Це так дивно - що ти мені досі снишся.
Досі, буває, заглянеш в вікно.
Я ж пішла... Ти, виходить, лишився?
Там, де наші сліди - між вічністю й сном.

А я - знаєш, я знову, буває, плачу.
Тільки зовсім не гірко - вже плачу тихо.
Ми свої почуття називали удачою.
Та удача мені повернулась лихом.

Що дивніше в мені - я й не знаю:
Моя пам"ять, яка десь тебе береже?
Чи втомлене серце, яке забуває?
Чи ангел, який мене стереже?..

Мабуть все це разом називається жити,
Переходити поле і впасти у рів,
Полюбити, повірити і... Далі жити,
Коли ти так зненацька виринаєш зі снів.

Я писатиму вірші -
То кращі, то гірші,
Під дощем наведу на вікні
Свої мрії торішні,
Його спогади згіркші,
І загадку, що Ти загадала мені.

Ти шептала, кричала,
Кляла й пробачала,
Тільки все промайнуло як сон.
Не тікай, не зникай -
Я так звикла до тебе.

Я так звикла до тебе, Любов!

Я писатиму вірші
У чергах столичних,
Я писатиму їх в телефон.
Стануть мрії світліші,
Стануть вірші справжніші,
Стане легшим важкий марафон.

Не стиратиму більше
Свої сльози прилипші
До вікна у минулі часи.
Не копатиму глибше
Його тайни притихші,
Не торкатимусь більше
Твоєї коси.

А будні раптом закрутили,
А будні раптом понесли.
І твої крила, мої крила
Ті будні снігом примели.

Я якось раптом так злякалась-
Тікала звідси що є ніг,
Якась струна в мені зірвалась.
На білих крилах білий сніг.

Якась струна в мені бриніла,
У звуці множила печаль.
На неї, мабуть, тисли крила,
І розбивались, як кришталь.

Мовчало серце - закривалось
(Його теж снігом примело).
А пам"ятаєш - ми літали?
І буднів наче не було.

І не було людей навколо-
Вони не вказували шлях.
Ніколи, навіть випадково,
Ми не бували на ножах.

А влітку - хто б подумав!! - сніг
Почав у наші душі залітати,
І ми - хто нам пробачить тепер гріх?-
У буднях вчились не кохати.

Який улітку сніг лапатий!!!
Який холодний сніг в жару!