Ти летіла у блакитну височінь,
Підіймався за тобою я, мов тінь.
Захопившись, враз розкрився... І удар
Не очікував від тебе серед хмар.
Полетів униз розгублено в піке,
Не второпавши, як сталося таке.
Біль, образа проминули лиш за мить,
Серце шле тобі любов мою в блакить.
Відкривається душі нове вікно -
Зміна ніку. Все закінчилось. Давно...

Обійми мене крилами високо в небі, кохана,
Огорни своїм світлом, наповни любов'ю й теплом,
Мила ластівко, пташко чарівна, іскринко весняна,
Я полину до тебе, змахнувши уявним крилом,
Подолаю між дюнами часу усі перепони,
Лабіринт задзеркалля пройду, пробудившись від сну.
Ми підкоримо небо, як очі, блакитне й бездонне,
І співатимем пісню кохання п'янку й голосну.
Обійми мене крилами... Чуєш, як трепетно б'ється
Моє серце від того, що поряд зі мною є ти,
З нього лагідним сяйвом любові ріка розіллється,
Щоб Божественну радість на хвилях кохання нести.

Сіра мряка окутала світ,
Наїжачились в парку дерева,
І трава проростає, мов дріт.
Туга горло затисла сталево...
Під деревами купи сміття
І розлючені пси за кущами...

В паралельному ж світі життя
Пишним цвітом веснує з хрущами...

Повернімося ж у світ, де буяє весна!

Прийшов Святий Вечір. Врочисто й повільно сніжинки
Із вітром кружляють в танку у вогнях ліхтарів,
Грайливо у вікнах підморгують вбрані ялинки,
Щасливі обличчя і радістю сповнений спів
Веселих колядок. Сріблисте пухке покривало
Упало на землю... Я раптом згадав крізь роки,
Як дзвінко співали в Святвечір "Нова радість стала..."
І щастя лилося в серця, коли ми, хлопчаки,
Ходили з колядками гуртом від хати до хати,
Несли людям звістку про ясну Різдв'яну Зорю -
Христос народився! Й любов'ю наповнене Свято
Щоразу підносить й оновлює душу мою.

Вчора я приходив у твій сон,
Стежив за перебігом подій,
Доки не потрапив у полон
Сповнених жаги дівочих мрій.

Пестила очей моїх блакить,
Палко цілувала у вуста,
Гладила волосся... Щастя мить
Не втаїла сну вуаль густа.

Вдень, спинивши погляд на вікні,
Пригадалось раптом серед справ,
Як кохались ми в твоєму сні,
Як тебе я ніжно обіймав.

Опустилися з тугою крила,
Світ розтав у в'язкому тумані...
Десь поділась нездолана сила,
Лиш думки залишилися рвані...

І цілющі закінчились сльози
Щоб душевні загоїти рани...
Відшуміли дощем літні грози,
Лиш мороз... та лютують бурани...

Вже давно запалати потрібно
Синім полум'ям, в білих іскринках
Враз розсипатись попелом срібним,
Цілу ніч тихо тліти в жаринках,

А як сонце зійде - тоді з криком
Відродитися з попелу знову
Гордим Феніксом сяючеликим
З сильним духом і праведним словом.

Тебе прошу піднятися зі мною
У вись, між хмари. Тільки не тремти.
Торкнусь плеча, упевнено рукою
Зніму твій страх. Не бійся висоти,
Я тут, з тобою, поряд... Ти не бачиш?
Повір, я тут, далеко від землі.
Але скажи, чому так гірко плачеш
І краплі сліз зникають у імлі
Рясним дощем? Поглянь, як ми високо.
Залишилась далеко суєта...
Лише єднання подарує спокій
та усмішку Мадонни на уста.

Її очі наповнені жалем
І слова пересипані горем...

Про нещасних, що голод пізнали,
Про зерно, що вивозили морем,
Продрозверстку і світле майбутнє,
Що ним голови юні дурили.
Про зірки на шапках п'ятикутні
І незлічені зниклі могили.
Про народу скалічену долю
І не зцілену душу донині.

...Втерла сльози розпуки та болю
Прабабуся у білій хустині.

Плин ріки. Поміж гір, де пороги
мов шаблями січуть течію,
Ми пливемо й шукаєм дорогу -
випробовуєм долю свою.

Б'єм руками в безсиллі щосили
По воді, аж хитає човном -
Душі хочуть у небо на крилах,
Розум тягне униз чавуном.

Лиш втомившись махати руками
Та тримаючи міцно стерно,
З течією зіллємось думками
Й пропливем крізь відкрите вікно.

В руках кермо...
Слизьким вужем дорога
Сповзла з гори в осінній краєвид,
Свинцеві хмари в серце ллють тривогу,
Пожовклим листям огорнувся світ.

Сумна мелодія...
Перед очима
Твоїх зіниць меланхолійний сум.
І тільки вітру свист в вікні тужливо
Розплутує клубки промерзлих дум.

Блідих долонь тепло...
По всьому тілу
Теплом розлився спомин про твій сміх -
Я прилечу в Весну, немов на крилах,
Здолавши милі зимових доріг!

Легка, прозора хмаринка
Нас огорнула ласкаво
І, мов обличчя травинка,
Думки дразнила лукаво.

Плела розмову в косичку
Й радо вплітала з словами
Щастям заквітчану стрічку,
Навскрізь прошиту зірками.

Приязно й мило всміхалась,
Звично ліпила, мов з глини,
Те, що хотіла щоб сталось
З нами в наступні години.

Легка прозора хмаринка,
Ніжності повна і ласки,
Сіяла щастя краплинки
Зливою нашої казки.

Ти ввірвалася променем чистим,
Посміхнулася ніжно й лукаво...
І розсипалась срібним намистом
В задзеркаллі моєї уяви.

Ти сміялася щиро і дзвінко,
У майбутнє летіла на крилах.
Твого сміху грайливі іскринки
Хвилю полум'я снами котили.

Безтурботні, веселі й щасливі
Підіймалися душі високо,
І збувалися мрії сміливі,
І, здавалось, спинилися роки.

Старий годинник. Маятника хід...
Різьба майстерна... Дзвонів бій сакральний
Немов ножем, прорізав морок літ
І зблиснув бронзою у снах печально.

***
Над Києвом повільно й величаво,
Покритий мохом зависті й брехні,
Гойдався тихо маятник держави.
Плили роки й століття. Мов у сні,
З холодним скрипом, кволо і з надривом,
Він прорізав густу пітьму віків.
Здавалось, що зупиниться. Та дивом
Герої не дали... Щоб він летів,
Свою віддали всю життєву силу
Й полинули у журавлиний клин.
А маятник немов розправив крила -
Будив людей і підіймав з колін.

***
Держави маятник все набирає хід,
Прорізуючи світлом Часопростір.
Підстав і ти плече та розгойдай як слід -
Він приведе твоє майбутнє в гості.

"Хто це дивиться на мене
із портрету на стіні..."
( З відомого віршика
для дітей часів УРСР)


Хто це дивиться на мене
із портрету на... біг-борді?
Усміхається приємно,
Виглядає стильно, гордо.

Хоче вести за собою
Навпростець до перемоги...
Ще й киває головою:
"Йдем за мною - он дорога!"

Та не візьму я до хати
Обіцянок повні скрині.
Серцем зможу розпізнати
Хто потрібен Україні.

Я так тебе чекав, вдивляючись у очі
Всіх чарівних жінок, що виринали з хвиль
Потоку тіл людських на велелюдній площі.
Пройшов я поміж них багато довгих миль,
Та марно було все - тебе знайти не в силах.
Аж раптом погляд чийсь так боляче обпік.
Лечу до тебе я, мов на могутніх крилах,
Вигукую ім'я. І мій шалений крик
Спотворено звучить, як страху хриплий стогін -
Я так боюсь згубить у натовпі тебе.
Прорізую потік, не дивлячись під ноги...
Враз зник очей вогонь... Лише ріка пливе.

Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!
Пригадую - ти по дорозі бігла...
Щоночі в наші гори я лечу
Й біжу, мов навіжений, за тобою...
Не можу наздогнати. Зупинись!
Згадай, як ми кохались під горою.
Згадай усе! До скронь моїх торкнись,
Щоб знову пережити щастя миті,
Коли шалено пульсувала кров...
З дороги падав камінь - прямо в квіти,
котрими частувала нас любов.

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Вода як борщ. А десь із глибини
Повиростали лілії духм'яні.

Нога ступає тихо у пісок.
Я по ставку ходив би аж до ранку,
Та короп - в очерет... й зірвав гачок...
Чи може то була консервна банка?

А очі у неї великі й красиві,
Блакитного неба у них глибина.
Замріяний погляд ясний та сміливий,
Ледь видима усмішка, щира й сумна.

Привітна і мила, така загадкова...
Далека вона і близька водночас.
Чарівна красуня - як фея казкова
Теплом свого серця пронизує час.

Так легко назавжди її покохати
Й пронести крізь роки свої почуття.
Лиш треба наважитись в неї спитати
банально і просто: "Привіт! Як життя?"

Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!
Ти закохався в світлий образ жінки,
Очищений юнацьких мрій дощем.

Думками в небі радісно літаєш,
У грудях б'ється серце молотком.
Пройдуть роки. І ти себе спитаєш:
"Пилинки... під прозорим ковпаком?"

Подих Вітру купався в славі,
Насолоджуючись увагою...
Накінець він вже тут - в уяві,
Одержимий вічною спрагою
До нового, до незвіданного,
До кохання та ласки-ніжності...
І любили його, невидимого,
Переконані у безгрішності,
Милі сутності, спраглі дотику
Вітру свіжого і романтики...
Ну а ти чому, Срібний Котику,
Сам - один... у смішному бантику?

Ти кохала і з розуму зводила,
Ти від щастя мов квітка цвіла.
І завжди, як до мене приходила,
ти усміхнена й мила була.

А кохання твоє світлим полум'ям
в мому серці будило вогонь..
Та розлука... Вже рани загоєні,
Лиш у пам'яті ніжність долонь.

Час притишив мелодію голосу,
Загубився у споминах сміх.
Виринають із пам'яті болісно
Твої руки на скронях моїх.

Дзвiнко щебiт пташок лунає,
Срiбне марево над рiкою...
Небо синє й таке безкрає,
Виграває трава росою.

Вiтер вербам сплiтає коси...
Запах сiна й терпкої м'яти
Спокiй в серце менi приносить.
Хоче пiсню душа спiвати.

А навколо вирують квiти,
I бринить на водi серпанок.
Стежка золотом в берег вшита,
Я за щастям іду у ранок.

На полицi у тебе книга,
Сто разiв ти її читала.
То холодна була, мов крига,
То вогнем у руках палала.

На виду ти її тримаєш
Мiж улюбленими книжками.
Що написано там - вже знаєш...
Не торкаєшся зовсiм руками.

Час бiжить нiби хвилi в морi,
Снiг укотре змiнюють квiти.
Хоч вона була завжди поряд,
Та не склалось ще раз вiдкрити.

Та й для чого знову читати...
Товстий килим зiткали пилинки.
Тiльки звiдки ж тобi тепер знати,
Що з'явились новi в ній сторiнки?

Я так хочу скинути маску,
Що обличчя залiзом скувала.
Щоб любов моя, нiжнiсть та ласка
У очах в повну силу палали.

Щоб менi усмiхалися люди,
Щоб душа була навстiж у мене,
Щоб вдихати на повнi груди...
Щоб навколо поле зелене...

Вона ж в'їлася в мою шкiру,
Сил нема, щоб її вiдiрвати...
Лиш крiпити залишилось Вiру
I у Мудростi спокiй шукати.

Дзвiн мечiв у долинi Куру
Не стихає багато рокiв...
Зовсiм вибився з сил Арджуна,
Загубив рiвновагу та спокiй.

Ти у мене остання надiя.
Встань, герою, перед ворогами,
Вдалину подивися – бiлiє
Свiтле мiсто, омрiяне нами.

Я додам тобi силу i зброю,
Я крiпитиму дух у молитвi,
Повернися, Арджуно, до бою,
Разом мусимо виграти битву.

Пригадай все, що мовив вiзничий -
Мудрий Вчитель...Збери свою волю,
Мiсто Бiлих Слонiв тебе кличе.
Шлях до нього – це є наша доля.

Ти до мене приходиш у снах,
що терзають свiдомiсть мою,
загадкова усмiшка в очах,
я покорений нею стою,
i бажання у мене одне -
розчинитися в поглядi тiм
i своє вiдчуття неземне
поєднати у хмарах з твоїм...

Як ми прощалися з тобою,
Байдужiстю свiтились очi.
Але душа моя страждала...
А потiм - довгi днi i ночi
Я сумував... Тужив я дуже,
Що розлучились ми так рано,
Що розпрощалися байдуже,
Що образ твiй неначе канув
У вир буття...

Скоро весна вже прийде
В Україну мою.
Виростуть першi квiти,
Стане мов у раю.

Сонце засяє весело,
Радість пришле землi.
I прилетять iз вирiю
Бiлiї журавлi.

Лiс одягнеться в листячко,
Кружлятиме все у танку.
Буде природа оспiвувать
Диво-весну у вiнку.

Чому ми сидимо у школi,
Ми - кiльканадцять чоловiк,
Якi прийшли, скорившись долi,
Що закувала нас навiк
В важкi кайдани. Повтiкали
Колеги нашi, замели
Свої слiди i позникали.
А ми, мов загнанi воли,
Попхали далi. Ще й зрадiли,
Що обiйшлося друзям все
I що вони не прогорiли –
I ми б... Та нас не пронесе..:)

Я би вирвався з свого тiла,
полетiв би до тебе крiзь хмари,
нахилився i склав би крила,
й цiлував твої очi карi...

Або краще, я б струмом пронiсся
по дротах телефонних до тебе,
щоб торкнутися твого тiла
i полинути разом в небо...

Ти покинула,
ти залишила...
Загубила мене
у всесвiтi
наших думок,
бажань i пристрастей,
що без тебе вiн
розлiтається
у безмежжя чужих
свiтiв...
Я лечу, мов у прiрву,
спалахом
думки - блискавки,
що прорiзує
навпiл всесвiт наш
сумом й тугою -
ти назавжди пiшла...
й не повернешся...

Розриваються груди вiд болю
i в очах темнiє у мене.
Серце гупає, рветься на волю,
вiд напруги налилися вени.

Душа просить її вiдпустити,
бо вона уже марить небом.
Але хочу i мушу я жити,
так багато ще встигнути треба!

Мушу дiтям себе віддати,
прислужитись Вiтчизнi маю,
i тобi я мрiю сказати,
що люблю тебе, нiжно кохаю...

На дорозi у мене стiна,
Я крiзь неї не можу пройти.
З перепон та камiння вона,
А за нею у маревi - ти...

Я так хочу торкнутись тебе
I вiдчути гарячі вуста,
Але надто камiння важке
Й з перепон там гора вироста…

Вибиваю камiння з стiни,
Розриваю сiтки перепон,
Ще залишилось трохи… а ти
Розчинилась, мов в променях сон…

Вiдчай сили нової додав,
Я зумiв проламати стiну.
Образ твiй вдалинi десь зникав,
Залишилась дорога... я йду…

Ми з тобою творили казку
Однiєї i тисячі ночей.
Ти менi дарувала ласку
Й цiлувала замріяні очi.

Ти була моя Королева,
Я кохав тебе до нестями.
Тільки хмари, птахи та дерева...
Й ми обоє, торкнувшись руками...

Час, мов вiтер, безжально розвiяв
Десять сотень ночей над землею.
Залишилась одна ... I надiя
Манить нас помiж хмари зорею.