Іноді буває так, що дощ це частина мене, а я це частина дощу. Хочеться сильніше затягнути петлю суму на шиї і піти містом, скажімо, у нікуди, а може ще й далі.
- Хто ти?
- Випадковий перехожий.
- Приймеш мій біль?
- Ні, у мене немає серця. Якщо й прийму то не відчую. Біль - вода, коли немає серця то виливається куди попало, може залити шлунок. Навіщо мені шлунок з болем. Або ні, краще так: навіщо мені біль у шлунку.
Так і розминулися. Я пішла на північ, бо куди мені ще йти, а перехожий зі своєю відсутністю серця попрямував до найближчого генделика - залити шлунок пивом. А що? Пиво то не біль... Шлунка не псує.

- Привіт, кицю.
- Привіт.
- Ти мене розумієш... Дивно, ти ж кіт. По ідеї не повинен. А чому так?
- Все просто, я проживаю третє життя, ти також, тому наша мова зрозуміла одне одному. Куди ти йдеш?
- В нікуди.
- Навіщо?
- Не знаю.
- Тоді сядь біля мене погріємося на сонці.
- Йде дощ.
- Так, але ж сонце все одно світить. Сідай.
І я присіла на краєчок тротуару. І ми грілися на сонці, а щоб нам не було надто спекотно - на нас лив дощ. Дощ... Це завжди добре.
- Ти вже придумала навіщо йдеш в нікуди? Бо якщо ти не знаєш за чим йдеш то не зможеш нічого знайти. Завжди потрібно знати, що шукаєш, або принаймні хотіти знайти щось. Тоді обов'язково знайдеш.
- Хто ти?
- Я кіт.
- А ким ти був до цього? Ким ти був у попередніх двох життях?
- Це має значення лише коли помираєш, зараз про це рано говорити. Але якщо так цікаво, то я була повією.
- Хм. А тепер?
- Тепер я кішка.
- А ким була я?
- Медитуй.
- Я не вмію.
- Вмієш. Якби не вміла то не говорила б зі мною тепер. Подумай і скажи. Вже.
- Я мабуть була дощем.
- Не вигадуй. Твої очі не можуть бути дощем. Твої очі можуть бути болем, світлом, але не дощем. Їм личить вогонь. Я боюся вогню, але тебе ні. Ти це тепло.
- Я це сон, я це звичка у чиємусь житті, я марево, яке розтане зранку.
- Не розтане. Ти - біль, але лише доти, доки не зустрінеш світло. Світло буде ним, або він буде світлом, як хочеш, то не принципово.
- А де шукати?
- Ти хочеш знайти?
- Так.
- Тоді йди в своє нікуди, але знай, що хочеш знайти і дійсно бажай цього.
- І що тоді буде?
- Не знаю, але гірше не буде. Добре, коли є кого шукати.
- Чому ти мені допомагаєш?
- Мені було нудно і не було з ким поговорити.
- Довкола багато людей.
- У них порожні очі. У них мілке серце. Вони не почують мене.
- Вони зараз нас бачать?
- Ні. Вони бачать лише себе. Їм немає до нас ніякого діла. Зрештою - йди. Ти надто довго вже сидиш тут - змерзнеш.
- Дякую. Як тебе звати?
- Тут немає імен. Коли захочеш мене побачити ще раз - поклич. Поклич тим іменем, яким хочеш мене звати і я прийду.
І я пішла, а що мені лишалося. Кого я зустріну? Чи зможе він врятувати мене чи я таки зроблю те, що хотіла і завтра про мене пам'ятатимуть лише дощ і кіт?
Хтозна...