Немає
Дощ. Ви любите дощ? Такий, що ледь відчутно падає на вас і заставляє щось всередині дивно здригатись і хвилями проходити по всьому тілу… Або такий, що великими краплями стрімко летить з неба, як при бомбардуванні, і розривається об землю, вибухаючи бризками, що розлітаються довкола… Теплий, холодний, літній, осінній… Будь-який! Любите? А чи любите ви його так, як любить його він?
Простий хлопчина, студент, здається, третього, чи то четвертого курсу, який, здавалось, нічим не виділявся з натовпу таких самих хлопчин, таких самих студентів. А навіщо йому виділятись? Щоб кожен обертався на нього на вулиці із захопленням чи заздрістю? Щоб усі, хто його бачив обговорювали його і при зустрічі тикали пальцями, чи, нібито, непомітно кивали на нього головою своїм співрозмовникам? Та й чим він мав виділятись? Строкатим одягом? Чи дивакуватою надвеселою і шумною поведінкою? Ні, простий хлопець, дещо замкнений і сором’язливий, який дуже любив дощ.
Але любив його не так, як усі, як більшість… Він не розповідав усім, про те, як любить гуляти під дощем і приходити додому мокрим до трусів, бо не любив цього. Він не радів дощу, як маленька дитина цукерці і ніколи в житті не стрибав від радості під дощем насолоджуючись його дотиком. Він любив його якось інакше… Любив спостерігати за ним з-за вікна або з-під навісу. Любив його потужність і ніжність. Обожнював ту дивну атмосферу, яка з’являлась під час дощу і з якої він, ледь не захлинаючись від задоволення, черпав сили і радість. Був просто закоханий у запах… О так! Цей неймовірний запах… Точніше навіть не один, їх було безліч! А їх палітра дивним чином, переливаючись і заворожуючи, постійно змінювалась. Особливо різкі зміни відчувались до дощу, під час і після нього. Вони тримали у собі дещо більше ніж просто якісь речовини у повітрі, на які реагують наші рецептори… Ні, вони розповідали історії, казки, давно забуті спогади… Вони були, як згадка про дитинство, така собі подорож у минуле, у давно забуте.
Кажуть, що є речі, на які можна дивитись нескінченно. Зазвчай це вогонь і вода, можливо, в когось таких речей більше… Але, як би там не було, «вода» у нього була саме у дощу, саме за ним він міг спостерігати, напевно, вічно.
Щоразу він виходив до дощу або на вулицю, або до вікна, і розмовляв з ним. Так, він на повному серйозні розмовляв з дощем, причому розмова ця аж ніяк не скидається на монолог, це повноцінна розмова, як з кращим другом. Він завжди розповідав дощу про все наболіле і навіть особисте, а дощ, здавалось, завжди відповідав йому. Складалось враження, що вони і були кращими друзями. Коли дощ заходив в гості, вони разом сумували і разом сміялись, часом хлопець підігравав дощу на гітарі, а іноді, вони просто мовчали, лише зрідка жартуючи одне з одним. Все залежало від його настрою, або від настрою дощу.
Через ці дивні розмови його часто називали божевільним, а ті, хто проходив поруч окидали його поглядами в яких був страх, жаль, презирство, сміх, якесь глумлення, іноді заздрість і ще багато чого іншого. Але вони не зважали на це, просто насолоджувались компанією. Та й що таке божевілля? Чому саме божевілля? Божевілля приходить від розуміння. Ти розумієш, щось, чого не розуміє або на що не звертає уваги пересічна людина, хтось інший... І від цього настає дивний стан, щось середнє між сумом і радістю, який і видається божевіллям. На жаль не кожна людина може витримати істину, правду, розуміння основного, витримати цей самий стан, або хоча б зрозуміти його. Тому ті, хто не витримав потрапляють у божевільні, а ті, хто не зрозумів його в кращому випадку співчувають. Скільки відомих і невідомих, скільки філософів, мислителів, вчених і просто людей, які так і не навчились «не думати» або «не мислити», збожеволіли від величезної кількості логічних і не логічних думок, від величезної кількості істин, від розуміння. Але були і є такі, кому під силу нести цю ношу. На жаль щастя це не додає, скоріше навпаки. Таким людям просто необхідно, щоб хтось був поруч, якщо не постійно, то хоча б часто. Для висловлення своїх думок, будь-яким чином, їм потрібні слухачі, їх вони знаходять у повсякденних компаніях друзів, одногрупників, співробітників, чатах і форумах, але для своєрідної сповіді їм потрібен хтось один. Дівчина, хлопець, брат, сестра, віртуальний співрозмовник, друг… дощ.
От і зараз він сидить під під’їздом, курить свій Bond і спостерігає за дощем, слухає його розповіді, згадує і ділиться своїми. У клумбі, що була поруч, він помітив мурашник, точніше, те, що від нього залишилось і поступово зникало і далі під натиском важкої ходи його співрозмовника. І знову ж йому згадалося минуле. Згадались усі негаразди і проблеми, які такою ж потужною зливою посипались на нього зненацька і розбили його вщент, як цей мурашник. Як там у пана Ніцше? «Те, що нас не вбиває – робить нас сильнішими»… Куди вже тільки не пхали цю фразу… Ніцше і сам збожеволів від розуміння такої величезної кількості істинного, а цей хлопчина ні. Його розбили на друзки, був час коли у нього взагалі не було світлих ліній, він розсипався на піщинки, як і мурашник. Але ж будь-яка злива з часом закінчується, а мурашник відбудовується, дещо в іншому вигляді, ніж був попередній, але середина його лишається одна й та сама. Так і він, відбудувався заново. Відбудувався з новими мурами, але зі старою хаткою всередині них.
Колись, у нього була кохана людина для «сповідей», та й самі «сповіді» були інші. Але все почалось з її хвороби, потім була автокатастрофа, в якій вижив тільки він, далі з’явились перші паркани і фундамент муру, усвідомлення, відчуття, той самий запах, Дощ… Але її – немає.
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-