Зима рида осінніми дощами,
У сутінках ховаючи сніги.
Тривожно вітер довгими ночами
Самотнім птахом б'ється у шибки.

Збирає ніч принишкле мокре листя,
Нашіптуючи людям добрі сни,
Їй байдуже, що вітер знову злиться:
Не буде в них подружньої весни.

Колись вона у нього закохалась,
Сподобалися їй його пісні,
Та серцю не накажеш - розпрощалась
І відпустила з Богом навесні.

І жила, в кулачок зібравши серце,
Сльозу гірку ховала від людей
(Тих сліз би назбиралося відерце)
І зовсім не чекала вже вістей...

Гортає ніч неквапно книгу долі,
Оплакує зима її любов.
У серці біль згасає вже поволі:
ЇЇ весна не повернеться знов...