Місто веліло себе читати. 
І запускати його, як змія,
Місто вело до твоєї страти.
Хто залишається місту кратним,
Хто виробляє осінні грати, 
Хай потерпить. Бо міста - повії. 

Може, існує якась молитва,
Що переносить цей жовтий острів,
Що переносить цей жовтий колір 
Сутінків. Сутінків. Сутінків. 
Їм поволі - 
видадуть постіль. 
 
Жаль, що вони нізвідки - 
Сині перевертні тиші. 
Я б відшукала це місто...
Хочу, щоб вона зникла.

і вони забувають тонкі леза хвилин, розбиваючись,
бо метеликами вмуровані у залишки сірих фільмів,
цегляними думками вицвіли і скляним гербарієм,
де сліди на піску очорнені, де сліди незрівнянно білі,
один поштовх до вічності - й терезів половину знищено,
кудись падають кроки - в міста і сніги, й підошви -
до солоних водойм, що давно уже стали прісними,
і будуються люди, лягають на води - досить,
по житті мала чайка любила сік розмариновий
і втішалася ним до зими, - це сливе homo sapiens,
сховай крила нещасна, бо стечуть гіркою малиною,
бо вмурують тебе у цей світ до зорі невчасною...

На суміш вітрів вона плаче, як плаче осіннє листя,
по вікнах тектиме жаль і спонтанна дешева проза,
вона вип'є кави, ловитиме квіти із снігу. Й хтóзна,
куди подалась, точніше, куди вони вдвох подалися -
вона і її мовчання - шматок корабля і розбита щогла.

Ця епідемія виру самотності начебто оніміла, наче...
...раптом тиша ключем здійнялась у тепле повітря,
у неї терпіння, як меду солодкого, жовта палітра,
вона розмовляє із морем та пристанню. Бачиш
її білосніжний фільм у сумі зриває останню квітку.

Від того, що наболіло, зриває приталі крила із льоду,
вона - порцеляна сьогодні, а завтра, як річ із вати,
м'яка та білява, обличчя - розмінна монета, карта,
розпач тримає в лялькових холодних руках. І згодом
зорі розсипле у чайну ложку -
хвилину втрати.

Але на суміш вітрів вона плаче, згубивши рядки життя
чи те що ховалось між ними, як вирок душі й метушні,
накладено вето на сльози, хоч як без них біль уві сні
стікатиме краплею смутку. Ніжною стане її щока.
Вона ще раз заплаче й топитиме серце із снігу
у теплій воді...

Малим олівцем, вкриваючи аркушу рани,
малюю чорнóслив - бездонні твої озера,
де вихід пропалений, входу чомусь немає,
і ключ загубився на півночі просто неба.

Малюю безодні, духмяні, немов чорнóслив.
Спонтанністю вкриті, як море, зіниці досі.
Малюю тебе та ковтаю шкідливий осад,
гіркий, мовби полин для душі, - затерту осінь,

і все, що з руки так помалу, як сніг, ісходить
підкошує ноги, примушує впасти. Гостро
задивляєшся із мольберту. Отой чорнóслив
дуже схожий на очі твої, що кажуть досить.

Утоплена в безвиході, як риба в циферблаті твого годинника.
Мій час давно у темряві осліп та занімів потоком рухів скрипаля.
Замало кави в мене та в уяву поштовхом бескидів вилито,
щоб сперечатись до спітнілості чи скрипка я твоя, чи ще чиясь.

Мов келих з льоду в спеку, якого не зосталось через тавтологію
Звуків. Передусім одне й те саме колихалось на мені вустами,
Щоб розчиняти коловерть банального повітря. Кажу ж. Знову я
частина тіла, риба, келих льоду в спеку. Просто скрипка тане...

Осіннє... Перламутр з шоколадом, мушлями, піском...
Та ніч, як мед, солодко-чиста. Аромат акацій.
Думки липкі - це оцет для наступних стацій,
Та ніч і вогкість на щоках небесних, витерта крилом...

Такий от напівсон - несправжній столяр ночі.
І осінь, вкрита спазмами печалі. Вивар для душі -
Багряний чай, порізані на клаптики слова. Дощі,
Що так й не припинили існування досі.

Обмита сліпота краєчком осені, назавжди. В біле
Вдяглися тіні. Обмаль часу, щоб розвіять тугу.
Та крадькома ламає ніч життєву смугу,
Бо перламутр з шоколадом, мушлями... - Осіннє...

Я сьогодні стиха молитимусь. Я не янгол, проте-проте...
Заблукаю, як він, між митями, зігріваючи крилами день.

І життя незвабливими кроками втішу я і приборкаю сон,
Післямовами й передмовами запалю, мов вогонь, унісон.

Тавруватиму в небі поглядом не без щирості сірі хмари.
Я не янгол, проте долонями на мольберті зомліють чари.

Я не вмію молитись, як янголи, щоб одержати німу суть,
Від очей ікони запалені, так, горітимуть, але не помруть...

глибини днів, занурених правиць
у воду щоб ледь-ледь змочити жаль
на кінчику озер без блискавиць
із присмаком солоності троянд

через вітрила що стягнули місяць
по той бік світу й в поїздах
клаптями армії тривожну пісню
примусили тримати на вустах

холодна сталь з троянд червоних
ковтнула (чи востаннє) ту алею
де поїзди у світі гучно тонуть.
Й ішла, барившись, наче у пустелі...

Там на зупинці, де катет життя повертає у вічність,
Клаптик паперу, ввічлива втома чола від дощу,
Небо сміється туманом. Погляд уверх. Це так рідко
Море небесне засліпить його (твою) красу...

Я повертатимусь з міста, вдивляючись в воду.
Вузлики спрагло питимуть мокрий асфальт.
Ітиму повільно. Так важче упасти додолу.
Тінь сумуватиме разом зі мною у такт.

Дві намистинки, до болю знайомі зіниці -
Розтоптані. Забавка чорна для неба і вітру.
Наче сьогодні не зоряно, наче не спиться.
Небо сміється туманом. Не Англія. Рідко.

Смакувавши тремтінням полум'я, завітала приборкана осінь.
Ніч хворіла. Мізинці стомлені малювали для нас неспокій.
Я дивившись углиб надії, розсипала в минуле квіти,
Де руїни, гойдалки-мрії, що не вміють як слід зотліти.

Підступив, наче злодій, вечір, холодив збайдужену кров,
Під стокрилами танули плечі, щоб забути на мить про любов.
Опускалися хвилі в долоні й неокрилені вітром листи -
На заплакане віршем сьогодні, на обірвані болем мости.

Смакувавши тремтінням полум'я, в передтечі сумного життя,
Я лише "себе знедолену", прикувала й спалила до тла.

Та піднявшись по сходах із прірви, лише погляд туди відвела
Там нічого цікавого/ тільки/ в передтечі сумного життя...

Ми бачили північ і південь, ми бачили захід та схід,
Забувши про все що боліло, забувши невчасний політ.
Намарила дружба світанків: рожевих, рожево-зелених,
Містами опалого листя - дороги, мов сірі пелени.

Ми бачили північ і південь, ми бачили захід та схід,
Забувши про все що боліло, забувши перстневий зеніт.
Лягали примари під ноги, ми, взявшись за руки, ішли,
Вмирали під нами дороги...Від нас не сховались мости.

І, прагнучи вічного щастя, блукала я там, де нема
Ні дружби, ні навіть кохання. Блукала я там, де зима,
Бо доля у трави на потім сховала мої рукава,
Бо доля на вічному плоді палила крокуючих нас.

Побачивши північ і південь, побачивши захід та схід,
Нам щось таки заболіло,і сипався крихтами світ.
Помалу шкульгаючи, літо настало нарешті для нас.
Взяли ми свої зореліти і зовсім не дбали про час.

І те, що здавалося літом, приборкала доля сумна,
Та як вже тепер не хотіти настала прелюта зима.
А ми не шукаючи моря, солоні шляхи віднайшли.
Я мирно укупці із болем, а ти...Ти тепер уже "ви"...

Давно на іглі ми гойдались, тримаючи час у руках,
Давніше пригоди шукали...не ми їх, а вони нас.
Поламані крила у відстань співали забуті пісні.
Як жаль, що вітрилам затісно буяти в однім кораблі.

Недавно гукаючи весни, зустріла дорога одна
Дві тіні прості та нечесні. Ховали озера в світах.
Тривога-печаль гомоніла, забувши про захід та схід
Від півночі аж до півдня звернула ти свій зореліт.

А я між конвертами стала, спалила ж у лютім вогні...
Така собі мила вистава спіткала мене у житті.
І очі її не змінились. Лиш трохи зчорніли, пожовкли.
Волосся сягало до вилиць, а губи скидались на осінь.

Як важко тепер це згадати, до вічності ж слова нема,
А совість попала за ґрати, покуту на себе взяла.
Як кожного вечора вечір, впадає на трави роса,
Так сум опадає на плечі, сумую світанками я...

Розлука утримала безвість, насправді не ангел, не птах,
Як зорі, обидві нечесні, згубились у свóїх слідах...

каміння голубого металу малювало не таким тривожним захід
торкаючись до вій, смарагди біль і відчай малювали без руки
солдатські очі канули у забуття, "бо ми не доживем до завтра
кохана, пам'ятай мене і тишу, що вкладав у безконечнії листи"

та ніч виходила за межі ночі, всаджаючи у вічність незагострені ножі
мінливо безвіконня пустувало, очоливши на допомогу краєвиди
здавалось не згорає.... Проте вогонь опалював безкапельні дощі
на душу випускаючи серцеві ніччю в десятеро холодніші бризи

лежало пів хоробрості та пів нудьги, встилаючи нерідну брудну землю
опалені листки перемовлялись, опадали, й ховали траурні обличчя,
щоб сльози не згоріли, сонце оминаючи жахіття, ринуло у безвість
захекані синиці над тілами оселились, знайшовши мовбито затишшя

смиренні долі покидали господарів, шукаючи когось маленького
для щастя, а, можливо, для судом вирішених стиглих стусанів
а між могилами і квітами у казку забрели вже пилом знесені
гармати й кулі - боги, що вміли покарати силу без голів

Я про те, що починалося серцем, душею
І янголом білим з маленьким крилом
Допоки не пізно, допоки лілея
З відчужним світанком. Мене підвело
Життя те чи доля? Пусті й невідомі
Сліпучо-чорняві сліди в нікуди,
Де світ відбирає при кожному слові
"Ти хочеш - іди, а мені - не туди..."

Збивалось море в ницих вітражах.
Останню осінь передчасно проспівали
Сумні й натомлені поети-журавлі.
Міста з прибоєм тихо розчиняли
Поштові відділи, а з ними і листи.

В туманних вулицях студенти заблукали,
Що запізнились на нічний трамвай.
Маленький дим впиваючись у думку
Примусив згадувати "без гріха"
Ту ніч, пропалену, та ще й покуту...

А на розбитих Божих, темних ліхтарях
Привикли ластівки мостити гнізда.
І в мить промоклу вже поети-журавлі
На вікнах малювали осінь пізню,
Що принесли з собою хмари та дощі.

Невідстояна мова у келихах білих слів
Уже, мабуть, забула про дзеркало-серце,
Хоч маленькі листки ще торкаються брів,
По кутках розлітаються змучені весни.

Неозброєні краплі з жасмину і сліз
Випивають чуттєвість і зникло таврують
Монополії болю й обрізаний слід,
Та брехню, мов троянду, відчутно-німую...