Кожен вважає свій твір шедевром.
Та не кожен із них розуміє,
що шедевр це не зовсім твір,
не зовсім візуальна матерія,
не зовсім естетична манера бачити те,
чого не існує...

Ти падаєш на мене каменем з пітьми. Своїми мокрими руками обнімаєш ненависний мій погляд до тебе. Ти переслідуєш мене, де б я не йшла. Увесь час хочеш облити водою з калюжі мою душу.Я тебе ненавиджу і зневажаю. ТИ - смерть, а для життя мені потрібне лише світло - ясне Сонце, але не ти ..Сніг.

Тебе виховувала, пестила, любила і жаліла, а ти, мій сину, тепер мене женеш. Жени, жени і проганяй, але послухай ще одне питання: От будуть у тебе дітки маленькі і ти любить їх будеш, більш за себе. А тут одного разу прийде дочка з нареченим й попросить піти, забратись геть, бо бачте ти їй не потрібний. І що тоді робити будеш, синку?
. А що мені тепер робить? Самотня... вигнанка із власного дому.
. Сірі будні, сірий сніг, а подивись на молоко(воно теж сіріє). Для мене світ уже не милий і квіти не тої краси. Усе... навіщо мені жити, та й для кого... для себе більш ніж треба я прожила, а для тебе... Тобі я не потрібна...
Я вигнанка... самотня... одна... без сну і покою.

Не відпускай мене мамо, я ще зовсім дитина. Та що там дитина - я ще немовля: маленьке, беззахисне ...твоє. Мамо прошу не відпускай, не викидай і не лишай. Візьми мене з собою.
Мамо ... мамо...Ще одну хвилинку, ще одну, адже я більше ніколи тебе не побачу... Ніколи не почуєш моє перше слово, перший сміх, перший зубчик болітиме без тебе і Ти, моя Феє, ніколи не поставиш замість зубчика монету... Я залишусь сомотній, й біля мене не буде рідної душі, й квіти пахнутимуть по іншому, й зелень на деревах, полях і лугах буде сірою... Світ стане моїм катом, а Ти його творцем.
Я знаю, відчуваю ти цього не хочеш, то ж, мамо, не допусти цього.
Мамо... мамо... Ні ... ні ... ще хвилю. Дай мені час запам`ятати колір твого волосся;А очі- в них я бачу сум і безвихідь...
Мамо... мамо... Прошу ще трохи часу...Прошу, ні, я благаю, не покидай, не відпускай...

Подивись на маленькі нозі, руцю, губки. Воно- маленьке чудо природи, всміхається тобі. Але ти не бажаєш знати його, залишаєш на самоті й ніколи не приходиш... Чому ти залишила його на цому світі одного, самотнього? Ти без душна, проклята і пригноблена сама собою. Як можна прогнати з своєї душі того, кого не можна?
- Мамо ... мамо!- кличе тебе син. Благає повернутись. забрати з собою.
Але ти ... ти ... не можеш повернути те, що не повертається як проста річ. Хотіла забутись, розвіятись, але признайся собі:"Я ніколи не зможу забути його! Я повинна повернути своє маля якомога швидше!". Ну, давай, повторюй за мною...
...Ти мала шанс і втратила, Ти мала родину і, одночасно, ні, Ти мала усе про що мріє дівчина, жінка...



Кожен сам творець свого щастя, але некожен ним користується...

Йду вулицею і милуюсь…Скільки ж червоних плодів виглядають з-під листочків: яблука, груші, виноград. Тисячі очей дивляться в небесну вись, і, здається, ось-ось заступлять сонце.
Ні! Вони не затьмарять золотаве сонечко. Йду дальше…Насаджені каштани вітаються зі мною, хитаючи верхівками гілочок. З високо піднятою головою дивиться на нас Князь Василько! Привітаюсь і продовжую мандрувати вулицями…Замріяним поглядом дивиться на світ Іван Франко. Заходжу у старий будинок. Що це? Це дім книг, дім знань, дім думок – бібліотека! Вітаюсь з книгами, перегортаю старі сторінки, розглядаю малюнки. Виходжу і продовжую йти. Бачу… Що я бачу? Сяйво сонця відбивається від дахів будинків і летить мені прямо в обличчя. Намагаюсь зловити хоч краплинку сонячного тепла. Ловлю. На душі стає так неймовірно гаряче, що сонце не може зрівнятись з цим теплом, з цим духом рідного міста, духом людської віри…
Не зупиняюсь. Проходжу повз церкву. Зупинюсь на хвилинку, милуюсь, зачаровуюсь й продовжую йти. Пробігаю біля кінотеатру. Пристальним поглядом дивиться мені у вічі Степан Бандера. Вітаюсь з вірним борцем і продовжую знову йти. В сизій далечині бачу фортецю. Намагаюсь дістати рукою її вершин. Біжу, мчусь по вулиці оглядаючись на кожного перехожого. Зупинюсь. Читаю: «Вище училище культури». Мчу, уже не оглядаючись нінакого . Ще крок і я бачу Тараса Шевченка. Читаю безсмертні рядки. Усміхнусь, але думкою не зупиняюсь, лечу ніби птах по вузьких стежинках вверх. Кілька сходинок і я на вершині…вершині…вершині фортеці. Очі розбігаються в різні сторони. Хочеться усе пригадати: В якій школі вчусь, де мій будинок, де друзі, де щастя, де вулиці мого дитинства, по яких я ходила і буду ходити. Чарівною усмішкою усміхаюсь своєму місту. «Теребовле, мій краю, я для тебе на світі живу!»- крикну і почую відлуння свого голосу, десь далеко, у глибині душі, у стукоті сердець, у щасті молодят, які щойно вийшли із церкви. Відлуння прокотиться усіма вулицями мого міста. Воно хоч і маленьке, але привітне й ласкаве. Кожного візьме у друзі, кожного зігріє сонцем, кожного полюбить, як сестру чи брата.
Це моє місто – Теребовля!!!

Страх. Сум. Смерть.
Довга дорога до раю!!!
Там душі померлих блукають.
Жах. Морок. Смерть.
Що таке смерть?
Що таке Душа?
Що таке рай?
Хто такий Бог?
Питання звісно цікавеньке,
Але відповідь на них є завжди.
Знає її кожна людина,
Кожна істота земна знає своє місце.
Місце, яке призначене їй Богом,
Призначене нею ж сомою


Суть мого вірша у тому,
Щоб знати своє місце у світі,
Щоб жити, як говорити нам Отець ,
Щоб виконувати заповіді святі,
Робити світ кращим.
Робити рай на Землі!!!
Рай, який так потрібен нам – Людям!!!