Зима рида осінніми дощами,
У сутінках ховаючи сніги.
Тривожно вітер довгими ночами
Самотнім птахом б'ється у шибки.

Збирає ніч принишкле мокре листя,
Нашіптуючи людям добрі сни,
Їй байдуже, що вітер знову злиться:
Не буде в них подружньої весни.

Колись вона у нього закохалась,
Сподобалися їй його пісні,
Та серцю не накажеш - розпрощалась
І відпустила з Богом навесні.

І жила, в кулачок зібравши серце,
Сльозу гірку ховала від людей
(Тих сліз би назбиралося відерце)
І зовсім не чекала вже вістей...

Гортає ніч неквапно книгу долі,
Оплакує зима її любов.
У серці біль згасає вже поволі:
ЇЇ весна не повернеться знов...

У твоїх очах краплинка неба
І душа, мов на долоні вся, моя...
Ти дав крила. Більшого й не треба.
Ти не знаєш, як змінив моє життя.

А бузок у травні так квітує -
Пахощами захлинається земля.
Кожну квіточку весна цілує,
Різнобарв'ям прикрашає всі поля.

А мені замало стало неба,
Мало сонця, щоб віддати все тобі.
Серце все вирішує: так треба -
І я вперше так радію цій весні!

Может быть,было, когда-то любила,
Верила:счастье придет и в мой дом.
Синюю птицу я ввысь отпустила,
Чтоб принесла неземную любовь.

И до сих пор она в небе кружится,
Машет мне крыльями, манит к себе.
Может быть, стоит мне все же влюбиться,
Но ещё ноют раны в душе.

Я за полетом её наблюдаю,
Но не решаюсь подняться с земли:
Как страшно падать потом, все теряя
И не дождавшись той чистой любви.

Как одиноко потом в мире этом
Слепо искать неземную любовь,
Но все же есть на земле грешной этой
Тот, кто навеки подарен судьбой.

2007г.

Пронісся вихором по зболеному серці
І на прощання залишив печаль німу,
Яка в мені лише жалобою озветься
І криком розпачу, закинутим в пітьму.

Сторінка довгої життєвої дороги
Вже перегорнута тобою без жалю,
А ти орлом летів до рідного порогу
І відрікався від забутого "люблю".

Ще буде все: і каяття, і щем у серці,
Стрімкі провалля, і вино із полину...
І зрозумієш ти, що світ перевернеться,
Якщо від тебе своє серце відверну.

Весна останній день свого кохання
Відсвяткувала.Завтра тепле літо
До нашої господи завітає
І вранішніми росами заграє,
В душі розбудить трепетне чекання.
Та лиш смеркання.

Вже ніч лягає темними стібками
Додолу.Місяць,зорі,тихо...
І десь далеко чути: хтось сміється,
Чи, може, то лише мені здається.
Дрімота ходить між хатами
Стежками.

Скоро вже півні перші заспівають.
Під ранок. Та мені не спиться,
І в душу смуток стиха зазирає,
Та їй уже ніщо не помагає.
Щасливі ті, кого завжди кохають.
Мені не знать цього...
Зітхаю.