За півночі, поміж гори,
Понад долиною,
Зорі падали у воду,
Чаклували вроду.
А у срібнім потічку дівча стояло,
Із-за крутого берега
Долю гукало.
Проти місяця білого
Косу розплітало.
Глянь на мене, місяченьку,
На русую косу,
У яснії очі,
У душу дівочу.
Огорни своїм ти сяйвом
Стан молоденький,
Щоб вернув коня з дороги
Козак чорнявенкий.
Не пали душі журбою,
Дай щастя напитись,
Щоб були ся ми у парі,
Щоб було нам жити.
А за горами, на шляху,
Кінь гнідий спіткнувся,
Ухопив себе за серце,
Козак озирнувся.
Запекло у грудях млосно,
Навколо зчорніло...
«Що ж ти, дівча нерозумне,
Зі мною створила?..»
Із долини тихим стогном
Вітер покотився,
Задзвеніли в срібнім дзвоні
Трави і криниця.
А дівча ще місяць кликать
Не переставало,
Русі коси понад воду
Вітрові віддало.
Ой вернися, чорнобривий,
Стань під яворочком,
Хай зійдуться наші долі
Разом у віночок.
Та здригнулася глибинно
Річка під зорею —
Впала тінь важка і чорна
Між дівочі мрії.
На шляху гнідий спинився,
Козак похилився,
І у серці жар кривавий
Смертю озвавився.
А дівча в потоці срібнім
Погляд піднімало,
Та лиш місяць, ніби свідок,
З висі обіймало.
«Не клич долі проти серця,
Бо заплачуть очі...»
І розсипавсь тихим болем
Шлях у темній ночі.
10/09/25

Не питай…
Я все одно не розповім.
Бо є речі, що народжуються в тиші,
і тільки там вони живуть.

Для чого витрачати час
на слова,
які, як дим, розвіюються в повітрі,
бо окрім мене ніхто їх не збере,
ніхто не збереже.

Чому співає вітер,
коли для всіх він виє?
Бо я чую в його подиху мелодію,
а інші — тільки шум.
Бо я ловлю його шепіт,
а світ закриває вуха.

Чому веселка водограєм виграє,
коли для інших — просто дощ іде?
Бо для мене то — кольори душі,
струни небес, що грають разом зі мною.
А для них — лиш мокрі вулиці
та поспіх під парасолями.

Чому хурделиця і буревій?
А в серці — пломінь весняних днів…
Я ношу його тихо,
як жар у долонях,
як світло, сховане під повіками.

Це мій шлях,
мій ритм,
мій соул, що звучить усередині.

Не питай…
Я все одно не розповім.
Бо є речі, що співають тільки в мені,
і цей спів — лише мій.
04.09.2025

Мені наснився дивний сон:
Знайшла я квітку на Купала.
І щоб не зірвати її - дала, що я просила, що жадала:
Не грошей повна жменя й трон,
А лиш життя, яке тривало.

Щоб сонце сяяло щодня,
Щоб діти сміхом в світ дзвеніли,
Щоб всі були — живі, рідня,
Та один одного щодня вітали.

Щоб в полі колос достига,
Щоб хліб на стіл ішов щоднини,
Щоб в хаті — мир, і щоб снага
Не покидала батька й сина.

Щоб мати зранку в хату йшла
З відром холодної з криниці,
Онуки бігли до стола,
Сміялись, щебетали птиці.

Щоб сонце тепле кожен раз
Будило лагідно до праці,
І щоб в очах — і світ, і час,
А радість — в серці, наче в хаті.

Щоб люд не знав страшних доріг,
Де сльози крають, мов залізо,
А лиш поіноді — ледь легкий біль
Нагадував, що радість — поруч видно.

Щоб вміли дякувать малі
За скибку хліба і за воду,
Щоб кожен знав: немає більш
Скарбу, ніж жити без незгоди.

Щоб хата тепла, сад у цвіті,
Щоб білий хліб лежав на скатертині,
Щоб найціннішим в цьому світі
Було здоров’я й чесна праця.

І я лишилась там, де є,
Де день простий і серце ясне,
Бо квітка — то не диво з казки,
А лиш земля та людська ласка.

Вересень 2025