У корови - космічні очі
Вона світ їсть
Їй Земля шепоче

на Плутоні не так

Там не знати пітьми
У них не ті сни
Не ті ночі...

Все веселкою блисне
І вистукує барви на звуці
Яке щастя же бути не там
А пітніти й чекати в розлуці

І все ждав – й перекинувся в небо
Ногами в Бога, волоссям у воду
Пив життя, робив помилкИ
На Плутоні не так
Та все ж таки в неї
Є очі молочні

2012

Ми вчора були не в гуморі.
Ось скло від розбитих чашок.
А ще вчора сніжило і зводило
Виски, мов ножем би врізали.
Дзюркотіла вода із краника,
Терпка кава застигла невипита.
Геть розкидало думки і клаптики,
І нема вже сил, щоб зібрати їх.

Ми вчора були не в гуморі.
Нам вчора варто б замовкнути.
Щоб образу, бува, не бовкнути,
Щоб довіру хитку не зтрусити.

Це все метеорні зрушення,
І рутинні магнітні бурі
І ми від них не застраховані
Хоч тиснулись у рамки пристойності.

Та ми вчора були не в гуморі.
Нам учора було померти..
Бо ж сьогодні момент уже втрачений.
..Спинами одне до одного


2011

Я знаю, це боги нас покарали,
за те, що у минулому житті не вірили в любов...
Терпи,мій любий, хоча б і до печалі
Я ж зроблю краще - піду геть, щоби вже не любити далі...

Залишається лише водити пальцем по слідах дощу
Танцюючи з ним допізна від небажання йти
І всеодно нема куди вертатись
За плечима завіса, ти герой у німому кіно

Якраз саме сьогоднішнього дня
або минулої ночі
Розпечений немов метал, осінній дощ
завісою упав на очі

Сіро-сіро навколо
і розбиті діаманти
зливою ллються повз тебе
застеляючи шлях

За завісою-ти примара
за завісою -тебе нема
Я статуєю по той бік міста
ти - силует,твій білосніжний фрак покрила імла

Якби хтось,кому немає вороття,
забажав сховатись разом із тобою
І цілу ніч під рівномірний стукіт
невпинно вальсом гарцювати...
Якби хтось, кому немає вороття,
міг вивчити усі потрібні реверанси
щоб відчувати зливу такт у такт
і порухом руки богів небесних спокушати

Серце моє б щеміло
від усіх нещадно порізаних рук
які з безнадії торкнутись хотіли
завіси дощу і коштовного скла

Сіро-сіро навколо
і розбиті діаманти
знову ллються повз тебе
загороджують шлях

Як приємно,мабуть, під дощем
Потекти краплинками бруду...
Дивне сонце в шоколадному ореолі
розпускає стріли палючі свої...
Як приємно мабуть у дощі із тобою
кимось іншим перейти-потекти

Я не дощ,я не спогад

не вір, імені мого немає

Я весь у тих краплинках бруду

що голочками обпікають ніжні вигини тіла

Спека, нестерпна спека
заполонила все моє нутро
Води...Холодної води...
Чуєш, я холоду благаю
Я згідна стати його нареченою...і навпаки

Водоспад тобі сниться

Гучний шепіт

Не дає загубитись

Лови губами струмінь води

Та ні..це веселка...ховай, бережи...

Прощавайте птахи...
Спека втомила, зморила мене
На самоті...Куди?
Повіє вітер холодом?
...Уже недовго до зими...

Лети за нами, лети

Не смій...

Згубити птахів посріблені сліди

Ми вісники богів

Ми знаєм, де пітьма

Бо живемо небесними дорогами

..Знаєш, смерті нема..

Привітай мене,

із закінченням нового дня
Я дивуюсь,

як він спритно перескочив поріг

Привітай і його,

за сміливість пройти
за межею,

до перехрестя цнотливих доріг

Він пішов в нікуди
Й своїм покірним мовчанням
Дав таку необхідну згоду мені
начертити пером знов на чистім листі
кілька слів,
що утворять майбутні шляхи.

На лінії смерті Світила
лиш тінь його мерехтить
він мимохіть залишає останній спогад по собі
й зникає зі спалахом свічки на старім папері
де горять вірші

Король помер, вітаймо короля
І ти привітай мене, із закінченням нового дня

Він йде, прямуючи за обрій,
де пеклом манить рай
Звільняючи місце чи трон нетривалої влади
юному, який не сивий на скронях,
наступнику, доля якого в короні

Я відчуваю,щось смуток у мені торкає
із кожним кроком, що нас розлучає
Із теперішнім днем,з його блідим лицем.
Мені страшно,як спокійно він нас покидає..

Король помер, вітаймо короля
І ти привітай мене, із закінченням нового дня

Можливо під пологом ночі,
коли ще не змінились вартові
Я кілька раз схлипну вві сні
Й згадаю страчені свічою дні

Один за одним..
Які ж відповідальні вартові,
вони мов вірні пси
стережуть небесні ворота

У них не забракне сил дійти
туди, де перехрестя цнотливих доріг
кличуть снами солодкими

Це не вірш...
Ритмічна проза
заповнює холодний простір
різке слово-і струмінь тиші
твоїм голосом бринить і кличе

Навмання, притримуючись пальцями

стін коридорних в лабіринті,

на голоси йдемо

Та ні, це вони нас кличуть

ритмічніше,як крок іде у крок

А ми йдемо...

Немов коти,тендітно й хижо

Як повертатимеш праворуч чи ліворуч, не забудь,
востаннє глянути в пітьму колишню
Що за спиною все розбила вщент
її не відчуваєш ти...ні...тобі вже звично

Та приклади вухо до стін холодних

Можливо саме ти, в пітьмі почуєш ритм життя

легенький флірт, настільки недоцільний

Він зі серцевих судин лабіринту,

а може й з тебе вирина...

Ти почуєш..І тобі стане звично
І ти згадаєш,що то не вірш...
ритмічна проза
заповнює між кимось простір
Різке слово і струмінь тиші
знайомим голосом тебе покличе...

Ніч повні
Час неспокою
смута рясою
на плечах оголених

Пітьма торкається

Млість хворобою

В очах бурштинових

Місяць молиться
Вітер тихне
десь тріснув кришталь
Плач вовчий
луна звідусюди

Поле дурманне

Під лапами,чуєш?

в цю мить безумства повні

де ми оголені
Вереск і вогонь
не треба вогню
На стеблинах стріл
булатний метал

ти навіки один

не потрібно жалю

десь позаду життя

і ти вільний мов птах
Лиш сьогоднішня ніч
нас зєднає навік
та назавтра прощай
я не лишу слідів

памятай, що не я

була,то все повня

Ця чаруюча повінь

безумтсва чортів
І не я так прозоро
торкалась плеча
Це все вона...
тож згадуй її

А сьогодні ж темрява

і ми в полоні неспокою

Забудь про світанок

ми востаннє у повені

Час зупинився
Він душить вагою
Годинникову мідну стрілку

Миттєвість в очі зазирає

І рух, життя собі благає.

Час зупинився
Він не хоче казати
Де вічність звик від нас ховати

Вага невпинно наростає

Годинник сам себе ламає

І світ завмер
Із яблуко завбільшки
Плодом вмирає пізнання

Це механізм зруйнувався

Він на мить закохався

І я завмер
Немов той дурень
Дивлюсь на пожовтілий циферблат

Лише на мить закохався

Як механізм зруйнувався

Я хочу,щоб молились,кажучи,
вона мов диявол грає
мов прагне Сонце підійняти уночі
і серце загасити у зорі.

Я хочу,щоб залякано корили пересудом,
вона мов ангел грає
і Місяць в повені до переродження
відлунням пісні закликає.

А чи ж не так ми звикли клясти
всіх демонів і ангелів в собі?

О боги,коли не втратили прихильності
до божевільних,
ні тим ні іншим,
не дозволяйте народитися мені.

Лиш жінка здатна переплести Бога й Сатану,
чаруючи і граючись у своїх іпостасях.
хотіли світло-ось вам-Сонце
хотіли темряву?І ось його нема.

Митець мого сну
я лялька в обіймах твоїх, я лиш лялька
ти твориш-я живу
і граюсь в пісочниці твого дивного світу..

Спогад про нас-загублене опале листя
жертва невблаганного вітру
обніми мене, свою сплячу дитину
ще трішки і наш світ разом з нами спочине..

Про нас ніхто не дізнається
Зима згубить холодом останні сліди
Свій сором ти все таки зможеш сховати
Ніхто не шукатиме гріх у країні снігів..

Не можна вічно триматись за нитки
навіть в Мальвіни рано чи пізно болітимуть ніжки.
ти ніколи раніше не дивився нагору?
хрести деревяні над ляльковою головою..

Занадто непосильна ноша
Для наймогутнішого лялькаря
Занадто довгий шлях,
довжиною всього лиш у власне життя..