Пройдені дороги залишаються загадкою.
Ми не в змозі зрозуміти зміст цих речей.
Ми думаємо, що вчимося, а насправді –
Знову помиляємось.
Віра в себе зміцнюється з кожним днем,
А бажання щось робити згасає.
Сірість будинків надихає лише на мовчання.
У далеких очах мліє ще вогник життя.
Ти спіймаєш мене напівдорозі до вічного обрію.
Тихий стогін очей спалить душу
до сивого попелу,
Обкраде, забере, перекине усе вгору дном.
Я не хочу шукати, чекати і кланятись.
Але хочу любити і дощ запашний пити знов.

Я обожнюю миті, коли ти
наділяєш фортепіано душею,
змушуєш промовляти сумом
і радістю, співати,
сміятись, ридати, волати
на повен голос... А потім,
зненацька, стихати.
Я спостерігаю за танцем
Непосидючих тіней
і просто мовчу.
Не можу говорити, коли
так голосно промовляють
душі: твоя, моя і фортепіано...
Навіть думати не можу,
коли музика тут владарює.
Сиджу поруч
і відчуваю, як своїми
ніжними пальцями ти зцілюєш
оці старенькі, чорно-білі клавіші
і мою юну, біло-чорну душу.

Якщо ти наважишся знайти
те, що вже давно шукаєш,
то натрапиш на мене.

Я просто сидітиму
на одній із зупинок
цього великого міста і
чекатиму на своє
маршрутне таксі,
розмовляючи із вітром,
про запах весняного
повітря.

Ти підійдеш і запитаєш
про щось зовсім неважливе.
І ми усміхнемось
один одному.

Потім „дванадцятка”
повезе мене від тебе
геть.

А ти так і стоятимеш,
намагаючись второпати,
що ж трапилось.
Або могло б...

Ти просто відчуєш,
що у серці з’явилась
тріщинка.

Не хвилюйся, то я
відламала половину
свого серця і
віддала тобі, забравши
половину твого
натомість.

І ще одне: завтра
я буду тут знову.

Осінь, 2004.
Ми всі зросли тієї осені, подорослішали, розгорнулись.
А насправді – просто зірвалися.
Несила уже було терпіти оту всю гидоту.
Держава, мов риба, прогнила від голови.
І кожен відчував на собі неприємний запах.
Та було ще дещо: не могли більше слухати брехню,
Коритися „несвіжій” владі.
Так, ми тоді перемогли, зросли, до того ж.
Тепер у кожного безхребетного з’явився стержень,
Та такий твердий, що не зігнути, зламати хіба.
Але він не піддався – сам трощив усе.
І це було по-справжньому прекрасно.
Так, тієї осені ми усі зросли.

Над моїм великим містом
небо сьогодні, наче надуте.
Ми теж такі буваємо,
коли виплачемось, як слід.
За вікном прогулюються
мляві весняні сніжинки.
Так дивно: вони ж не чують
музики, а рухаються у такт.
Такт у них, зрештою, теж свій,
так ніби не вони
прислухаються до музики,
а вона до – них.
Їхній танець настільки
плавний та гнучкий,
що й мелодію підібрати важко.
Хіба найвишуканішу.
Я підібрала джаз.
Даяна Кролл, „Let’s fall in love”…
І пекучі сніжинки за вікном,
неначе застиглі сльози неба.
Заплакане холодне небо.
Ми такі схожі.
Цілу зиму плакати і обпікатися
замерзлими слізьми.
Це так дивно.
І гаряче.
І гарно.