У них обох досі той вік, коли ще не зникло вміння прощати і дивуватися, коли щодня починається нове життя і нова пригода: їй - ледве за двадцять, йому - ще немає двадцяти п'яти.
Випадок зводить їх разом на нейтральній території - у країні, де обидва їхні народи однаково люблять і однаково ненавидять.
Вони живуть у одному будинку впродовж 10-ти днів, у сусідніх кімнатах, щоранку вітаються, не підводячи очей. Я теж гостюю у цьому домі, намагаюся почути якомога більше історій, які можна буде записати і розповісти, історій, довершених у своїй життєвій простоті і щирості.
Він вперто називає мене Алєкс, проте поводиться стримано і гідно, бо "так навчив батько".
Вона говорить лише якщо запитують, теж дається взнаки виховання і суворі релігійні традиції.
Одного разу я бачу, як вони говорять між собою, сидячи при цьому серед людей, щоб уникнути непорозумінь і будь-якої приватності. Підходжу, приєднуюся до натовпу. Люди веселяться, і лише двоє серед них пильно дивляться одне на одного.
- Знаєш, скільки моїх братів було вбито за рік вашими військовими? - дуже тихо запитує вона.
- Ні, не знаю..
Я відходжу подалі, бо немає більш тендітної теми, аніж смерть. Крім любові, звісно.
На наступний день - свято, останній день нашого перебування, тому плануються танці.
- Алєкс, каже він мені, можна у тебе дещо запитати? Як у досвідченої людини.
- Ну, запитай, сміюся я. Як у досвідченої людини.
- Я хочу запросити її на танець. Але якщо вона не піде зі мною танцювати - це буде велика ганьба для мене. А якщо піде - я скажу їй, що вона мені подобається. Як думаєш, це хороша ідея?
- Скажи, звісно. Ви ж роз'їдетеся в різні боки, і більше ніколи не побачите одне одного. Що тобі втрачати?
- Але війна..
- Тим більше скажи!
- Є ще одна проблема: у мене вдома є дівчина. Вона щодня дзвонить мені, і сварить за те, що я їй не пишу.
А я ж пишу. Просто дуже втомився від сварок.
У підсумку я раджу йому прийняти рішення самостійно, бо немає нічого гіршого, ніж давати поради щодо сердечних справ. Хіба смерть. Або любов.
Надходить вечір, і ось вже новий діалог у коридорі. Зупиняє мене, і сама говорить першою:
- Алєкс, я маю у тебе дещо спитати..
- Про танці?
- Ні, про інше. Є людина, яка мені подобається. Як думаєш, якщо я скажу про це першою, чи не буде це
занадто непристойно?
Приїхали, думаю я. Непоганий сюжет для драматичного середньоазійського роману. Зрештою, він вже написаний, і я навіть його читав.
Коли вони танцюють - натовп розступається, і звільняє для них місце у центрі. Кожен танцює свій національний танець, проте це дивовижним чином поєднується у одну надривну виставу. Він веде, підстрибує у бойовому танку, демонструючи всі найкращі чоловічі риси характеру, які має його народ. Вона дозволяє себе вести, але робить це з такою енергією і грацією, що стає зрозуміло, що веде насправді вона. А погляди! Таких поглядів я не бачив ніколи до цього. Жінка і чоловік з різних світів стають одним цілим. Мої сором'язливі друзі витанцьовують так, ніби завтра уже не буде. Зрештою, так і є.
- Ну що, сказав?
- Не сказав. Розумієш, це все не має майбутнього.
Наступного дня всі роз'їжджаються. Він везе із собою прапор її країни. Прапор ворогів, за який можна отримати якщо не розстріл, то термін у в'язниці.
- Знаєш, пише він мені, я повернувся додому, і моя наречена була дуже рада мене бачити. Ніби вперше - сміється він. Але сміється якось не дуже весело.
- Наречена? - питаю я. Ну, вітаю.
- Приїжджай на весілля, пише він. Будеш почесним гостем.
- Авжеж. Якщо мене пропустять через ваш кордон.
Алі і Ніно, думаю я. Алі і Ніно, яким забракло сміливості. Скільки їх таких, хто зупинився на роздоріжжі, скільки тих, хто там так і залишився?
Зрештою, у книжках все значно простіше, ніж у цьому непевному і невпинному житті. Любов. Смерть. Смерть і Любов.

Дід Василь помирав довго. Вже минула зима, березень нагадав про себе новими дірками у стрісі, а дід все лишався на цьому світі.
Телевізор. Єдина річ, яка його тут тримала. Василь звик до новин, не пропускав жодної події у світі, цікавився спортивними змаганнями і курсом валют. Телевізор став його розрадою, вікном назовні і найкращим другом.
Катерина померла у 2010-му. Василь рік доглядав її, готував нехитру їжу, привозив з району лікарів, читав уголос старі книжки. Лікарі виписували знеболююче, забирали за послуги пляшку і їхали назад. В якийсь момент знеболююче перестало допомагати.
Коли дід сам захворів - то просив у Бога одного: швидкої смерті. Смерть гралася з ним сім місяців.
У хаті два дивани: один у сінях, інший у кімнаті. Перший стоїть біля печі: тут Василь лежить усю зиму.
В ногах стоїть мішок із вугіллям, дрова рівненько складені під стіною, невеликий стіл поряд - до всього можна дотягнутися, не витрачаючи багато сил. Погано тільки, що у сінях слабша лампочка, тому читати можна лише вдень, і те в погожий.
Перевдягати діда нікому, добре, хоч їсти приносять. Василь відчуває вдячність, але ніколи не дякує, тільки мовчить і злиться, коли довго не приходять. Приходить лише племінниця, братова донька.
Виносить з-під ліжка дідове відро, щоразу кричить:
- коли ви вже, діду, вмрете, шоб я оцього всього не бачила?!
Дід відвертається до стіни.
Коли сніг починає танути - у хаті стає чути крапання: десь у кутку протікає дах. Хата вже давно почала просідати, коли виноситимуть труну, думає дід, будуть згинатися і битися головою об одвірок. Ця думка веселить діда.
Якось Василь знайшов у городі монету. Витерту і нерівну, але можна було розгледіти зображення вершника. Став тримати її під подушкою, щоб не загубилася. Та й, може, на добрий сон буде. Коли винесуть - хтось обов'язково собі забере. Хай йому принесе вдачу.
Дідові все менше хочеться прокидатися, повертатися у темну хату, але треба дізнатися останні новини, тому Василь розплющує очі і тягнеться до телевізора. Під монотонний голос ведучого і крапання води вчергове засинає.
А сни все довші і дивніші, все більше в них кольорів і людей, так багато людей, що дід перестає їх упізнавати.
Ось Дмитро - брат, на якого завжди рівнявся, ось дружина його - Олена, а за ними якісь сиві чоловіки, жінки у чорних хустках, маленькі діти у сорочках до п'ят. Багато дітей.
Дідові здається, що він їх усіх десь бачив, але не може згадати де. Всі вони мовчки дивляться на нього, і дідові від їхньої присутності стає затишно і спокійно.
- Катерино, каже дід Василь, і ти тут. Наче й молодша, і гарніша, чим була. Дід сміється і обіймає дружину.
Коли його виносять - племінник ударяється головою об одвірок, матюкається і квапить інших.
Нашвидкоруч лаштують стіл, приносять горілку і закуску, не роздягаючись випивають за упокій і розходяться, навіть не прибравши за собою.

А хата вже два роки стоїть. Ще більш вгрузла у землю, похилилася і обсипалася. У кімнаті стоять столи із пляшками і згаслою свічкою, висить дідова сорочка, у сінях на дивані - відбиток дідового тіла, дзеркало завішене, мішок із вугіллям наполовину повний, а під подушкою - дідова монета