От би літер знайти, аби шум в голові заспокоївсь!
Що за тиша, коли точним словом той вихор присік!
Він сидить край стола, колупає виделкою образ,
І без жодних натхнень витискає із нього сік.

Але ж вихор свобідний, у нього инакша природа!
І підпертий рукою мозок сповзає убік...
Без надії і віри в поета проходять пологи
повертаючи слово назад, у бурхливий потік.

страшна з нього лилася лайка
аж гнулися вуха в калач:
і матір твоя москалька
і сам ти - перекладач

жінка одного чоловіка
жінка жінка
одна прийшла як покликав
друга втікла

одна буде вірна до скону
друга зрадить
одна приховає стогін
инша зранить

жінка здає екзамен
двійка двійка
ходить по світу зиґзагами
як крадійка
2012

І ось їй не спиться, наче спиці в недов’язаній рукавиці.
Двері прочинені, протяг, наче причинний, жбурляє речі.
Вона розляглась на копиці для сну, мов левиця, і все ж їй не спиться.
Вона роздяглась перед сном, мов пред мужем, і в шкурі овечій
Лежить, копирсаючись пальцем у спогадах, мов у печі,
І їй не заснеться, допоки не збудеться мозку і серця,
Допоки не збудиться із попереднього сну.
2010

Я чиста, як сльоза,
і радісна, і світла,
і може навіть завтра
прокинуся живою...
Зі мною нині Бог.
Він знається на ліках.
Зі мною нині Бог.
Я вперше нині молюсь.
І може навіть завтра
прокинуся розбита,
зболіла, гарячкова
і як ніколи хвора...
І раптом Він захоче
мені все пояснити,
і раптом я почую,
як Він мені говорить:

Я є, і ти є я.
Не повзай на колінах.
Зведись, візьми свій хрест
і дай собі ім'я.
Здіймися на голгофу,
і знову будеш вільна.
Омий голгофу кров'ю...
Я є. І ти є я.
Зведись з колін, моя!
Зведися і запитуй!
Дери завісу ночі
і проповідуй день.
Ти чиста, ти сльоза,
проте в багно пролита
мільярдами по плоті
близьких тобі людей...
Ти світла, ти одна,
ти - я, а я - це ти.
Забудь усе, окрім
чуття себе живою!
Ти терен вогняний!
Всміхайся і цвіти!
І перш за все: іди
дорогою прямою.

Я вірю, поможи
тяжкій моїй невірі!...
Зануритись у день,
нарешті стати Кимось!
Кажи, не замовкай!
і... сну мені відміряй.
Я молюся про те,
що завтра я прокинусь.

Згадай дивний шурхіт соснової гущі,
розчахнутий яр, як роззявлена паща...
Сюди позбігались загублені душі.
Твоя серед них - найстаріша пропаща.
Твоя сивина, і страхи, і тремтіння
зрослися з туманом, як серце із болем,
і ти відчуваєш, що щось між камінням
цілком мовчазне і сповна задоволене...

Чуєш? Згадай! Ці могили на лоні
природи, що начебто була сакральна;
водоймища втоми п'янкі і солоні
зціляють на мить твій параліч (осанна?)
І ти, гнилизну прикриваючи плоттю,
від миті до миті, від миті до миті,
до старости, смерти виламуєш ноту, -
не можеш дійти і не здатна відмитись...

Полинь... трохи крови...
плоди мандрагори...
полум'я гасне...
колоти поліна...
Доварюєш зілля,
довалюєш гору,
звиваєшся лісом,
збиваєш коліна...
Усе. Видихай.
Тільки не озирайся.
Вдивилась,
вдавилась,
здимилось,
немає.
Поглянь - білий голуб.
Торкнися - це ряса.
Бери і вдягайся, рушаєм.
Світає.

треба поспати поки ще можу,
поки ще небо тримає світила.
в цієї вершини - два серця, і кожне
слізьми стікає по згорблених схилах.

треба байдужість зіпхнути додолу,
треба самотність змінити на сталість.
сон перестав бути грішним. я молюсь.
але ж потреба поспати зосталась...

світ, поза тим, не впадає у відчай.
сльози, між иншим, на нього не діють...
він доживає останнє сторіччя:
ява "три шістки". остання дія.

небесна вершина (благо!)- над світом.
з неї (благо!) людей не видно.
має залишитись (виключно!) світло, -
вершина небесна ридає (ридма!)...

світло на подих південніш від мене. -
на внесення точности трачу півночі.
на світлофорах світло зелене, -
для надвершини цей колір неточний.

карого кольору ясність очей твоїх.
позбувшись своїх мозкових амальгам,
добачуюсь думки на диво третьої,
світло - есенція філігранна.

Галактико ламаних ліній,
На кожнім куті краплі болю.
Я знаю, що щастя в прозрінні
Й не можу його собі дозволити.

Галактико прірв і вершин,
На спадах твоїх стільки суму,
Що, літаючи в щасті пташиному,
Застрягаю в мінорі струнному.

Галактико самотности й побачень,
У тінях днів своїх доріжку гублю.
Серцева недостатність чи нестача
СЕрця не дозволяє промовляти "люблю".

Галактико світла і теміні,
Незвикла до твоєї мінливости,
Як ангел у тілі демона,
Втрачаю свої можливості.

Галактико гіпотез і істин,
Надміру на тобі соли,
Трішки б тиші черпнути звідси
І помчати би врешті на волю…

Як старий листок манускрипту,
Не витримую негоди чи спеки.
Я трухлявію. Чую, зі скрипом
Відчиняється брама до пекла.

Палко прагнучи волі і тиші,
Я кидаюсь на леза галактик.
Розчепірилась. Було б не лишнім
Припинити
нарешті
кричати.

На пишних ромашках Землі,
Мов остання комашка Землі,
Відгорівши, чорнієш.
Знерухоміла тут. – бо злі
Промишляють тобою без слів.
(Ти ще й досі не віриш).

Вштриховують в тебе думки,
Роблять розум непевним, хистким
І бунтують свідомість.
Марно кликати їх на герць. –
Вони тут, і ще там, і ще десь…
Де б не були – судомить.

Спроба вирости знов невдала –
Все одно що зірвала корала
І поклала на стосик.
Як слід не попручавшись,
Гаснеш, себе віддавши
На терзання. На осуд.

Чим зітерти із себе цей бруд,
Коли все життя твоє – блуд
І невимитий посуд?

Це одна з твоїх доль, із сотень.
Ти могла б собі щось вколоти,
Чи сконати від злости…
Але ти комашієш, чорнієш,
Сидиш на ромашках, не віриш,
Тихо прагнучи зросту.

І клянеш неможливий в теорії розтин,
І не бачиш – навколо простір.
(Саме простір! – не спи! - не постіль!)
І скнієш.

Поки сніг, поки холодно, струмінь повітря у вікна -
Скористайся останнім шансом.
Поки ти крижана, незбагненно зимою вагітна -
Лягай на промерзлу трасу.

Ти лежатимеш там розпростерта як в небі сніг
І мовчатимеш стогоном льоду.
І триматимеш руку холодну в холодному сні,
Бентежачи власну природу.

І коли засинатимеш вперше довічним сном,
Спокійна й неповоротка,
Дивовижне пророцтво відчує твоє чоло,
і торкнеться гаряча рука.

Вдягни білу сукню - усю зашкарублу печаль.
іди під вінець з тягарем усвідомлення долі.
і знову мусиш миритись. немає меча
на те, що обрала сама. нема на це зброї.

печаль на тобі. веселись на своєму весіллі!
клянися у вірності тому, кого обрала.
кажи, що у гніві, у розпачі, в божевіллі
не кинеш ніколи його, що б там не сталось.

берегти свій тягар. доглядати, любити, цінити...
давати простір щодня для лицарських намірів.
але слідкувати, аби його габарити
тебе не притисли в загальнолюдському гаморі.