Іноді буває так, що дощ це частина мене, а я це частина дощу. Хочеться сильніше затягнути петлю суму на шиї і піти містом, скажімо, у нікуди, а може ще й далі.
- Хто ти?
- Випадковий перехожий.
- Приймеш мій біль?
- Ні, у мене немає серця. Якщо й прийму то не відчую. Біль - вода, коли немає серця то виливається куди попало, може залити шлунок. Навіщо мені шлунок з болем. Або ні, краще так: навіщо мені біль у шлунку.
Так і розминулися. Я пішла на північ, бо куди мені ще йти, а перехожий зі своєю відсутністю серця попрямував до найближчого генделика - залити шлунок пивом. А що? Пиво то не біль... Шлунка не псує.

- Привіт, кицю.
- Привіт.
- Ти мене розумієш... Дивно, ти ж кіт. По ідеї не повинен. А чому так?
- Все просто, я проживаю третє життя, ти також, тому наша мова зрозуміла одне одному. Куди ти йдеш?
- В нікуди.
- Навіщо?
- Не знаю.
- Тоді сядь біля мене погріємося на сонці.
- Йде дощ.
- Так, але ж сонце все одно світить. Сідай.
І я присіла на краєчок тротуару. І ми грілися на сонці, а щоб нам не було надто спекотно - на нас лив дощ. Дощ... Це завжди добре.
- Ти вже придумала навіщо йдеш в нікуди? Бо якщо ти не знаєш за чим йдеш то не зможеш нічого знайти. Завжди потрібно знати, що шукаєш, або принаймні хотіти знайти щось. Тоді обов'язково знайдеш.
- Хто ти?
- Я кіт.
- А ким ти був до цього? Ким ти був у попередніх двох життях?
- Це має значення лише коли помираєш, зараз про це рано говорити. Але якщо так цікаво, то я була повією.
- Хм. А тепер?
- Тепер я кішка.
- А ким була я?
- Медитуй.
- Я не вмію.
- Вмієш. Якби не вміла то не говорила б зі мною тепер. Подумай і скажи. Вже.
- Я мабуть була дощем.
- Не вигадуй. Твої очі не можуть бути дощем. Твої очі можуть бути болем, світлом, але не дощем. Їм личить вогонь. Я боюся вогню, але тебе ні. Ти це тепло.
- Я це сон, я це звичка у чиємусь житті, я марево, яке розтане зранку.
- Не розтане. Ти - біль, але лише доти, доки не зустрінеш світло. Світло буде ним, або він буде світлом, як хочеш, то не принципово.
- А де шукати?
- Ти хочеш знайти?
- Так.
- Тоді йди в своє нікуди, але знай, що хочеш знайти і дійсно бажай цього.
- І що тоді буде?
- Не знаю, але гірше не буде. Добре, коли є кого шукати.
- Чому ти мені допомагаєш?
- Мені було нудно і не було з ким поговорити.
- Довкола багато людей.
- У них порожні очі. У них мілке серце. Вони не почують мене.
- Вони зараз нас бачать?
- Ні. Вони бачать лише себе. Їм немає до нас ніякого діла. Зрештою - йди. Ти надто довго вже сидиш тут - змерзнеш.
- Дякую. Як тебе звати?
- Тут немає імен. Коли захочеш мене побачити ще раз - поклич. Поклич тим іменем, яким хочеш мене звати і я прийду.
І я пішла, а що мені лишалося. Кого я зустріну? Чи зможе він врятувати мене чи я таки зроблю те, що хотіла і завтра про мене пам'ятатимуть лише дощ і кіт?
Хтозна...

Жінка – це пристрасть. Вічний вогонь, вир шалу та відчайдушності. Навіть тиха з виду жінка криє у глибині своїй усе те що може у певний мент вирватись на волю. І тоді вже це полум’я так важко стримати, а лише отримати задоволення, поринувши в цей палкий жагучий світ, що гріє, бентежить, а потім заспокоїть з усією тою жіночою ніжністю та відданістю…
У житті кожної жінки наступає така мить, коли до неї приходить жага пізнання і розуміння усього того таємничого та невідомого, що поєднує у собі кохання чоловіка та жінки. І кожен, навіть найнезугарніший підліток вдивляється у дзеркало, у прагненні віднайти риси жіночності та готовності до нової віхи життя… Життя любощів та пестощів, спраглих ночей, розбитих сердець та зморених у задоволенні тіл. Життя, де крізь буденну логіку життя ні-ні та прозирають закони природи, яким годі й суперечити.
Це той блаженний час, коли батьки не можуть дочекатись своїх доньок, а ті в свою чергу вертаються додому щасливі, заціловані, зачудовані коханням. Кохання… Скількох воно зробило щасливим, а кого позбавило розуму чи то пак життя… Воно сліпе, бо знає лише дотик. Несправедливе, але таке п’янке, що хочеш забути і пробачите усе. Поринути у вир, у забуття, загубитись і віднайти себе в обіймах коханого… І майже кожен готовий проміняти той довгий лік сірого, одноманітного життя на шалений вибух почуттів та пристрасті, і вже неважливо, що несе у собі кохання: загибель чи нове народження, на що прирече: поневіряння і біль, чи вічне раювання…
Та хіба до цих роздумів закоханій до безтями парі зачарованих коханців, чия близькість як вибух усіх блискавок та зірниць… Усе за них, усе окрім часу. Адже усе має межу, а надто земне кохання, яке перегорає як літавиця, лишаючи у серці вічний слід. Але мить ця прекрасна і варта вона цілого життя і навіть сотні життів…
І часто ми зустрічаємо разом світанок, але не завжди спроможні зустріти захід. І ті що спромоглися не розгубити свої почуття, не розгубити у вирі життя, не розміняти та не розмінятись самим. І ті що всупереч усім холодним вітрам недолі змогли зберегти священний вогонь, ті пізнали найбільше у світі щастя, а отже готові до вічності.
Вірю, щиро вірю у те, що коли народжується кохання на небі запалюється нова зірка, і чим сильніша любов, тим яскравіша зірка. І саме тоді співають ангели, і тихенько, у вуса посміхається сам Господь Бог…