Наснився поетові недописаний вірш. Щербатий, той вештався околицями. Ніде його не приймали, бо недовершений. Знесилений притулявся до брудних стін, грівся після безхатьків біля невичахлих вогнищ, котився за вітром невідь-куди. Страждав і мріяв про білосніжну сторінку та вишуканих друзів поруч. Безголосо (голос мають лише оприлюднені вірші) волав до автора:
— Допиши-и-и!
Наполягав:
— Збігай до джерела. Умийся холодною водою. Прозирни крізь пітьму. Стань душею до світу. Відчуй себе знову поетом.
Автор здригався уві сні, схлипував від жалю до нещасного, поривався шукати слова, а вони розбігалися, мов зайці, й ховалися за терням. Чоловік кидався на перешкоду, терпів подряпини, та коли тернові шпичаки заходились видирати з душі втаємничене, відступив. Подався в обхід. Наразився на кропив’яні зарості. Відчайно замахав дубцем навсібіч. Упіймав таки серед збитих бур’янів кілька потрібних слів. Припасував їх до вірша. І пустив його, ненасиченого енергією любові та з обірваним логічним ланцюжком, кульгати, спираючись на тростину, сірими сторінками.

Вірш поетові вже не дорікав, лише інколи, зустрівшись із ним очима, ніби нагадував, що за кожною фразою стоїть поетова відповідальність на все його життя.
А може, й далі.

2018, листопад