Як інакше назвати довге чекання чогось для тебе важливого? Певно, хворобою, яку треба перенести, знаючи, що вона не марна і колись відпустить.
Ти ковтаєш казенні ліки у палаті своєї байдужості до всього, що є довкола, і слухаєш лікаря часу. Він лікує мовчки. До нього приходили інші, і їх теж виписували на вулицю, де життя має продовження і кінець. У кожної вулиці є кінець. За кожним перехрестям може починатися інша.
Ти досі не заробив на пристойний кабріолет, символ поміркованої швидкості. Більша швидкість небезпечна. Та й тримати і залишати його немає де. Особливо на ніч, коли світ ніби згадує про свої безмірні території.
То що тобі якась вулиця? У вічність можна перейти і пішки. Без порталу. Без шлюзів. До останньої річки ще далеко, і перевізник заробить не сьогодні.
Бо ти не остаточно одужав. Тебе тільки виписали під підписку, що долікуєшся вдома. Рецепт лежить у кишені. У ньому бозна-що написано, і ти все одно не з тих читачів, яким зрозуміле кожне написане слово. Зате й сам міг би виписати такий рецепт, якого не прочитають у жодній аптеці.
А де він, той кінець? Напевно, десь за містом твого життя, з його вулицями, площами і парками. Ти ще не лікувався там, бо завжди знаходилися місця зручніші.
І ти ще долікуєшся.
Медичці ти ж сподобався. Нічого, що вона наче зійшла зі сторінок замацаних коміксів, які ти гортав підлітком і завмирав уже від першого епізоду, де вона схилялася над пацієнтом. А що було далі... Ти нею тоді марив, і ось вона знайшлась, з такими ж пірʼїстими віями і такою ж заохочувальною посмішкою.
Ти тільки сьогодні виписався. Тобі нема чого кращого чекати від життя понад це. Ти просто живеш ним так, як умієш.
А вже у п'ятницю, звечора, ви побачитесь.
І вона буде в білому.
І це буде не смерть.

(продовження буде)
2026-тий год