*
Сидиш одна у білій вежі
до наших покликів німа.
Вирують пристрастей пожежі,
а ти сидиш у білій вежі,
немає на лиці збентежень
та й радості також нема.
Сидиш одна у білій вежі
до наших покликів німа.

*
В пивницях цідим давній мед,
пісні складаєм для розваги:
п'янить любовний тріолет,
як у пивницях давній мед.
А в чадну ніч лише стилет
утаємничений у зраді.
В пивницях цідим давній мед,
пісні складаєм для розваги.

*
Гарцюють нетерпляче коні -
розпочинається турнір!
Цвітуть китайчані попони -
гарцюють нетерпляче коні.
А князь на злоченім ослоні
до всіх прихильно зводить зір.
Гарцюють нетерпляче коні -
розпочинається турнір.
Збудись князівно, і ожий,
бо нам потрібні ідеали,
без них мечі немов у ржі -
збудись, князівно, і ожий!
Серед вогненних вітражів
кричу, відкинувши забрало:
Збудись князівно, і ожий,
бо нам потрібні ідеали!

*
У герці вибитий з сідла,
лечу під ковані копита,
заслала світ червона мла -
я в герці вибитий з сідла.
Та з вежі промінець тепла
ще вічі встиг мої прикрити,
У герці вибитий з сідла,
лечу під ковані копита.

1970

*
поверталися очі з мандрівки
зі світу білого
зі світу чорного
до домівки

перестрів очі
терен дрімучий
та й виколов

перестрів очі
червоний півень
та й виклював

був би я на тих мандрах
зістав
вели очі її погляд
за синій рукав

гей тепер нема
для болю тами
було не пускати
очі світами

*
все на перший погляд
як на циферблаті

ти у своїй розважності
нагадуєш
маленьку стрілку

я щойно
наздогнавши
знову тебе полишаю

чи така вже зрозуміла
машинерія поступовань

ой той світ
мов кишеньковий годинник
зачиняється
срібним денцем

*
на кінчику язика

дивне місто
з білою вежею
із дзигарями

жінки
у довгих сукнях
із парасольками
від сонця

за вітриною том
у шкіряній оправі
тиснений золотом

на кінчику язика
ці старовіцькі вірші

начебто я їх
написав
для тебе

*
циркулем цигаркового диму
замкнений овид

ліктем переконуєшся
в існуванні повій

з півпоруху очей
пізнаєш мову хіті

ловиш у собі
як змія кінець хвоста
щось незбагненне

котре також
хоче
вислову

*
тобі до лиця
білі колони тиші

світ затиснений
у лещатах палітурок

відчиняєш його
як на Великдень

а тут ти прагнеш
забитися в куток

як маленька
сіра мишка

*
двома пальчиками
тримає мене туга

двома пальцями
тримаюся за тугу

без неї
як серед голих стін

двома пальцями

тримаюся
за синій погляд

*
перламутрові нігті
мандрують філіжанкою

непевні
у своїй мандрівці

а коли вказівний палець
окресливши коло
злетить із ребра
порцеляни

се має означати
в тебе опустилися руки

знову
твоє маленьке серце
присипане
торішнім листям

Така самотність у білій пустелі постелі,
де понад нами стелою стеляться міражі.
Господи, які в тебе очі стали пастельні
і пальці ласкаві - такі неживі.

Звідки взялись ми. в якій оселі осіли -
оструб, ослони під стінами, сіті і сак.
У міжвіконні осінь, осонь і сіно,
на острів осоту сонце воском стіка.

Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,
дивний сей світ, остали самі слова.
У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,
а я неживий і ти вже також нежива.

Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.

1966

Танець жаги витинала троїста всоте,
в духмяні ложа манила лукава гречка.
Медом кохання гусли очі, як соти,
і пазух шукали парубки негречно.

Екстазу люльку розкурював бог кохання,
обпікав цнотливим хтивістю білі крильця.
У ту ніч ласки спраглі жінки прохали,
паленіли дівчатам від сорому лиця.

У гармонію згоди зливався тіл тьохкіт,
лопотіли спідниці по перелазах.
Заздрісний місяць зеленим дьогтем
всі ворота у ту ніч обмазав.

1966

Дві казки про тебе недавно я вигадав:
казку про ніч і казку про перстень.
Купальської ночі за жеврієм вигону
спорснули з рук мені непещені перса.

А друга казка хіба найсумніша,
голосить в мені як перезва осені:
ти стала до шлюбу негадано з іншим,
а перстень мій кинула в море із поспіху.

А третю казку для тебе зоставлю,
одвічну казку про поетову пісню:
як сонце, засліпило мене до нестями
лляного волосся духмяне повісмо.

Раптом та ніч, уповання довгого трунок,
задихаюсь і рвусь, як натягнений смик
В павутинні панчіх ноги твої, як струни,
в білім футлярі скрипка, яка не спить.

Спраглі ми вперше музики одкровення,
лише зачувши їдкий солов'я камертон.
Шаленіє тройзілля, труйзілля по наших венах,
а в чорнозіллі цноти червцю вибухає бутон.

Озиваєшся, скрипко, тіла свого повноліттям,
у пісні пристрасті шал і чистості жаль.
Раптом ця ніч, це одкровення червоне,
коли приходить кохання великий скрипаль.

Якщо це було, то були твої руки,
очі були, груди були, були, було...
Була буколіка, буйволиці й буйволи,
і червоне будило, що будило, було.

Якщо це було, то було все облуда,
блудницею тоді ти, пречиста, була,
тоді ти пречитстою, блуднице, стала,
бо ти стала - і не стало тебе.

Якщо це було, то в мені щось зістало:
та непевність, та буйність, той щем.
І бубон будила, що будить і в будень,
біль за буйволами, біль за реальністю речей.

Що суджено і що лежить на серці,
як пахне стиглість і яка на смак?
Таке припізнене забарне милосердя,
бо все мені навспак, уже навспак.

Між призабулих буднів той забуток,
огарок той загарливо ловлю,
і видасться супроти смутку вутлим
наш прошумілий швидко шлюб.

Не зміниться ніщо віднині і навіки -
тобою пахне стиглість і така ж на смак.
Осанна тому світові, що в вікнах,
бо поза ним чи не ілюзія сама.

панно
з очима
більшими
за айстри

вже й наче
осінь
осінній настрій
вже я
лагідний
мов щойно
з ікони

кучері з позолітки
елегійно
дзвонять

щоденно
ходжу
з козубом
на прощу

у лісовика
що з ратицями
грибів
випрошую

та думаю
як квітку
з городця
вашого
вкрасти

панно
з очима
більшими
за айстри

вміння пасти левів
досягається наївністю

вона звичайно не ти
вона має тіло і тінь

вона не виходила
поза обрій
як і поза себе

занадто тутейша

але не знайти
певнішу криївку
над її тіло

склалася
першого дня
сама по собі

не треба було
аркану для порівнянь
повернувся Богом даний
Сенс

Свята Тотожність Слова
Буття

ось
руки вуста голос
сміх сльози одяг
м'ясо зелень обрус
виделка келих вино

дорога ріка гора
далеч для зору і для мандрів
не колове тупцювання
вперед до знемоги

хатина втома вимикач
постіль місячне сяйво
шкробання миші

яка насолода
чути сказати торкнутися
взяти не схотіти
розслабитися
прокинутися на волі
зі сном про осягнене

і довго бачити перед собою
Музу Радості
Первозданну

знову був вітер

тарабанив віконницями
шибками видзеленькував
як зубами

вишарпував клоччя
з-поміж зрубів
висмоктував як упир
дух із хати

а з нас - затишок

знову був вітер

віднаходив усі щілини
для піску
що скрипить на зубах
і в суглобах

знову був вітер
зносив літери з книжок
хвилі з транзистора
(гей гей вітре з України)

видушував сльози
мутні
як і сонце

із тісних удільних князівств
бляшанок
знаходить землю обітовану
на грядках

щоденно
видудливши пів-Унди
і ціле сонце
спинається на ноги
і на тички

ще тиждень-два
і для Мурка
усурійські джунглі

і ми відкриваємо
замість квітів квасець
замість салату айстри

це навіть забавно для тої
яка вперше
коронована
на володарку городу

у соняшниках
фотографуємося

але чужина
вперто
виписує над нами
лінію сопок
на овиді

і фасолю
неквапну панію з України
зненацька заскочили
приморозки
вмерла до останнього стручка

проте
цибуля-семилітка
ще довго опісля нас
прошиватиме землю
і лободу

во славу нашу

чорна холодна ізба
ковтає поліно за поліном

аби зігріти у нутрі
двох пришляків
з кайданного шляху

знадвору
стелажі дров

зі середини
стоси книжок

над нами сибірська ікона
під вишивкою
по очі зодягнена
у жовту бляху

навпроти
цілий кіш мамаїв
(ленініградське видання)
відважних
із розхристаними грудьми

а над комином
теліпається
сивий бунчук диму

очистивши золото
зі спокійною душею
гладить коріння
сопок
інколи затаєну
золоту блискітку
викине із жовтої жмені
у пісок

а то й віддасть
у жертву
змізерніле срібло риби

щупла
легко проходить
між лещатами дамб
навздогін волі

заінеїні коні і корови
шукаючи заниклу
свою щоденну
бурятську Йордань
в ополонках

а згодом
розкута
пригадує давню сваволю

сп'янілим
злим язиком
злизує плекані луги

біжить за Ундою
та де йому до змагу
хати і сіножаті
за плечима

мусить загосподарити
корінь
по берегах урочищах
горбах

на туземних покладках
слов'янська квочка

що таке Кицекен
або Зудир
вгадай
хто з варнаків
а хто з повстанців
Королівства Польского

з бурятськими очима
із диканським соняхом

давно відмерзло старе
коріння
під немилостиво сліпучим сонцем

навіть кладовище
з короткою пам'яттю
як виїденим яйцем
на могилах
новий
морозо-посухостійкий
цупкий гібрид-гуран
через дефіс

Ундіно-Посельє