В природі наші виміри відсутні -
Вона не ходить з метром у руці.
Ламають скелю квітів корінці,
Корали творять острови могутні.

Тож неминуче скоро день настане,
Коли світи побачать з торжеством,
Як змореним, скарлюченим єством
У карликах ворушаться титани.

В моїм краю живуть кряжисті сили,
Що рід ведуть із глибини віків.
В моїм краю ще збереглись могили,
Насипані шапками козаків.

В моїм краю в руках підкови гнути
Діди навчали босоногих нас.
( - Ну як тим воликом гарбу тягнути,
Коли її не зрушить і Панас?..)

Тут матері з такою добротою,
Якої ви не знайдете ніде.
Тут велетні з довірою святою -
Їх циганча круг пальця обведе.

Під стріхами красуні чорноброві,
Що мають серце чуле і просте.
В моїм краю чорноземи метрові:
Голоблю посади - і та росте.

А день, мов лицар, підійма забрало,
Склика тополі на старі вали...
В моїм краю вмирали, як орали:
На бій, неначе на роботу йшли.

Земля вертає хлібом сльози бранок,
І жде чогось коріння у гаю...
В моїм краю півні співають ранок.
Півні співають у моїм краю.

Знов насувається зима,
Лягає паморозь на луки.
Давно мені листів нема —
Мовчать сини, мовчать онуки.

Як видно, рід мій нетривкий:
Все рідшає круг мене парість.
За що життя — за гріх який
Мене оголює на старість?

Відірве друга, відбере —
І вже назад не повертає.
Я — ніби дерево старе,
Яке на вітрі облітає.

Лишилась тільки ти одна,
Немов берізка на галяві.
Нас віхола не обмина —
Чи ми у славі, чи в неславі.

Як нам не схибити в житті?
Як вберегти надійну руку,
Де навіть рідні душі — й ті
Одне одному чинять муку?

20.X.80, Мордовія

…Нашим напівом по церквах і монастирах отправовати приказал і одежу московскую отмінево, але понашому носити позволил.

Літопис Самовидця

Гінка, не закощавлена постом,
Попівська постать виглядає справно.
Рука до шаблі звикла — із хрестом
Отець Роман зріднився нещодавно.

Попогойдав його, попоносив
Хисткої долі ненадійний човник.
Не раз чорнозем кров’ю оросив
Старий Ракушка, ніжинський полковник.

Тепер він панотець. Діла свої
З господніми єднає без рахуби.
Та вдруге вже плюндрують палії
Парафію — козацькі Стародуби.

Хто це — підляшки чи свої людці,
Що з кривд і сліз для себе мають втіху?..
Хоч тліє ряса, та з відром в руці
Роман сусідську заливає стріху.

В підвалах Гершка хтось понищив крам,
У Прокопенка погоріли коні.
Пожежа котиться на Божий Храм —
Рятуй, не довіряючись іконі.

Це, мо’, поганські ідоли-боги
Від нас, хрещених, вимагають жертви?..
Коли пригасло трохи навкруги —
Обпечений, він повернувсь до церкви.

Ще ніч, та ніби вранішня зоря
На стінах днину провіща погожу.
І вражений схиливсь до вівтаря:
Пожежа освітила Матір Божу.

Він бачить на щоці сльозу скупу —
І сам уже не здатний сліз тримати.
Здавалося, по спаленім степу
Іде стражденна Україна-мати.

Скорботно стиснувсь материнський рот,
В очах — небесні і людські жадання.
То не дитина на руках — народ…
За що нам випали оці страждання?

Ми ж, Нене, від природи орачі,
А живемо від битви і до битви…
Козацькі плечі затряслись в плачі —
І він схилив коліна до молитви.

Небесний Отче! Чи насправді ти
Вкраїні зичив щастя, а не кари,
Коли творив народи і світи
І землю статком осипав з-за хмари?

Нехай би скелі дав або піски,
І разом з тим, щоб сила зловорожа
Нас обминала — хай лишень зірки
Світали б тихо, мов нічна сторожа.

Ти ж дав нам лановиська навзамін —
Предивне диво. Лиш встигай орати.
Та ходить вітер з чотирьох сторін —
І з чотирьох сторін ворожі раті.

Кому до шаблі братися звелиш,
Якщо у дядька Божа запорука:
Із того, що вродило, чверть залиш —
І все одно він житиме, мов дука.

О-о, він не вміє гаяти часу:
Йому щоб свині, гуси, збіжжя ворох,
Він вхопиться за шаблю чи косу,
Коли вже на подвір’я вдерся ворог.

Вкраїнець власний рід землі звіря
Та сонцю, що пливе над берегами.
Не треба ні держави, ні царя —
Його держава в полі, під ногами.

Русине-князю! Зодягай шолом —
Веди нас, грішних воїв, за пороги.
Багатство наше стало нашим злом:
Як не своїм — чужим упали в ноги.

Цар Федір не утискує в правах,
Тож скарги є до кого виливати:
Дозволив одяг наш і по церквах
Напівом нашим велено співати.

Яке воно не є, а все ж добро:
Хоч зможемо наплакатись уклінно.
Та підростає брат його Петро —
Що він тобі готує, Україно?

О Господи! Прости свого раба,
Якщо не зможу впоратись на слові.
Мій грішний дух опосіда журба:
В літах найближчих бачу ріки крові.

А далі, за лаштунками століть,
В болячках замордованого тіла
То Україна скривджена стоїть
Чи бранка, що в полоні посивіла?

Уже твої, господарю, лани
Не є твої — ти раб на них довічний.
І діти вже не знають, хто вони —
Вгасає розум, гине дух калічний.

Зника в народі життєдайна хіть
До мислення, до відкриттів і творень.
І мова, що прийшла з тисячоліть,
В серцях дітей втрачає власний корінь.

Ні! Годі жить, води набравши в рот, —
Кричати треба, щоб згадали люди:
Була Вкраїна-військо і народ.
Була…
Та я запитую: чи буде?..

Гей, хто там є? Мерщій внесіть відро
Криничної — ця ніч мене стомила.
Відтак у гуски видеріть перо
І наваріть із бузини чорнила.

9—10.X.80. Мордовія

Цей вiрш я написала двадцять п'ятого лютого
Тисяча дев'ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.

Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я - та ланка,
Що з'єднує минуле з майбутнiм.

Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи,
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.

Коли на губи мої сходить важка німота,
Така німота, що мовити слово несила,
Прийди до мене, давня пісня проста,
Що мама співала, коли ще під серцем носила:
Про чисте поле, про синє море,
Про червону калину з темного лугу,
Про силу козацьку, що ворога зможе
Та про гірку материнську тугу.
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло,
Щоб підступало сльозами до горла.
За хвилю слова — роки мовчання.
Я згодна, доле, на таку плату.
І тільки потім довгими ночами
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972р.

Межи мною і вільним світом
Були дроти, в п'ять рядів натягнені,
І з вишок, суворо і непривітно,
Дивились хлопці, в форму одягнені.
Та якби до мене з'явилась фея,
Що може виконати прохання кожне.
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами у серці моїм залишили.
Тільки ж, якби не минуле, не пройдене.
Не було б і мене, а була якась інша.
Я бережу свої згадки, мов ордени.
Від себе відмовитись - зрада найгірша.
Я знаю: майбутнє в нас буде погоже,
Неправда і зло відійдуть у минуле.
Тільки забути його я не можу,
Не вимагайте, щоб я все забула.

1964р.

Для мене "культ"- не абстрактне поняття,
Не історія, стара, як легенда.
Для мене "культ", коли хочете знати,
Це молодість, за гратами проведена.
Це не розмова, коли робити нічого,
Не запізнілі жалі та зітхання,
Це - мої вірші на столі у слідчого
Про першу весну і про перше кохання.
Липи розквітлі вливаються в вікна.
Вальс із парку кличе до танцю.
А я ось зараз признатись повинна...
А в чому ж я, власне, повинна признатися?
Для мене електрика - не світла озерця,
Що їх ліхтарі розливають у темряві ночі.
Вона мені стала пороком серця,
Ранніми зморшками підкреслила очі.
Це, може, не має великого значення
І в історії ніяк не позначиться,
Та коли у дівчат були перші побачення,
Коли їм хлопці почали всміхатися,-
Я заповнювала блоки бетоном,
Я розвантажувала баржі з цементом.
Я дуже пізно познайомилась з капроном
І ще пізніше - із перманентом.
Та якби до мене з'явилась фея
Що може виконати прохання кожне,
Я б не стала просити в неї
Забрати в мене життя тривожне.
Я б не схотіла прожити по-іншому
Жодного дня, ані жодної хвилі.
Всі мої дні, у минулому лишені,
Шрами на серці моїм залишили.
Тільки якби не минуле, не пройдене,
Не було б і мене ось такої, як зараз.
Я бережу свої згадки, як ордени,
Найстрашніша із зрад - це себе зрадити.
І якщо я все це разом з країною
Змогла перетерпіти і подолати,
Значить, стала я мудрою,
Значить, стала я сильною,
Значить, в світі ще мушу зробити багато.

1964р.

Хочете — приймайте на віру,
Що зі мною вчинили:
Зняли з мене шкіру
Та й вичинили,
Та й пошили чоботи,
Чоботи на рипах,
Та й сказали: — Чого ти
Холодна, як риба?
Взувай-но на ніжки
Та вшквар гопака.
Та ну ж, не маніжся!
Ач, горда яка!
... Ну що ж. Станцюю. Гаразд.
Бог дасть - не в останній раз.

8.07.1963р. Москва

Сказали птиці: літати доволі!
На десять років позбавили волі.
Досить з вітром в піжмурки грати!
Кинули птицю за мури, за грати!
А якій літалось, а як їй любилось...
Ах, як її серце у розпачі билось!
Роки пройшли. Змінилась погода.
На птиць, щоб у клітках, минула мода.
Прийшли урочисто, з щемом у серці,
Під бурхливі оплески відчинили дверці
— Злітай, птице, у чисте небо!
Глянь, як довколо весняно, травнево!
Співай пісні, вий гнізда із рути,
Лише... узгоджуй свої маршути.
А птиця за дверці ступила несміло.
А птиця крилами змахнула невміло.
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила!
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

Ой, повезли Галю темними лісами,
Прив'язали Галю до сосни косами...
А щоб слухала батька-матір,
Та не рвалась в широкий світ!
І стали біля неї сосни на варті,
І до ніг їй послався калиновий цвіт.
І виходили з гущавини сарни й лисиці,
Не насмілювались ближче підійти.
І тільки конвалія принесла росиці,
Щоб губи зволожила в час самоти.
Ой, Галю, Галю, сестрице Галю.
Пройди крізь вогонь, крізь смертельну муку.
Брате мій вірний, темненький гаю,
Не видай нікому пекучого смутку.
В темному гаю вогонь догорає,
Сосни застигли годиною пізньою.
Всі смутки та болі серце вбирає,
Щоб потім зробити їх власною піснею.


11.11.1971р.

А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна,
На сльозах та крові.
Було над Москвою димно,
Та блискучі ж слова!
Прославилася Ходинкою
Красуня Москва.
А може, про це не будемо
Замнем до пори!
Займатися словоблуддям
Усі ми майстри.


7.11.1967р.

Кажуть, що ми ображені,
Кажуть, що ми зневірені,
Почуття на терезах важимо,
Розмовляємо словами сірими.
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція!
Не обпалюють полум'ям скроні
Наші мрії убогі та куці.
Юнаки запустили бороди,
А дівчата в штани залізли.
Що ж! Давайте рахунки зводити,
Комуністи наші залізні
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору»,
Що горіли чуттями святими,
Так повірили легко і скоро
В підлу зраду своїх побратимів!
Розтрощили царську корону,
Викидали ікони з порога.
А самі, без церков і без трону,
У шинелі воздвигнули бога.
А кулі усі смертельні —
Чи з Руру вони, чи з Уралу.
І не Сталін сам, і не Берія —
Ви своїх побратимів стріляли.
І щоб це не вернулось знову,
Щоб так не спіткнутись, як ви.
Ми нікому не віримо на слово,
Ми не віримо в правду Москви.

1966р.

Безсила, надовго до ліжка прикута,
Покинута долею, світом усім,
Така одинока, безправна, забута,
Вже навіть не снився далекий мій дім...
Навкруг роздавався приречених стогін,
І сльози котились невпинно з очей,
лиш зрідка вривався притишений гомін
Похилих, безликих якихось людей.
Вони безнадійно твердили: "Даремно...
(Безвихідь з них кожен як слід розумів).
Лишилося мало... Ще нині, напевно..."
Я в Бога благала хоч декілька днів.
Хотілося жити і смерть зупинити,
Хотілось кричати на весь білий світ:
"Не йдіть, зупиніться, я мушу ще жити,
Всього дев'ятнадцять прожила я літ!"
О, як не хотілось прощатись зі світом...
За дротом колючим проснулась весна,
І тундра покрилась уся первоцвітом -
Ніколи прекрасна така не була...

Я вижила, може тому що верталась
До рідного краю, ним марила в сні!
Крізь тундру до нього летіла, бо знала,
Що там тільки вернуться сили мені.


1949
Мінлаг, Інта

Ви мужньо вмирали в нерівнім двобою,
Забуті лишались в глухій мерзлоті...
Колись у граніті, як справжніх героїв,
Вкарбують навіки обличчя святі.
На ваших могилах заквітнуть ще квіти,
І людство лавровий вінок покладе.
Ваш дух буде вічно промінням горіти,
Ваш образ до правди людей приведе.

1953
Мінлаг, Абезь (табір смерті)

(Уривок із поеми "Мирослава")
Тягнеться потяг в північні оселі -
Які безпощадно холодні вони!..
Що наші душі холодній пустелі
В білих, аж чорних, снігах далини?!

Та поїзд байдуже вперед собі мчиться.
Обплутаний дротом колючим вагон,
Немає на що у вікно подивиться,
Заводимо пісню на жалібний тон.

Немічні, виснаглі... Їхати стільки!
Холод та голод - з яких уже пір?!
Немає рятунку. Хоча б якісь ліки...
- Подохнешь и так! - реготнув конвоїр.

Разом і буря з конвоєм регоче,
Шаліє і виє - добра і не жди!..
Люта, і нас ось поглине охоче,
До лиха людського байдужа завжди.

Осатаніло снігами жбурляє,
Все заміта на своєму шляху -
Впину в екстазі диявол не знає:
Вчув нову жертву в годину лиху.


1952
Мінлаг, Абезь-Інта

Робоча ділянка, обведена дротом,
Навколо, мов камінь, тверда мерзлота,
Та в'язні зогріли її своїм потом,
І виросло місто у тундрі - Інта.

Ось школа, будинки, дорога додолу...
(О, скільки тут трупами впало вже нас!)
І ось по дорозі хлоп'ята у школу
Ідуть безтурботно... Спинилися враз.

"Чому тут конвої? Дроти чом колючі?
Чому тут не люди, а гурт номерів?
Чому на трудягах не одяг - онучі?"
Не кожен із них усе те зрозумів...

Та все ж вони стали махати руками,
Ми вдячно і сумно дивились на них...
Та постріл конвою привів нас до тями,
Як грім розполохав і діток малих.

...О діти холодної дикої Комі,
Ви будете тут зупинятись не раз,
І, може, колись, молоді і свідомі,
Як жертв беззаконня згадаєте нас.


1951
Інтлаг

Колись ви тюремні згадаєте ночі,
І дні арештантські, до болю сумні,
В нужденнім одінні обличчя дівочі,
Крізь сльози відспівані нами пісні.

Колись пригадаю і я мимоволі,
Як з вами ділила надію-печаль,
Як мріяла вголос і прагнула волі,
Хоч марно ті прагнення рвались, на жаль.

Тоді ж я, потайки, у думці, звичайно,
Складала невольничі вірші про вас
І в них виливала всі помисли тайно,
Про що у розмовах мовчала не раз.

Нехай ви знедолені, щастям забуті,
Пройшли крізь знущання, тортури, біду,
Безправні і гнані, у морок закуті,
Одначе лиш з вами я далі піду.

І вам я віддам свою музу убогу,
Нехай тільки з вами іде вона в світ
І чесно пройде ту страждальну дорогу
Крізь тюрми й заслання, крізь сталінський гніт.


1949
Львівська тюрма "Бригідки"

                   "Люблю Отчизну я,
                   но странною любовью."
                                       М.Лєрмонтов

Люблю Вітчизну. Та любов
У мене дивна.
Не прикрюся, коли я знов
Не догодив вам.
І байдуже, чи мій Дантес
Любов ту визнав.
Вітчизна — це не хтось і десь,
Я — теж Вітчизна.
Не раб нікому й не слуга
На побігеньках,
Я ласки не запобігав
І в неї, неньки.
І в серці, непідвладнім злу,
Ношу з собою
Вітчизни славу немалу
І рани болю.
Ношу тягар пекучих правд,
Ганьбу Вітчизни
Не на показ, не на парад
Патріотизму.
За те, що був я в неї син,
Мене карали,
І я любов свою носив
Поза Арали.
Я знав: ся чаша не мине,
Та доля в мене
Жорстока, вибравши мене, —
Благословенна.
Кажу до побратимів я:
- Всього ще буде.
Та чисте збережіть ім'я:
Ми — люди! люди! —
А вам, раби, кажу: — Раби!
Вас мало били.
Люблю Вітчизну я... Якби
Ми всі любили!

Євгене! Де ти там, Євгене?
Агов, сусіде! Озовись!
Якщо не в двері, то - як мись -
По древу, крізь вікно, й до мене.

Що, варта? Плюнь і одвернись.
Зневаж її. То ж гидь, гієни,
То не для тебе й не для мене.
Вона - мана. Тож не барись.

Є тост для прип'ятського Мао:
"Сто тисяч років!" Га! Немало.
Я все, що ниспослав Господь

(Та Льоля), все на стіл виймаю.
На стіл... А столу ж і немає...
Нічого. Все одно приходь.

                   "У нас нема
                       зерна неправди за собою."
                                   Т.Шевченко

Коли твій вистражданий злочин —
Твоя окрадена любов,
Тоді нехай в чаду обмов
Ганьблять тебе ганьбою збочень,

Відступництва, і зрад, і змов, —
Той чорний суд тобі ніпочім.
І ти в пусті й холодні очі,
Як в прірву, глянеш знов і знов.

І будуть глузи, глум, погорда —
Тобі найвища нагорода, —
І ти, на проби й гарт готов,

Крізь всі Мордовії й сибіри
Нестимеш гордо світло віри
В свою незраджену любов.

У світі пошесті і змору,
Німотності і глухоти,
Де мудрі муштрою менти
Лінчують душі без розбору, —
Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору,
Шугнула вільним птахом вгору,
У вир! У небо! У світи!
Ривком відчаєного тіла
Роковано залебеділа
В святій готовності офір,
Та, браконьєрським залпом в небо
Підтята — легендарний лебідь, —
Упала на тюремний двір.

Свободу не втікати з бою,
Свободу чесності в бою,
Любити те, що сам люблю,
А не підказане тобою,

Свободу за любов мою
Хоч і накласти головою,
А бути все ж самим собою, —
Не проміняю на твою,

Ліврейську, жебрану, ледачу,
Вертку, заляпану, як здачу,
Свободу хама й холуя.

Несу свободу в суд, за грати,
Мою від мене не забрати —
І здохну, а вона — моя.

            В. Косовському

У товариша теж очі карі,
Очі теж у задумі й журбі.
Прийди, сядь на брудні мої нари,
Поговорим про волю собі.
Пригадаєм, в минуле поринем –
Хто із друзів загинув коли.
Поговорим як нашу Вкраїну
На колючих дротах розп’яли.

1951

Відлетіло літо, відшуміли трави
Сивину по скронях вишили літа
Наче поцілунки стомлені, ласкаві,
Падають сніжинки на мої уста.
Падають сніжинки, падають біляві,
Наче дивні мрії, наче дивні сни.
І журба до серця тулить руки мляві
І на мить виймає спогад з давнини.
Вулицями сяють електричні плеса,
Мерехтять сніжинок золоті рої...
Де ти моя юність, зоряна Одеса?
Де ті теплі очі, що були мої?
Зникло непомітно щастя у тумані.
Мерехтять сніжинки мов акацій цвіт
А навколо хмари журяться багряні,
А навколо хмари, а навколо дріт.
Падають сніжинки... Каторга проклята...
По снігу колона змучених бреде.
Блимає очима смерть із автомата.
А життя співати проситься з грудей.

1951