Наснився поетові недописаний вірш. Щербатий, той вештався околицями. Ніде його не приймали, бо недовершений. Знесилений притулявся до брудних стін, грівся після безхатьків біля невичахлих вогнищ, котився за вітром невідь-куди. Страждав і мріяв про білосніжну сторінку та вишуканих друзів поруч. Безголосо (голос мають лише оприлюднені вірші) волав до автора:
— Допиши-и-и!
Наполягав:
— Збігай до джерела. Умийся холодною водою. Прозирни крізь пітьму. Стань душею до світу. Відчуй себе знову поетом.
Автор здригався уві сні, схлипував від жалю до нещасного, поривався шукати слова, а вони розбігалися, мов зайці, й ховалися за терням. Чоловік кидався на перешкоду, терпів подряпини, та коли тернові шпичаки заходились видирати з душі втаємничене, відступив. Подався в обхід. Наразився на кропив’яні зарості. Відчайно замахав дубцем навсібіч. Упіймав таки серед збитих бур’янів кілька потрібних слів. Припасував їх до вірша. І пустив його, ненасиченого енергією любові та з обірваним логічним ланцюжком, кульгати, спираючись на тростину, сірими сторінками.

Вірш поетові вже не дорікав, лише інколи, зустрівшись із ним очима, ніби нагадував, що за кожною фразою стоїть поетова відповідальність на все його життя.
А може, й далі.

2018, листопад

*
Розірвеш тенета власного страху,
зробиш перший крок —
і починають рости крила.
І ширшає обрій,
бо ти вже — над собою колишнім.

Треба лише втримати напрямок польоту,
аби вітри спокус
не занесли деінде.

*
Катаємося велосипедами
на вигоні, по заглибинах.
З одного боку пірнаємо,
з другого — вилітаємо, як на крилах.
Смішно. Цікаво.
— Що то за ями веселі? — питаю бабусю.
А вона:
— То вирви, дитинко. — І замовкає.
А тоді, мов сама до себе:
— Не загоїла ще земля рани.

*
Свободу виборюють сильні
і, виборовши, тримають її, наче стяг.
Слабкі ж, не завдавши собі клопоту змінитися,
ностальгують за своїм паном,
щоб знову шапкувати,
гнути спину
і…нарікати на долю.

*
Тітка взяла собі в голову,
що має зобов’язання перед вищими силами
за всіх у своєму близькому оточенні.
Спрут її опіки стиснув кожного з нас поодинці
аж до потьмарення світу в очах
і каліцтва особистості.
Сподівання на тітчине переродження немає.
Може, втомиться.
Тоді ми виприснемо у вільне плавання.
Та як залишиш рідну тітку самотиною?

*
Яблунька-самосів, як на лихо,
вродилася на межі.
Коли неврожайний рік, то ще нічого,
а коли врожайний — баби-сусідки сваряться
ледь не всю осінь.
Не витримав якось Василь: схопив бензопилу
та й зрізав красуню під самісінький корінь.
Стоїть чолов’яга — серце плаче,
а совість, як і в дружини, мовчить.

*
Випірнув із хмільного моря неборак —
і таке бажання охопило:
як овець в отару, думки докупи зібрати.
Та де ж їх візьмеш?
Ані двійко овець, ані двійко думок.
Лише бажання.
З тим і день розпочав.

*
Світло вимкнулося посеред суцільних гараздів
і безтурботності.
Тепер — цілковита темрява.
Руки навпомацки наштовхуються на горнятко,
кинуте на стіл намисто, печиво, годинник —
усе непотрібне.
Лише найбажаніше — сірники,
що завжди брались автоматично,
ніяк не знаходяться.

*
Учора стояв яскравий, спекотний день.
Сьогодні зранку звідусіль поповзла сірість.
Примовкли галасливі горобці.
Принишкли кури.
По обіді, наче дід січе гарбузи,
застукотів дощ.
Город — недовправлений.
Паркан — недофарбований.
Радість — недовідчута.
Уся надія на бабине літо.

*
Завіконний безум почався на світанку.
До опівдня потрощив наміри,
заходився біля можливостей.
Не зачепив лише бажання —
причаїлися на денці.
Згодом вони, неушкоджені,
зібралися в коло
й запалили багаттячко.
Тепер сидять, знічев’я підкидають хмиз.
Душа печеться.
Негода не вгамовується.

*
Є слова лагідні, як каштанчики,
коли їх шурхітливо ворушиш пальцями.
Є слова колючі, мов будяк, —
від них набігають сльози.
Є такі, що жалять зненацька,
мов кропива, —
тоді спалахує обурення.
А бувають — як листя очерету:
ріжуть вуха.

Ось і ходжу з порізаними.
Хтось підкаже де загоїти?

*
Її душа притулялася
до кожної зустрічної рани,
бо не мала жодного бар’єру:
ані щита, ані бодай плівочки.
Здавалося, Творець навмисно
дав їй таку душу,
щоб подивитися,
скільки болю вона може прийняти.
З’ясувалося — багато.
Тільки ходить та зболена душа
тепер не поміж людьми,
а за хмарами.

*
Весні до снаги лікувати рани
лагідним сонечком,
пташиним цвірінчанням,
м’яким моріжком.
Як вправна майстриня,
вона дрібними стібками штопає серце,
залишаючи всередині біль утрати.

Вийдеш на люди —
і ніби така, як усі.
І ніхто не обпечеться твоїм болем.

2018-2019

Опинившись посеред гармидеру,
з відчаю розсипаєшся на клаптики.
Не відразу отямишся
і силою волі зберешся до купи.
Заметушишся тоді:
там підбереш, там посунеш,
щось поставиш, щось перекинеш,
припасуєш, зірвеш, викинеш, притиснеш…
Враз усвідомиш безглуздя своїх дій.
Відступиш у куток,
згадаєш дідове «не став воза поперед коня»,
зберешся на силі,
прикличеш у союзники
з одного боку — логіку, з іншого — дисципліну.
І виблисне невідь-звідки стратегічний план,
і вималюються тактичні ходи.
Рушиш у наступ, лиш озирайся:
відвойовані метри надихають.
«Впораюсь!
Скільки там того діла», — підбадьориш себе.
І — далі, далі, крок за кроком до кінцевої мети.
І ось уже легше дихається,
бо звільнений простір наповнився
струменями повітря.
І повертається впевненість,
бо зліквідовано все зайве,
а потрібне — з заплющеними очима знайдеш.
Організованість захищає від глею марнотратства
і вивільняє енергію для творення.
«Коли лад у думках і довкола тебе все до ладу —
заощаджується час, — завважувала бабуся.
І навчала: — Шануй, дитино, час.
Це той перевізник, у якого
немає зворотного напрямку».

2018

Надія була висока, як зірка,
і гаряча, як вогонь.

Падала довго, а впавши,
лишила по собі пляму згарища.
Згодом ця пляма ще більше почорніла
і поглибилася.
А потім наповнилася водою.
Проте тільки здавалося, що водою.
Насправді, то були сльози,
від яких не може зрости нічого красивого.

...Не втрачаймо своєї надії,
аби не отримати натомість
безплідні сльози.

2006

Коли ми разом -
день завжди яскравий.
Ні сірості, ні смутку.
Ти ходиш за мною повсюдно,
слід у слід.
Мовчиш.

Ми дуже схожі:
інколи мені здається,
що ми розуміємось
на рівні думок.
Не треба відволікатися
на порожні балачки
чи щось несуттєве.

...Твоя зрада
починається неочікувано.
Поступово й необоротно
ти відступаєш
в обійми сутінків.
А я,
вкотре безрадісно усвідомивши
плинність і мізерію часу,
залишаюся наодинці,
без тебе,
моєї мінливої... тіні.

2008, червень