помітив його. Вісник уклонився вперше перед Царем Світла, але Той не помітив його. Вісник уклонився вдруге перед Царем Світла, але Той не помітив його. Тоді вісник заговорив, кажучи Великому Цареві: «Нсаб-зіва, син Йошаміна, стоїть біля брами і просить розради в мудрості твоїй». Цар Світла промовив до вісника: «Відчини сяйну браму, відчини її, і нехай він певно стоїть на ногах переді Мною!» Вісник відчинив сяйну браму і Нсаб-зіва став у повен зріст. Нсаб-зіва тоді звернулася до Царя, кажучи: «Поблажливий Ти та лагідний! Твоє слово далеко лине та ніколи не зникає. Мовчазне сяйво Твоєї величі! Твоє світло та Твоя пишнота рясніють і ніколи немає межі в них. Ти не маєш рівного за вінцем Своїм і не маєш співправителя у Своєму володарюванні. Ти – знавець правди, (бездонний сосуд, Ти – надійний провідник, який відкриває нескінченне вчення.) Твоє хрещення в Йордані утверджене, і всі діяння Твої належать лише Тобі самому. Якщо я скажу Тобі дещо, не гнівайся, але нехай лагідність оселиться у Твоєму серці. (Твоя пильність, із якою Ти розмірковуєш, піднесена і нескінченна. Є) муж, якого вивели з його кріпостей і вигнали зброєю з його осель. Сини його були вбиті у заколоті, а його жони ходять у жалобі. Його Йордани збурені, а його Шкіни зрушені зі своїх місць. Зруйновані оселя, будови та престол його, а його самого ув’язнили біля Брами Суфат. Його світи збурені, його полонили в кайданах, і горе посіяли у серці його. Якщо задумав Ти, я хочу заспокоїти його серце, виправити через Твоє хрещення і згадати над ним ім’я Твоє. Нехай дізнається Йошамін, що не полишений він іменем Твоїм і буде помилуваний. (Нехай дізнається,) що Цар Світла, який гнівався, лагідний, і прощення у думах Його».
    Щойно Світлий Владика почув це, Він дуже зрадів Нсабу-зіві. Манда д’Гая підвівся тоді зі свого престолу та звернувся до Світлого Владики, кажучи: «Того мужа, якого вигнано з його земель і з його Шкіни, Ти не маєш прощати». Але Світлий Владика, почувши це, відповів Манді д’Гаї: «Ти від найпершого дня свого не був справедливим до Йошаміна. Від свого першого дня ти ненавидів його, бо домагався жінки з гнізда його, але він відмовив тобі. Ти затаїв у собі велику образу, що віками не відпускає тебе. Ти зруйнував і спустошив його житло, і досі тримаєшся за ненависть. Хто від початку світу потерпів як Йошамін, муж, якого було забрано з його земель і позбавлено Канзали , яку Велике (Життя) дарувало йому? Із його первородних синів не залишився жоден, а його жінки ходять у жалобі».
    І після цього Світлий Владика сказав Нсабу-зіві: «Я відкрию тобі таємницю, щоби ти зберіг шляхетність, яку успадкував од своїх пращурів, і мудрість, яка була призначена твоєму розуму. Милий ти, милий Іордан твій і миле гніздо, з якого ти походиш. І ти, і місце, звідки ти прийшов, житимете у мирі. Повідай батькові своєму слова втіхи та заспокой серце його і утвердь. Скажи йому, що Велике Життя сповнилося добротою до нього».
    І Життя прославлене, за Життям перемога, і переможний муж, який прийшов сюди!

   9. В ім’я вищого Життя, нехай буде прославлене горнє Світло!
   «До кого взивати, щоби він відповів мені, і кому довірити слово своє? Кому мені довірити слово, щоби сказане мною не було викривлене? Той, кого я кликав, мені не відповів, а той, до кого промовив, мене не почув. Це завдавало мені болю і щемить мене; це пригнічувало мене та ще довго пригнічуватиме. Як довго я перебуватиму біля Брами Суфат, і як довго зітхатиму? Коли суперечка зі мною мине, а мої пута спадуть? Яка провина за мною у вишині, і що я зробив у Світлому краї? Що я зробив серед своїх діянь такого, чого не зробив ніхто інший? Тепера це мучить мене та засмучує серце. Як довго зітхати та скорботою нівечити лице? Скільки мені лити сльози, не проливши усіх? Хто подібний до мене, чиї всі сини були вигнані, а на його голос ніхто не відповідає? Я подібний до високого кедра, який оточили теслі та повалили. Мов кедр, потятий залізом, так мене потяли слова моїх ворогів. Горе мені! Ані брат мій від материнського лона зі співчуття, [ні друзі мої – заради нашої дружби – не згадали що укладений між нами союз]. Зреклися мене! та сіль мою та чашу мою вони перекинули. Вони забули день мого (хрещення) і не пам’ятають жодного з моїх днів. Як довго я сходив на високі гори, і як довго ходив дорогами долин річних? Я мав тисячу друзів, і дві тисячі ділили зі мною один (хліб?) за столом! Тепер, коли я оступився, немає нікого, хто взяв би мене за руку. Коли б я подумав, що сидітиму тут? Моє серце не відкрило мені того, і ніхто серед Утр не наставив. Тепера кріпості мої повалені, а синів потято в бою. Моя Шкіна спорожніла, і мої посланці більше не супроводжують мене. Мої тендітні жінки ходять босоніж, хоча вони досконалі. Це (пригнічує та тисне мене), а серце моє впадає в жалобу та (плач)».
Коли Йошамін сказав це, Манда д’Гая промовив: «Той, хто добро чинить, знайде добро, а той, хто чинить зло, зло знайде. Якби ти був смиренним, твоя слава не полишила би свого місця. Та тепера, коли ти замислив зло, місце, де ти перебуваєш, належне для тебе!»
   Коли Манда д’Гая сказав це, Йошамін відповів і промовив: «Мій сину! я знаю, Хто зв’язав мене цими путами, що лежать на мені. Якби лише цей ланцюг не був таким тяжким для мене, і якби мене стеріг слабший, я би підніс голос і зруйнував усі гори. Я заподіяв би ворогам своїм те, чого жоден іншому не заподіяв. Хіба що настане той день, коли мені дарують прощення. Якщо станеться так, що престол мій буде відновлений, я відплачу борги, щоби зло стало добром. Проте мене втішає те, що знаю: я не самотній. Я чув від свого Батька, що вищі поплатяться за гріхи свої перед нижчими. Але й що батьки не зневажають своїх дітей».
   Коли Йошамін сказав це, Вище Життя зраділо його словам. Воно послало Нсаб-зіву, охоронця всюдисущого. Воно звернулося до нього, кажучи: «Іди до Йошаміна, зміцни його серце у певності та скажи: «Ти належиш до Нашого роду, і Ми не залишимо тебе самого. Не кажи: «Я самотній». Твоя Шкіна була поставлена на честі та славі, і твої кріпості та будівлі знову постануть, якими були раніше. Твої діти воскреснуть, а твої вісники охоронятимуть Шкіну твою. Престол твій буде відновлений і поставлений так, як раніше, і у домі своєму ти знову пануватимеш».
Коли Нсаб-зіва почув це, він вирушив у дорогу, прийшов до Йошаміна та сказав йому: «О, Йошаміне, вислухай слово моє, що скажу. Не тривожся, не гнівайся і не підпускай омани до серця. Чому має бути так, аби ти пішов проти Задуму? Вище (Життя) послало мене та сказало: «Іди до Йошаміна, та утіш його, і скажи, що хочемо прославити Ми всіх його Утр. Що він матиме опору, та має впокоритися та вклонитися. Нехай знає, що він утвердиться серед Нас». Тепер ти, Йошаміне, слухай правдиве слово, (прийми) ласку та позбудься сваволі лихої. Тепера сморід полише твій дім, і приємні пахощі завіють над тобою. Наближається чистий Ефір, і тоді ти забудеш гоніння. Ти засяєш і заблищиш, будеш піднесений і станеш владикою світу свого».
   Переможне Життя возвеличиться, і муж, який прийшов сюди, переможе!

   10. «Я казав був у серці своєму, що стану величним – хто ж зробив мене таким нікчемним у світі? Я казав був, що стану владикою – то чому повалено мене з престолу мого? Великий Нбат зненавидів мене, і Шаррат, моя мати, зненавиділа мене. Я зруйнував свої світи, і тепера спустошення прийшло до моєї Шкіни. Коли я був лагідним і смиренним, чому називали мене бунтівним? Якщо створено мене досконалим, то чому назвали винуватцем беззаконня? Коли я був сумлінним і діяльним, чому присоромлено мене у світі? Якщо я владикою був над Світами Світлими, чому полонили мене на межі світу? Полонили мене на межі світу, і я конаю в колодах. Чому називали мене свавільним, [навіть коли я випромінював] лагідність? Якщо був я владикою світів, тоді чому назвали мене винуватцем розбрату? Так трапляється із кожним чоловіком, який дослухається до жіночої поради. Утру, що слухає жіночу пораду, буде скинуто зі світу. Коли я був видатним серед Утр, чому назвали мене Восьмим? Чому відділили від мене світло і забрали моє сяйво? Зняли з мене мої розкішні шати і зв’язали мене на тому самому місці, де я шукав був своїх пращурів – але мій погляд не зустрічається з їхніми. Я шукаю своїх дружин, але вони не трапляються на очі. Я шукаю своїх синів-Утр, але немає їх переді мною. Коли мене мучить і пригнічує біль, я плачу над самим собою. З усіх Утр, які вчинили зло, мені відплатили над міру. Коли я був лагідним перед Владикою, чому Він скинув мене з мого престолу? Горе мені, що вуста мої мене ж і згубили, і язик мій власний накликав гоніння на мене. Закували мене в кайдани, назвали знедоленим, і через підступність моїх уст скинули з престолу. Коли я владу мав, величали мене Утрою, над яким лише Владика. Коли я був лагідним і смиренним, усі Утри, які були зі мною, зненавиділи мене. Горе! Всі жінки, що належали мені – вони запалали до мене страшним гнівом – і мене прикуто до місця.
   Переможне Життя возвеличиться, і муж, який прийшов сюди, переможе!

   1. Во ім’я Вищого Життя, слава горньому Світлу!
   Кушта стояла біля Брами світів та питала світ, промовляючи: «Повідай мені про шир земну? Яка від землі відстань до небесної тверді? Звідки прийшов Адам? Звідки прийшла Хавва , жона його? Звідки прийшли Хамар-Канна та Мамбуга , що перевершують усе ? З якої Шкіни прийшов до мене Міша , дитя Білого Кунжуту? З якого Першоджерела течуть усі ріки життєдайні? Скажи, скільки тисяч Утр сидять під Йосмір-Гуфною? Скажи, скільки тисяч Утр сидять під Шар-Гуфною? Скажи, скільки тисяч Утр сидять під Пірун-Гуфною ? Хто вигукнув так голосно, що сполохав Ману зі Свого місця? Хто посіяв розбрат великий, що триватиме довіку? Хто пробоїну зробив у горній тверді, яка не буде залатана вічність? Хто став охоронцем Будови аж до кінця світів? Скажи, на чому тримається спальне ложе Мани, величного та могутнього? Скажи, скільки тисяч Утр сидять праворуч від Мани, величного та могутнього? І скільки тисяч Утр сидять ліворуч від Мани, величного та могутнього? І скільки тисяч Утр стоять перед Маною, величним і могутнім? Назви мені імена трьох Покровів Блиску, Світла та Слави? Скажи, хто відкрив мову та слух Утрам у Шкінах їхніх? Скажи, хто серед Утр бере кадильницю з пахощами та несе її до Мани? Скажи, хто серед Утр приймає молитву та похвалу і відносить їх зберігатися до Скарбниці? Скажи: коли зароджується плід, у чиєму лоні зароджується він? Коли мати носить його, пахощі чого відчуває він? Яка Ліліт причаїлася на ложах вагітних жінок?»
   І тоді Птахіль відповів їй, промовляючи: «Я відкрию тобі правду та скажу все так, як воно було. 12 000 верст – земна шир, і 12 000 верст – відстань від землі до небесної тверді. Адама виліплено з глини, але жона його, Хавва, мала власне походження . Міша, дитя Білого Кунжуту, прийшов зі Шкіни Йосмір-зіви . Усі життєдайні ріки витікають із водойми Йордану. 12 000 Утр сидять під Йосмір-Гуфною, 12 000 сидять і під Шар-Гуфною, та 24 000 Утр сидять під Пірун-Гуфною. Йошамін посіяв розбрат великий, що триватиме довіку. Абатур високу пробоїну зробив, яка не буде заткнута вічність. Я, Птахіль, став охоронцем Будови аж до кінця світів. Спальне ложе Мани, величного та могутнього, тримається на слові Життя. Праворуч від Мани, величного та могутнього, сидять 12 000 Утр, і ліворуч від Мани, величного та могутнього, сидять 12 000 Утр. А перед Маною, величним і могутнім, стоять 24 000 Утр. Щодо імен трьох Покров Блиску, Світла та Слави – вони говорять самі за себе. Утра Шінгілан бере кадильницю з пахощами та несе її до Мани. Утра Самандірель приймає молитву та похвалу й відносить їх зберігатися до Скарбниці. Коли зароджується плід, він зароджується в лоні свого батька. Його беруть зі стегна батька та переносять у лоно матері. А поки дитина перебуває в материнському лоні, вона відчуває пахощі Життя. Ліліт Захріель причаїлася на ложах вагітних».
   Переможне Життя возвеличиться, і муж, який прийшов сюди, переможе!

   2. Во ім’я Вищого Життя, слава горньому Світлу!
   Кушта стояла біля Брами світів та питала світ, промовляючи: «Хто відкрив таємницю Вищого (Життя) та повстав проти Світла? Хто Шкініну струснув і Сініявіс потряс? Хто закував Ура в кайдани? Хто повалив Йошаміна з престолу його? Чому Абатур став суддею? Чому виникла несправедливість у світі? Хто відкрив Русі Сказання та хто явив їй Правду світу? Хто спокій приніс, а хто ворожнечу на небі почав? Хто спотворив Справедливість горню та хто війну світові оголосив? Хто спустошив Творіння та хто відкрив таємницю Світла? Хто привів у сум’яття Шкіну та хто перший неправду сказав? Хто зготував могутню зброю та пішов на бій проти світу? Хто захопив Похвалу, поділив її та розкидав повсюди? Хто висловив Похвалу наново та почути дав глас незрівнянний Життя?»
   Щойно Кушта промовила це, мій син, Йокашар, замислився та згодом промовив: «Я відкрию тобі правду та скажу все так, як воно було. Йошамін відкрив таємницю вищого Життя та повстав проти Світла. Гібіль струснув Шкіну та Сеніявіс потряс. Він спричинив потрясіння у Сеніявісі й відкрив таємницю Темряви. Ур був закутий кайданами нескінченними Словом Життя. Йошамін був повалений, бо хотів розпочати війну із Могутнього домом. Він замислив зло та був зв’язаний, щоби лишатися нерухомим навічно. Він занапастив свої уста, бо зрікся порядку. Він був безтурботний і невпокорений, і тому його імені Утри позбавлено. Абатур став суддею, бо Гібіль-зіва усунув його. Він побачив свого сина у чорних водах, покликав його до своєї Шкіни та сказав: «Я – нащадок вишніх, і тому надалі зватимуть мене так», і додав: «Огорожу свою Шкіну, щоби сила моя подвоїлась». Він покликав свого сина Птахіля та звеличив його, щоби той сидів у його Шкіні. Абатур зогрішив проти своїх пращурів: він прагнув нижчої Будови, а тому був приборканий і скинутий зі свого престолу, та став біля Терезів. Абатур плаче та голосить, і глас його сягає небес: «Тому, хто добре чинив, злом відплатили; той же, хто зле учинив – добром нагороджений. Я казав, що буду величним – то хто зробив мене таким нікчемним у світі? Казав, що буду владикою – хто поставив мене на межі світу? Я казав, що буду знаним – хто вклав Терези в мою руку? Якщо я був лагідним і смиренним, чому мене назвали бунтівним?» Манда д’Гая відкрив Русі Сказання та війну розпочав із Домом Життя. Губран відкрив Правду їй та сколихнув усі води. Йокабар спокій приніс, а Йошамін ворожнечу почав і сум’яття. Птахіль спустошив Творіння, й Анан відкрив таємницю Світла. Етінсіб стривожив Шкіну, Біхрам перший неправду сказав. Птахіль зготував могутню зброю, а Нібта пішов на бій проти світу. Утра Гібіль захопив Похвалу, поділив її та розкидав повсюди. Етінсіб вигукнув Похвалу та наново глас повсюди рознісся Життя».
   І перемога за Життям!

   Во ім’я вищого, іншого , Життя з незліченних Світлих Світів, що постало над будь-яким Творінням, нехай прийдуть зцілення й очищення, сила та міць, молитва та почутість, радість серця й очищення від гріхів для мене N.N., дружини моєї N.N., батька мого N.N. та матері моєї N.N., силою цих Володарських проповідей .

Мій любий щоденнику!
Я лежав у стаціонарі тоді вже, мабуть, четвертий день, із депресією. Лікарі ставилися до мене добре, медсестри й санітари теж. Самогоспіталізувався і порядку не порушував. До мене навіть людську товариську зацікавленість виявляли. Чи мені так здавалося тільки. Не важливо. Дозволили користуватися телефоном і підзаряджати його у докторській частині, за прохідними ґратами. Наскільки розумію, така привілея була не в усіх. Спершу зі мною лежав ще якийсь чоловік, Діма, ніби. Заправляв штани у шкарпетки й зовсім не мився. Того дня його виписали й мене хотіли перевести до іншої палати, оскільки самого залишати депресивного було не можна, хоча я й просив: переконував, що намірів суїцидальних у мене немає. Але всі інші палати були заповнені й лікар завагався з ким поміняти мене місцями чи кого підселити, щоби була група й нагляд. Там було багато кадрів. Якийсь дід, що тепер ссявся під себе, і всіх дістав цим. Чув через стіну від невдоволених сестер, що він голий бігав і кричав, що він бог, на людей кидався, а тепер відмовився розмовляти та майже не рухався. Тільки піднімав пляшечку, яку йому дали, щоби туди мочитися, ніби щось намагаючись сказати. І все одно ходив під себе. Микола його постійно питав: «Та что ты, дедушка, ну блин? Вот же бутылочка. Ты зови, если по-большому, а писяй в бутылочку, ну». Йому постелили брезент чи як воно називається, бо постійно міняти постіль було неможливо. Інший довбень після інсульту теж не розмовляв, ходив із довіреним хворим під руку «ге-гекав» та помахував зустрічним. Його не випускали на прогулянки, бо той постійно намагався кульгавим кроком вийти за територію відділення («втекти», мабуть) і махав наостанок рукою «ги-гикаючи». Багато було таких… стрьомних людей. Деякі нав’язувалися зі своїм товариством і заходили прямо до мене в палату розпитувати. Ні з ким із них мені не хотілося зайвий раз перетинатися, особливо – з балакучими. Але деякі скидалися й на більш-менш нормальних людей. Це дійсно прокляття соціуму. Вони тільки постійно снувались мовчки коридорами чи повторювали одні й ті самі дії десятки разів ні з того ні з сього.
Зрештою до мене підселили якогось «Льоху» з гітарою. Він тут, схоже, був частий гість і користувався певною довірою. «Невихідні» його посилали до магазину чи він просто виходив на прогулянку, коли хотів. Тому я його рідко насправді бачив. Мені сказав один хворий, що з «Льохою» треба бути обережніше, бо він посеред ночі встав одного разу й обісцяв сусіда по палаті. Крики. Йому ледь не врізали. Та врахували, що сенсу немає від такого. Це ще до мого прибуття було. Тому я, якщо чесно, спав погано тієї ночі. Сидів у телефоні, поки не гаркнули санітари. Свою позицію я їм пояснив, але вперше зіштовхнувся тоді з їхнім справжнім ставленням до мене, зовсім недемократичним і неєвропейським. Насмішкувато-зневажливо сказали не вигадувати й спати. Я сховав телефон, а однаково засинав-прокидався періодами. До того ж «Льоха» хропів страшенно. Я не звик до таких умов. Ближче до ранку, наскільки розумію, почув між храпами звук, ніби скло по асфальту й легеньке «падіння» від стіни під ліжком. Потім просто «скляне» падіння, значно слабше. Я притих і вухо путужив. Храп відійшов кудись на другий план.
– Гей… – подумав, почулося. Але через мить знову впевнений шепіт: «Гей, чуєш?» Я злякався й повільно встав з ліжка. «Господи, що це за х*рня?! Я остаточно схибився?!» Якось було не по собі, та все ж я заглянув під ліжко. Там ніби щось лежало. – Та не бійся ти, – я відсохнувся. – Не бійся кажу. Пляшку бачиш? Там ще чарка. Це тобі, пригуби й спитаю щось.
– Ти хто? – майже з претензією спитав я. Власне, я здогадувався, що це якийсь пацієнт. Через стіну був так званий «ізолятор», він завжди зачинений і туди кілька разів заходили групою лікар, сестра та санітари. Здається, з підносами, пасками, ще чимось. Через певний час виходили мовчки і йшли собі.
– Також лежу тут. Ну то бахнеш, чи як? Та не бійся, це абсент. П’єш?
– Трохи. З чого така щедрість? – намацав пляшку під черговий храпок і чарку. – Нассяв туди чи як?
– Не жени. Попросити дещо хотів. – Я відкупорив пляшку й принюхався. Так, знайомий запах і виїдає очі від градусу. Абсент. До чарки не лив, а трошки надпив одразу з горлечка. Пекельна гидота. – Ну то як, нормальний, ага?
– Так. Звідки взяв, тут пити не можна, а тим паче таке. Мл*ть, ти хоч не нассяв туди, *ба.
– Ги. Зробив з чистих першоелементів, віриш? Справжня полинова настійка! Та гаразд, не про це зараз. Слухай, ти не кажи нікому, що тут дірка в стіні. Я її про всяк випадок зробив. Ти ж тут в ладах з начальством, телефон тобі не забороняють. Скажи: коли завтра, ну тобто сьогодні, вночі вимкнуть світло за нашою адресою? Тільки тихо. – Це мене здивувало ще більше. Секунду подумавши я дістав телефон і глянув.
– За графіком, о десятій тридцять, але ж його міняють постійно, тому не варіант. А тобі нащо взагалі?
– Спасібі, брат. Вдень розповім. Плашка тобі, тільки сховай. – Більше я ні слова не почув. Небо світлішало, то, мабуть, була година четверта-п’ята ранку. І я, правду кажучи, від «бодрої» ночі. Льоха вже навряд чи прокинувся би, щоби мене обмочити уві сні, тож я ризикнув. Пляшку з чаркою сховав між своїх речей у тумбочці й приліг. Не згадаю, коли вирубився.
Прокинувся пізно, пропустивши сніданок. На щастя, батьки передали пряники й сік, сухарі та все таке інше на перекус. Вони хвилювалися, що їхній син уперше ліг до такої лікарні. Тавро на все життя, що люди скажуть – у них був суцільний стрес. Я ж думав про те, що здоров’я важливіше й треба щось робити, доки не пізно. Бо думки були все сумніші. Втратив барви життя, їжа здавалася одноманітною, все так діставало й утомлювало. Мене довго відговорювали. Казали, що це такі підліткові вигадки, що робити нічого, що ременя мало давали. Тому я сам ліг і поставив перед фактом. Спершу агресія, звинувачення, але ось і їжу приносити почали, і питати як я, телефонувати. Я розумів, що «перетреться», переживеться. Головне – здоров’я, бо так, як було, не мало бути (це – моя особиста думка). Спершу якось я і не згадав, що відбулося раніше вночі. Потім, ніби осяяло. Я підійшов до медсестри, яка чергувала. Лікарі, як з’ясував, вихідні по суботах і неділях, а черговий чи то формально, чи то його взагалі немає – не зрозумів. Ніби знічев’я спитав, що то за «ізолятор» і що там всередині. Довідався потроху, що туди кладуть «тимчасово буйних», у яких «напад». Там лежить один… алкаш. Він у домашніх умовах переганяв абсент на продаж, а коли його прийшли брати, то виявилося, що він і сам попивав добряче. Йому відбшибло мізки і тому його забрали до лікарні. Спершу він лежав у «дев’ятому» бозна скільки, під слідством, але стан покращувався до певного моменту, тому перевели до нас, до «адекватних». Коли «відійде» повністю, то мають забрати відповідні органи чи що там, але поки чомусь не йде лікування. Він кинувся кусати завідувача – то його прив’язали до койки. Та крику було на всіх прохожих, бо ввижалися «біси». Ось у ізоляторі зачинили, щось там промивають йому, годують. Це все.
Мені одразу стало незрозуміло. Якщо він і в ізоляторі прив’язаний і його годують через «зонд», то як тоді… але я притримав це в собі. Зрештою, мені здалося, що я чогось недозрозумів. Згодом підліз до отвору під ліжком – його я тепера бачив (стоп. А як цей отвір не помітили за щоденного прибирання? Певно, тому що ліжко низьке і робиться все на пофігах. Або він його маскував… Абсурд) , – коли «Льохи» знову не було, й гукнув. І тоді ж відчув, що сильно смердить г*вном. Чекати на співрозмовника не довелося.
– Довго не кликав. Ну то що там з графіком? Глянь, будь ласка, ще раз.
– Зараз… Та майже так само, тільки тепер об одинадцятій ніби. А тобі навіщо? В лікарні світло не вимикають.
– Та це я взагалі питаю, по району. Слухай, ти, схоже хлопець непоганий. У тебе є з собою цінні речі?
– А яка різниця?
– Якщо є щось важке, що одразу не вхопиш, то впродовж дня перенеси кудись подалі, у 12-ту, наприклад, біля туалету. Там д*вб*йоби, які завого й не запитають, коли до них із сумками.
– Хіх. Ішьо чєво?
– Розумію, дивно звучить і си лежемо в *банатці. Але ще одне послухай. Це для тебе ж, бро. Ти об одинадцятій сімнадцять, максимум, піди до туалету з підручним. І не виходь звідти, доки не зрозумієш. О’кей? Дослухайся. – Я почав запевнюватися, що по той бік стіни неадекват і вже закінчував розмову. А все ж спитав наостанок майже з хохотом:
– А діра в стіні звідки? Кругла, як від труби. Вентиляція була і ти вибив решітку?
– Не зовсім. – сказав той якось протяжно-зловісно. – Алкагест. Благо давали достатньо квашеної капусти, тож… використав, так би мовити. – Мене остаточно порвало. Я піднявся. – Пам’ятай: об одинадцятій звалюй до туалету. Почув? Не хочу, аби ти пос…
Я хоча й почув, але вже було байдуже. Дядьці дійсно зірвало дах. Нічого було розмовляти. Щоправда, я ще кілька разів діставав пляшку з абсентом і чарку потім, аби хильнути тишком із водою. Господи, це дійсно адська х*рня! Під вечір приліг поспати, доки не було сусіда, бо передчував, що знову тривожитимусь. Це мене врятувало. Це все. Я прокинувся о пів на дев’яту і байдикував, до самого відбою. Під кінець хильнув абсенту знову, трохи сп’янів. Це розслабило мою психіку. Не можу сказати, що боявся чи щось таке, але час-від-часу поглядав на годинник. Об одинадцятій одинадцять дійсно приперло по великому, можливо, десь на підсвідомому рівні я себе налаштував на це, чи не я… Взяв із собою телефон і книжку крилатих латинських висловів та пішов до туалету. По дорозі зауважив про себе, що це найвіддаленіша кімната від ізолятора. Далі тільки стіна й вікно за ґратами. Тупо прямо, згорнути і прямо. Сидів, як зазвичай. А сиджу я подовгу, якщо чесно. Ср*ння для мене – свого роду мить усамітнення. Господи, і я це пишу в щоденнику? Глянув на годинник уже в туалеті й співпало: 11:17. «Ну-ну. Давай». – і продовжив свої заняття. Але тільки-но я підтерся та вдяг штани… Пролунав вибух. Такий потужний і гучний, що в мене задзвеніло у вухах і я впав на унітаз. Все стало якесь нереальне. Страх, шум. І рухався я тоді неначе підсвідомо, ніби уві сні. Я вибіг (чи виліз) із туалету й побачив дим, розбиті вікна, почалася пожежа. Хворі попрокидалися й були так само спантеличені, паніка. Із сестринської, де нам зазвичай давали ліки й уколи, вибігли два санітари та сестра. Схоже, ще одну накрило вибухом. Пам’ятаю погано, як у тумані, ніби зі сну. Нам відкрили запасний вихід і почали організовано, наскільки можливо, випускати хворих з відділення. Я вийшов чи не з перших, але затримався недалеко. Люди тікали увсебіч. У інших відділеннях горіло світло, ввімкнули сирену. Перше, що спало на думку, коли трохи отямився, що прилетів «Шахід». Насадження біля епіцентру горіли так, що близько не можна було підійти й боліли очі, було багато диму і я почав відходити з афекту. До мене поверталося якесь тверезе усвідомлення ситуації. Тоді я побачив те, чого ніколи не забуду. Серед вогню в палаючих обрубках ішов чоловік. Одіж майже згоріла, він був голий, але сам неушкоджений. Ніби мідний колос із леґенд. Палаюче ганчір’я спадало з нього, а у вогнях тільки краще виднілося його тіло. Кремезний чолов’яга, вкритий малюнками з товстих багряних (чи коричневих) смуг по всьому тілу, наскільки я міг розгледіти. (Тепера, коли це пишу, я розумію, що він намалював ці лінії г*вном, аби стати невразливим. Це була алхімія!) Він подивився на мене якусь мить з… я не розумію яким приязним почуттям, і зник у полум’ї. Остаточно мене витверезив ривок медсестри. Вона потягла мене за руку подалі від вогню. Потім і не пам’ятаю чітко. Нам надали першу допомогу, організували, як могли, й залишили в приймальній до ранку. Ловили тих двб*й*бів, які втекли та доставляли назад зв’язаними. Приїхали батьки і довго не випускали мене з обіймів, заціловували. Тоді я чи не вперше відчув їхню любов. Ту, якої мені так не вистачало всі ці роки. Але я був живий і це головне. Мене перевели в інше відділення, а на місці продовжувалося слідство. Спершу сказали, що вибухнув газ, але потім несподівано змінили версію на «приліт». Так нам всім казали. Всім, хто цікавився. Але я знав: вибух був зсередини. Це він підірвав щось прямо у своєму ізоляторі та дивом лишився неушкоджений. Я нікому досі не розповів. Що це було? Господи, здається, я дійсно сходжу з глузду, додумую містичне.