Дід Василь помирав довго. Вже минула зима, березень нагадав про себе новими дірками у стрісі, а дід все лишався на цьому світі.
Телевізор. Єдина річ, яка його тут тримала. Василь звик до новин, не пропускав жодної події у світі, цікавився спортивними змаганнями і курсом валют. Телевізор став його розрадою, вікном назовні і найкращим другом.
Катерина померла у 2010-му. Василь рік доглядав її, готував нехитру їжу, привозив з району лікарів, читав уголос старі книжки. Лікарі виписували знеболююче, забирали за послуги пляшку і їхали назад. В якийсь момент знеболююче перестало допомагати.
Коли дід сам захворів - то просив у Бога одного: швидкої смерті. Смерть гралася з ним сім місяців.
У хаті два дивани: один у сінях, інший у кімнаті. Перший стоїть біля печі: тут Василь лежить усю зиму.
В ногах стоїть мішок із вугіллям, дрова рівненько складені під стіною, невеликий стіл поряд - до всього можна дотягнутися, не витрачаючи багато сил. Погано тільки, що у сінях слабша лампочка, тому читати можна лише вдень, і те в погожий.
Перевдягати діда нікому, добре, хоч їсти приносять. Василь відчуває вдячність, але ніколи не дякує, тільки мовчить і злиться, коли довго не приходять. Приходить лише племінниця, братова донька.
Виносить з-під ліжка дідове відро, щоразу кричить:
- коли ви вже, діду, вмрете, шоб я оцього всього не бачила?!
Дід відвертається до стіни.
Коли сніг починає танути - у хаті стає чути крапання: десь у кутку протікає дах. Хата вже давно почала просідати, коли виноситимуть труну, думає дід, будуть згинатися і битися головою об одвірок. Ця думка веселить діда.
Якось Василь знайшов у городі монету. Витерту і нерівну, але можна було розгледіти зображення вершника. Став тримати її під подушкою, щоб не загубилася. Та й, може, на добрий сон буде. Коли винесуть - хтось обов'язково собі забере. Хай йому принесе вдачу.
Дідові все менше хочеться прокидатися, повертатися у темну хату, але треба дізнатися останні новини, тому Василь розплющує очі і тягнеться до телевізора. Під монотонний голос ведучого і крапання води вчергове засинає.
А сни все довші і дивніші, все більше в них кольорів і людей, так багато людей, що дід перестає їх упізнавати.
Ось Дмитро - брат, на якого завжди рівнявся, ось дружина його - Олена, а за ними якісь сиві чоловіки, жінки у чорних хустках, маленькі діти у сорочках до п'ят. Багато дітей.
Дідові здається, що він їх усіх десь бачив, але не може згадати де. Всі вони мовчки дивляться на нього, і дідові від їхньої присутності стає затишно і спокійно.
- Катерино, каже дід Василь, і ти тут. Наче й молодша, і гарніша, чим була. Дід сміється і обіймає дружину.
Коли його виносять - племінник ударяється головою об одвірок, матюкається і квапить інших.
Нашвидкоруч лаштують стіл, приносять горілку і закуску, не роздягаючись випивають за упокій і розходяться, навіть не прибравши за собою.

А хата вже два роки стоїть. Ще більш вгрузла у землю, похилилася і обсипалася. У кімнаті стоять столи із пляшками і згаслою свічкою, висить дідова сорочка, у сінях на дивані - відбиток дідового тіла, дзеркало завішене, мішок із вугіллям наполовину повний, а під подушкою - дідова монета