сьогодні мало
питної води.
рани болять
бо вже крови немає
я би хотів постирати сліди
всі що зосталися
в моїй пам'яті

дощ нам погрожує
ніжним
спогадом літа,
роси і світанку
так хочеться стати
мертвим
на все забити,
поставити крапку
воскреснути
з сонцем і раптом
летіти у гору
зашити всі рани
чи впасти до долу
згадти
твій запах
і доторк
волосся і голос
збагнути
що все це
ймовірно
можливо
листа відіслати
тобі на мило
і цвяка втиснути
собі
в
домовину

Електронні листи стомили
Ватрувало б живого комусь написати
Щось таке в них повільне холодне і дивне
Не листи і не мова. Лише цитати

Електронні листи про співпрацю
Це щось схоже на згоду чи то відмву
Щось второпати правильно справді важко
І здається що вчили ми різну мову

Електронні листи дурнуваті
І не варту шукати в них змісту
Їх є купа але читати......
Їх дражливо тому всьому своє місце
На вінчестері флешці оперативці
Але вже зовсім не на папері
Це як голос чийсь дружній почути
Подивитися у вічко. Закрити двері.

Електронні листи важливі
Категорій кілька та все даремно
Жодних пісписів. Дякую, вдячний, вдячна
Щиро ваші, заходьте буде приємно,
Вас побачити, і уклін вам низький
Проте значно миліше читати
Впізнавати почерк, і марку, місто.
Спілкуватися живо. І все пам’ятати

Електронні листи дуже наглі
Тобто швидкі (так у нас часом кажуть)
Без намагань і вагань. Зрозумілі
Тим хто писав і мабуть нікому
Більше. І не буде нам легко згадати
Що у листах ще бувають коми
Що мову слід знати і дуже кохати

Що за Дуєнаєм чи серед Дунаю
Є цікаві і мудрі люди.
Ми електронні листи надсилаємо
Один одному швидко
Тому ми є всюди.

коли я зможу бачити тебе
я пригадаю доторки і фрази
минуле раптом в голові мине
гарячим спомином кохання чи образи

коли я зможу бачити тебе
і не залишиться нікого навкруги
щасливим почуватиму себе
чи зрадженим. і неквапливо

коли я зможу бачити тебе
пролине час, вологими вітрами
моя душа твоїй у очі зазирне
і вітер пролетить між нами

коли я зможу бачити тебе
я зможу вже про все розповісти
про те що ти кохала лиш себе
а не мене а всі оті мости

коли я зможу бачити тебе
я відбудую. наново і швидко
тебе любитиму бо трачу лиш себе
тобі себе як мотлох я залишу

коли торкнеться уст моїх повітря
обпечене смарагдами дощів
і скаже на добранніч повноліття
останнім подихом тривожних снів

заткнеться писок мій і я згадаю
що ранок у тумані чарівний
та вулиці забльовані з відчаю
чи то з любові, розуму. старий

годинник вистукає ранок і турботу
ростане місяць, втопиться в росі
а я шукатиму скорботу чи турботу
у сирі, м'ясі, рибі, ковбасі

одним гарячим. випадковим доторком
ти зруйнувала всю будівлю тіла
мене на атоми розклала подихом
і зверхньо, вперто, тихо полетіла

а я зостався. тупо сумувати
залити морду пивом у журбі
щоб може зрештою якось догнати
що не належу більше я собі

гіркими краплями самотнього дощу
вплітається у мої вікна ранок
терпке повітря в'яне. вітру досхочу
тремтіння мрій і забаганок

розписані гарячим вістрям сну
на склі вікон вологі візерунки
примхливо нагадали про весну
гарячі погляди, обійми, поцілунки

торкаючись леганями вогню
холодного повітря ззовні
повітря ранку спрагло проковтну
і нічку заховаю у долоні

вологим поглядом дощу
спрокволим, стомленим, стататечним,
холодним гомоном плачу
останнім поглядом що впав на плечі
минулим запахом роси
який минув повз нас востаннє
гарячим струменем холодної сльози
ми будемо ридати про кохання
не зрадивши розплющенням очей
про милість і минулість говорити
та ніби ти остання із людей
задля якої варта було б жити

заблукали ми з тобою
в нутрощах старого парку.
невимовна і чарівна
бачу в тобі паву, мавку
бачу в тобі ніжний спогад
днів яких нема й не буде
відчуваю кожен подих
ми разом, навколо світ і люди
відчуваю нібий дійсно бачу,
ці хвилини здатні нас змінити
я не проти був доторкнутися до уст,
до рук, разом у нік плисти

зачарований вологістю й туманом
я хотів тобі про все розповісти
чи сказати: "я не той кохана
я не той кому потрібна ти"
за туманом стін та урбанізму
стомлених порталів і колон
я б кохав тебе усе життя так ніжно
як лиш можу уявити. але сон
розвіявся над містом невблаганно
тай зрештою не ніч,...то вечір був
і ми не впали в неї стомлені коханням
хоч коло тебе я про все забув

повернення жахливе. травматичне
якого біса лізе в нас цей світ?
я міг би бути твоїм ніжним вітром
а ти дощем ми пестили би цвіт
якихось квітів. що ж нам ще потрібно
самотність ніжність вітер і слова
я б ніс тебе закохану і ніжну
у своє серце. там би заховав
і там би жив захоплений тобою
і ти б не знала що існує світ
а зараз ми у парку і любов'ю
не пахне навіть...........

мені було ніжно і самотно стояти коло тебе.
не торкатися тебе випадково я не міг
торкатися навмисне я не смів
та все змінилося умить. раптово
хотів покласти світ до твоїх ніг

терпким ароматом нічного дощу
який протікає по мені до низу
злітає із мене надія. з плащу
злітає все літо. у мою мармизу
волого, нестримно летить сірий дощ,
нічний несподіваний і невловимий
мабуть кольоровий як літо як сни
як ти у обіймах моїх і нестимно
його доторкнуся і випаду з ним
на стежку якою ти ходиш щоранку
на шибу вікна. буду марити ним.......
і я буду ним бо крізь твою фіранку
побачу як ніжно дихаєш ти
як сон леть торкнувся твого обличчя......
я ти в ньому тонеш. у ньому летиш......
немовби кохаєш все вища і вище
я підіймаюсь з дощем уночі
аби знову впасти на сежку якою
підеш завтра ти щоб поглядом не
розбудити прекрасну і аби ти йшла
по тілу дощу по тілу моєму і я тебе бачив
і все розповів і були досхочуми знову разом
в цьому сні. сон прекрасний............

Мені видається можливим
Заплющити очі і довго ридати
Місто здається зрадливим
Кровавим і злим. Я не буду кричати
Бо знову здається що мало мене
Що я одна крапля забракла для чогось
Мене знову вітром з дощем віднесе
А тіло моє прагне подиху твого

Мені видається важливим
Те що я один і нікого немає
Отут коло мене. І сотні краплин
Терпкого дощу мене омивають
Здається тепер що ти стала іншою
Що всі мої вірші ти палиш вогнем
І палаючи ним ти стаєш квіткою
А я як завжди залишаюсь дощем


Мені видається не вартим
Хотіти хоч щось та хоч якось змінити
Рятунок здається примарним
Марити легко, та важко ходити
В долонях своїх тепле сонце тримаєш
Я мрію про подих і погляд і доторк
Ти ніжно і гарно мене забуваєш
А я лиш блукаю. Тут дощ і скорбота.


Мені видається ймовірним
Забути про жаль, і про травми сердечні
Хоч буду тобі завжди вірним
Ти знову шукаєш шляху до втечі
Мої намагання тупі і незграбні
Я врешті не знаю що буде з нами
Я знову стаю на ті самі граблі
Бо нас вже немає, залишились рани.

Старий професор стомився
Він бачить, що все сталося
зовсім по-іншому
Він довго і вперто молився
Усім кого знав:
Цьому та іншому.
Колись навіть він уявити не міг
Що справа всіх формул
Буде нездатною
Змінити хоч щось,
або часу весь біг
і все те життя буде справою марною

старий професор напився
він знав що іншої ради немає
усе на що він дивився
перед очима раптом зникає
усе в що вірив змінилося
і згідно законів

Я люблю осінь, коли зимно й мокро
Блукати, дивитися в дощ, і у краплі
Листям, вітром, дощем, милувати око
І вдивлятись в кущі цілком пропащі.
Хочу спати накрившись її промінням
Хочу марити вкрившись її листям
Мене можна помітити за тремтінням.
Ще не вмію ховатися в листя як миші.

Я люблю осінь, коли не є можливим
Залишатися в дома, сидіти у мушлі
Мандрування робиться чи то важливим
Чи то просто мандруючи чистимо душі
Та все легше і легше рушати на Захід
Південь, Північ, чи Схід, чи може
Усередину неї, вбираючи в подих
Всі ці краплі дощів на людей не схожі

Я люблю осінь, коли усі дерева
Поволі, стиха, злипаються гілками
Весь ліс ніби птах, летить до неба
Летить щоосені. Як дощ, устами
Цілує краплями, леть чути пісню
Проспівану бескидам на прощання
Я хочу спати на його вологім листі
Чи бути ним. дощем і листям раннім.


Я люблю осінь, коли мури вологі
І хмари місто вкривають рясно
Цілунками дощ всі вкриває дороги
І пестить землю, стару, прекрасну
Кущі пропадають, останній листок
От-от відлетить. А мої мокрі ноги
Мене усе далі ведуть у танок
До неї простують усі мої кроки








Я люблю осінь коли здається
Що я не самотній. Що вітер зі мною
Так легко блукається, сниться і п’ється
Повітря густе, опадає водою
На місто, на листя, дерева, на мене
В її глибину я втікаю поволі
Тримаюсь за листя. Жовте, зелене.
Червоне, яскраве. Ліпшої долі

Мені не знайти бо не буду шукати
Я виходу з осені, це неможливо
Її можна дужче за мене кохати.
Усі її примхи, вітри, роси, зливи.
Я втратив шлях а це ознака певна!
Що я буду ще йти долаючи втому
Загубитися тут буде дуже приємно
Так я швидко потраплю додому.

Єлисавета приносила воду
З криниці світла до початку часу
У ній купала чисту свою вроду
І мила рани злидарям. Щоразу

Сходило сонце полум’ям червоним
І по-новому ранок починало
Вогнем гарячим, чи вогнем холодним
Примари ночі завжди руйнувало.

Вона плила і розносила літо
усім в тарілки, скрині і долоні

Усі були раді. Хто як не вона?
Легка ніби ранок стрімка як комета
Хто ж горе із келиха вип’є до дна?
Вона. Наша панна. Єлисавета

Я люблю на тебе дивитись,
Коли на очах нема сліз
Ти вчиш мене не коритись
Хоч навколо страх. І крізь

Твої сльози я бачу муки,
Я бачу як любиш мене,
Цілунками вкрию я руки
Й обличчя твоє сумне.

Коли ж я колись остогидну
Чи іншою зробишся ти
Твій біль і поранене тіло.
Я буду у серці нести

Поранену вкрию сльозами
Хоч може мене ти зречешся,
Я буду горіти вогнями
Для тебе моє серця б’ється.

У гори знову ніч прийшла холодна
густим туманом впала на дерева.
Блукають тіні ...І зірок безодня
Яскраво сяє. Нчка кришталева
Шепоче казку місяцю новому
Ковтаю ніч в легені і до мене
Приходить сон і я лечу до дому.


Зостались вікна, що горять вогнями,
Все решту ніч густа в собі втопила.
Будинками, немов човнами,
Пливемо в сон, повільно а вітрила.
Тріпочуть тихо. Спокій, ніч і вітер
все впало в сон, і все накрилось снами
Тут сон годинами панує мов віками

Втопилась в ночі промислова зона.
І сняться їй старі руїни Трої
стара облуплена стіна холодна,
набрякла ранком, А там, за стіною.
Сон на долівку впав густим туманом
Згасають зорі, місяць відпливає
І гамір дня з собою забирає.

Осінь жовтим листям пестить місто,
Воно в траві, повітрі, під ногами
Від нас повільно відлітає літо,
розпещене, розбещене, кохане.

Ще тепле сонце ніби догорає,
Вже ніби сон усе поглинув,
А панна літня всіх нас покидає
і ми їй мовчки дивимось у спину

Вона танцює з нами на прощання,
Вона торкається до нас руками,
Небачена, ясна, мов зірка рання,
Злітає в гору, і пливе з зірками.


Вже осінь з листям і дощем танцює
Над дахом міста, на його долонях
Дарує посмішки і всіх цілує,
Сумна і радісна, гаряча і холодна

Повільно відлітає сон холодний
Все далі й далі: тіло, ліжко, ґанок
Старого місяця кавалок жовтий,
В тарілку падає. Приходить ранок.

Уста ковтають подихи туману,
Руками зорі очі розкривають.
І сонне тіло, як велику рану,
Хвилини ранку тихо роз’їдають.

Повітря гусне, опадає потом
На землю. Роси мовби сльози
Стікають мною, листям, дротом.
Весна і вітер, ранок і морози.

По шкірі струмом пробігає вітер
І язиками вабить, ніби будить
І мого сну, ще не зів’ялі квіти.
Зриває, топче, мне і крутить.

Покинувши старі кохані землі.
Не втративши любов
І взявши хліба
Крокують вперті, ніби сонцем вчені
До смерті, хмар, землі і неба.

Наспівуючи два старих мотиви
Забутих часом. Нині
І востаннє
Ідуть, крізь метри, дні, хвилини,
До смерті ніби до кохання.

Ховаючи мрії, як зраду ховають.
Під натиском часу,
Сили і смерті.
Знають і вірять. І помирають
Зраджені, стомлені, сильні і вперті.


Вони нам часто дивляться у очі
І часом проростають
Між рядками
Цієї суєти і дня і ночі
ті, котрі боронили наші храми

Запах густої трави обпікає каміння
Звуки лунають від нас і до нас.
Чути лиш шепіт, — вологи тремтіння
Чую, крізь нас лине стомлено час.

Сон не минає бо він у середині сну
Наші тіла знову плющ огортає
Ранок приносить огиду масну
Подихом ніжним ця ніч пролітає.

Лунають звуки у палкій пожежі.
Ледь чутні подихи і голосні зітхання.
Я вже втрачаю свого тіла межі,
Це сон? Це божевілля? Це кохання?

Я тут заснув і спатиму віками.
В тобі, з тобою, і тобою вкритий.
Обплетений руками як гілками.
Не дихаю. До дна тобою впитий.

Я ніби сплю, і сон мені наснився,
Що відриваю клапті насолоди.
Я цим танком занадто захопився,
Танком спокуси і твоєї вроди.

Я відлітаю.. Сон до дна допивши,
Про подих коло тебе забуваю,
Себе в тобі, назавжди загубивши
В тобі я сплю. Лечу і помираю.

І все це тут? На цій землі? Зі мною?
Мов краплі радості, твої зітхання.
Я сплю щасливий у твоїх долонях.
Це щастя, чи, можливо, це кохання?

До дна допивши подихи тендітні,
Тебе заливши теплою рікою,
Я знову відлітаю в хмари літні.
Злітаю зачарований тобою.