Ми бачили північ і південь, ми бачили захід та схід,
Забувши про все що боліло, забувши невчасний політ.
Намарила дружба світанків: рожевих, рожево-зелених,
Містами опалого листя - дороги, мов сірі пелени.

Ми бачили північ і південь, ми бачили захід та схід,
Забувши про все що боліло, забувши перстневий зеніт.
Лягали примари під ноги, ми, взявшись за руки, ішли,
Вмирали під нами дороги...Від нас не сховались мости.

І, прагнучи вічного щастя, блукала я там, де нема
Ні дружби, ні навіть кохання. Блукала я там, де зима,
Бо доля у трави на потім сховала мої рукава,
Бо доля на вічному плоді палила крокуючих нас.

Побачивши північ і південь, побачивши захід та схід,
Нам щось таки заболіло,і сипався крихтами світ.
Помалу шкульгаючи, літо настало нарешті для нас.
Взяли ми свої зореліти і зовсім не дбали про час.

І те, що здавалося літом, приборкала доля сумна,
Та як вже тепер не хотіти настала прелюта зима.
А ми не шукаючи моря, солоні шляхи віднайшли.
Я мирно укупці із болем, а ти...Ти тепер уже "ви"...

Давно на іглі ми гойдались, тримаючи час у руках,
Давніше пригоди шукали...не ми їх, а вони нас.
Поламані крила у відстань співали забуті пісні.
Як жаль, що вітрилам затісно буяти в однім кораблі.

Недавно гукаючи весни, зустріла дорога одна
Дві тіні прості та нечесні. Ховали озера в світах.
Тривога-печаль гомоніла, забувши про захід та схід
Від півночі аж до півдня звернула ти свій зореліт.

А я між конвертами стала, спалила ж у лютім вогні...
Така собі мила вистава спіткала мене у житті.
І очі її не змінились. Лиш трохи зчорніли, пожовкли.
Волосся сягало до вилиць, а губи скидались на осінь.

Як важко тепер це згадати, до вічності ж слова нема,
А совість попала за ґрати, покуту на себе взяла.
Як кожного вечора вечір, впадає на трави роса,
Так сум опадає на плечі, сумую світанками я...

Розлука утримала безвість, насправді не ангел, не птах,
Як зорі, обидві нечесні, згубились у свóїх слідах...