Ти розхристана, ніби віхола,
що наскочила раптом ніччю.
і не хочеш ти бути стріхою,
і не хочеш ти бути піччю.
ані ложкою, ані мискою,
ані чашкою, ані чаркою.
ох, не заздрю я тому пискові,
що захоче любов’ю чавкати.

Любов самотності – любов з розгону,
З коня, з копит, без філіжанки кави,
Як постріл через лінію кордону,
А це ляка і підійма застави
Всіх родаків, ще дужих і недужих
На голову, на цноту, ледь зачатих.
О доле всемогутня, дай їй мужа,
Ну, скільки бідакам стирчать на чатах,
Коли з розгону, з чаєм і без чаю,
На гак, у сітку, закидом блешнею
Вона комусь шепоче: «Я кохаю», -
І він сьогодні не зірветься в неї.

Бринить струна, натягнута між нами.
На ній метелик – сонячний обман.
Вона і так доводить до нестями,
А тут підсів капустяний білан.

Він водночас легкий і наче брила:
В нім тонна звуку, сам же – міліграм.
Його собі струна приворожила –
Найвищу ноту, яку знає гра.

Наш капустяненький, свіженький з грядки!
В тобі зійшлись луна і білизна.
До тебе придивляються здогадки:
Хлоп’як чи дівчинка у нас?

Ти вже на відстані часу,
який не прозирнеш.
Та вмієш заплести в косу
мене.
І серце легко виплива
на хвилю почувань,
хоч знає мудра голова
є грань,
неначе в морі хвилеріз,
приборкувач стихій,
на наш порив і наш каприз
глухий.
Та й час – задушливий метан,
Його не продихнеш.
І я весь тут. Але і там.
Ти теж.

Ти знов мене не зрозуміла.
Cлова, мов міріади крапель
весною. Круговерть зімліла
й пружинить об земну канапу.
Відбившись, ділиться на сто,
на сто мільярдів. Відчепитись
не можна від мільярдів втом,
але й напитись.
А пити хочеться усім.
І все, що сказано, ввіллється.
І ти набрякнеш швидко ним,
та не нап’єшся.
Воно для тебе неживе,
воно для тебе чураївське,
підступне зілля лісове
і ти його боїшся.
Та все ж приймаєш за своє:
такі часи – міняй начиння!
А світ трима гріховність Єв
від сотворіння.

В тобі нема й не буде стриму.
Хмільніша від усіх ватаг.
Неначе течія гольфстриму,
Що підмива архіпелаг.

Але коли спливає повінь
Й остання крапля із руки,
Лишаєшся, як пульс на скроні –
Як живчик дикої ріки.

***
Із гарему маленьких кімнат,
Де підлога співа муедзином,
Ти до мене ідеш не одна,
Бо давно не єдина.
Ти в сімнадцять і ти ж в тридцять п’ять.
Ви так мило спілкуєтесь, Боже.
Я для тебе і муж і хлоп’як,
Не чужий, не прихожий.
Ти у тридцять і ти ж в сорок два.
Кава гріє натхнення та губи.
Ти до себе звертаєш слова
І сама їх так любиш.
Увесь час до років та сивин
Додаєшся нова і окрема…
Тільки є у нас ще й муедзин.
Він заліз до гарему.
І у теплому колі дружин
Все блука, та одну тільки бачить.
Такий дивний собі муедзин,
Як на мене, незрячий.

Цей пляж - вгамований оргазм
за тридцять літ в сеньйора Крузо.
І пес горбатий, як Кавказ,
і море під собачим пузом.
Так м*яко сонце розтина
наточене крило чаїне -
у склянці неба розчиня
сама себе ота чаїнка.
А пляж липкий, як пахлава
в руках замащених татарки.
Він кока-колу залива.
А що йому робити? Жарко.
Із моря вилізти на пляж
(коліно обшмугляв до ліктя)
не може вітер-свистопляс
із гайдамацького поріддя.
І вся критична маса "Хух!!!",
назбирана у пляжну втому,
реве й гримить як на духу:
Пора додому! Пора додому!

Ти проявилася, як фреска
на вже забіленій стіні,
поверненням раптовим, сплеском
в соборі і в мені.

Душі та церкви спільний обрис
до надвершинного хреста,
один на двох приходить образ
в престольнії свята.

В прекольорах і превідтінках,
в презолоті і пресріблі
на фрескових відтинках
із неба до землі.

Ти втекла, наче моря кінець,
в край лицарства і білих лілій,
там, де хвиля і берег на герць
вилітають у смерть ошалілі.
і зламавши у двобої спис,
розтрощивши і щит, і кольчугу,
їм стає заважким твій каприз,
що зіштовхує лицарів духу.

Слоненятко моє
У великій посудній лавці,
Ти товчешся півдня,
А роботи – зустрінеш і вечір.
Здумати важко:
Посудища – на черепочки!
Хай йому грець.
Завдала собі стільки клопоту.

спробуй торкнись устами,
коли стоЯть між нами
десь поколінь із сорок –
ТИсЯчолітній морок.
виснемо над віками,
рахуємо всіх між нами,
за поколіннЯм за сороковим
зріжем віків закови
і торкнемось устами,
здолавши час губами.

ми любили один одного,
та не вистачило пального,
Як в літака Екзюпері
над шаленою Сахарою,
а може, над Андами.
але ми не розбились,
бо нас не знайшли.
тому наша любов вічна,
Як смертельне піке
нерозбитого літака
над шаленою Сахарою,
над засТИглими Андами.

1
останній тунель – не тунель,
а двобічна вулицЯ:
назустріч завжди рухаєшсЯ ТИ.
хоч Якась радість між життЯми,
що вічно розминаютьсЯ.

2
Якщо в останньому тунелі
не тільки світло в кінці манить,
а ще й зустрічна тінь
ТВОЄЇ душі,
то хіба він останній?

3
на тому світі вирішили:
годі буТИ очисною спорудою –
і перекрили трубу.
тепер нам ніде зустрічаТИсь.

ТИ жінка, що сіє незгоду
себе із собою, себе і снів.
ну Як римуваТИ вроду
із диких свавільних слів?
ТИ - прапор, посічений страхом,
коли не здаєтьсЯ форт,
що вгризсЯ злою мурахою
у свій переможний акорд.
іспан-завойовник і майЯ,
француз – ТИ і ТИ – бедуїн.
ТИ та, що себе убиває
зусибіч...
щоб буТИ без змін.

ми не можемо умерТИ один раз,
бо нас двоє.
і не можемо умерТИ двічі,
бо ми – одне.
смерть не буває одна на двох.
длЯ одного померТИ двічі –
завелика розкіш.
тепер ТИ віриш,
що разом ми – вічні?

ТИ і Я – епіцентр ночі,
енергеТИчне джерело темрЯви.
ТИ і Я – дрижаннЯ галакТИк,
безперервний імпульс всесвіту.
ТИ і Я – точка народженнЯ космосу,
найчорніша діра, з Якої
починаєтьсЯ і вибухає ВСЕ.