Не питай…
Я все одно не розповім.
Бо є речі, що народжуються в тиші,
і тільки там вони живуть.

Для чого витрачати час
на слова,
які, як дим, розвіюються в повітрі,
бо окрім мене ніхто їх не збере,
ніхто не збереже.

Чому співає вітер,
коли для всіх він виє?
Бо я чую в його подиху мелодію,
а інші — тільки шум.
Бо я ловлю його шепіт,
а світ закриває вуха.

Чому веселка водограєм виграє,
коли для інших — просто дощ іде?
Бо для мене то — кольори душі,
струни небес, що грають разом зі мною.
А для них — лиш мокрі вулиці
та поспіх під парасолями.

Чому хурделиця і буревій?
А в серці — пломінь весняних днів…
Я ношу його тихо,
як жар у долонях,
як світло, сховане під повіками.

Це мій шлях,
мій ритм,
мій соул, що звучить усередині.

Не питай…
Я все одно не розповім.
Бо є речі, що співають тільки в мені,
і цей спів — лише мій.
04.09.2025

Мені наснився дивний сон:
Знайшла я квітку на Купала.
І щоб не зірвати її - дала, що я просила, що жадала:
Не грошей повна жменя й трон,
А лиш життя, яке тривало.

Щоб сонце сяяло щодня,
Щоб діти сміхом в світ дзвеніли,
Щоб всі були — живі, рідня,
Та один одного щодня вітали.

Щоб в полі колос достига,
Щоб хліб на стіл ішов щоднини,
Щоб в хаті — мир, і щоб снага
Не покидала батька й сина.

Щоб мати зранку в хату йшла
З відром холодної з криниці,
Онуки бігли до стола,
Сміялись, щебетали птиці.

Щоб сонце тепле кожен раз
Будило лагідно до праці,
І щоб в очах — і світ, і час,
А радість — в серці, наче в хаті.

Щоб люд не знав страшних доріг,
Де сльози крають, мов залізо,
А лиш поіноді — ледь легкий біль
Нагадував, що радість — поруч видно.

Щоб вміли дякувать малі
За скибку хліба і за воду,
Щоб кожен знав: немає більш
Скарбу, ніж жити без незгоди.

Щоб хата тепла, сад у цвіті,
Щоб білий хліб лежав на скатертині,
Щоб найціннішим в цьому світі
Було здоров’я й чесна праця.

І я лишилась там, де є,
Де день простий і серце ясне,
Бо квітка — то не диво з казки,
А лиш земля та людська ласка.

Вересень 2025