Жінки торгують надвечір тріскою,
живою, вимученою, такою,
що помирає їм на руках.
Сонця, що мали давно зайти,
птахами стрибають по камінню,
й дивуючись тихо такому вмінню,
жінки і не бачать як ці сонця
ховаються їм в животи.

Діти старих кам’яних будинків
зростають без музики і годинників,
читають книги в рибальських церквах.
Пірнають в заливів тепло прозоре
і їхні очі на цій глибині
світлі від того, що дивляться в море,
темні від того, що бачать на дні.

Печальні рибалки виходять в ніч,
женуться за вітром і, дивна річ,
збирають давнє рибальське спорядження,
шукають дорогу до власного порту
й надійними сітями вкотре і вкотре,
б’ючись човном об хвилі тверді,
в глибокій, неначе смуток, воді
виловлюють свої відображення.

Перечекавши останні сніги,
вихопившись за сезонні межі,
він зняв готівку, віддав борги,
і опинився на узбережжі.

З легенями, повними тютюну,
з кишенями, повними алкоголю,
він мовби пробив заслону міцну,
не відчуваючи зовсім болю.

Крізь теплий туман прослизнувши вужем,
щоб гнати похмілля легку химеру,
голився краденим фінським ножем
і зранку пив солодку мадеру.

Братався, ніби останній раз
з напарником зі смішним поганялом,
про вартість справжніх жіночих прикрас
втираючи картярам і мінялам.

З кишень витрушуючи пісок,
просив сигарети й давав поради,
і плакався їм про своїх жінок
та бізнес, який забрали араби.

Ці довгі розповіді уночі,
мов чорне сяйво морів полярних,
з ручною мавпою на плечі
в прокурених і порожніх більярдних.

Й жінки в далеких північних містах,
втрачаючи спокій в терпкій жалобі,
писали в довгих і тихих листах
свої зізнання сумні й розлогі,

просили сказати, що ця печаль
відійде, так як відходить море,
що він скоро вернеться, або хоча б
що в нього все добре.

Коли вона повернулась, ближче вже до зими,
всі свої літні речі вимінявши на квиток,
в теплих її кишенях ховались портові дими,
а кров мала колір висушених
трояндових пелюсток.

І я гортав її книги в перці, кориці й вині,
і слухав собі неуважно, як вона залива,
і як виростають у темряві, зріючи на глибині,
чорний камінь вугілля,
зелена рослина трава.

І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,
і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,
і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,
але сніг, на відміну від неї,
так тоді й не пішов.

Спитай у бакенщиків, які запалюють води,
виганяючи туман, наче втомлених тварин на береги,
що значить це маркування на африканських суховантажах,
котрі перевозять кам’яне вугілля темряви
кудись на північ,
до великих портів.

Хай вони розкажуть
про мешканців холодних мисів, без світла і пошти,
про океанські глибини,
в яких, ніби в молоковозах,
згортається молоко місяця,
про корабельні команди, які ходять піщаним дном,
про весільні оркестри, що грають з причалів,
скликаючи потопельників своїми тромбонами.

Вони знають назви усіх кораблів по цей бік Атлантики,
вони спали в усіх готелях звідси і до Румунії,
вони носять в мішках відрубані псячі голови своєї печалі,
вони запалюють гарячі серця бакенів біля порожніх пірсів.

Скільки тобі ще плисти, скільки брести,
харчуватись кавовими зернами, безнадійним портвейном,
коли небеса гримлять так, ніби зчеплюються товарні вагони,
і темрява ховає тебе до ранку,
мов контрабандні консерви.

Прийде весна, говорили вони,
кинемо все й поїдемо звідси.
Заходячи в ніч, як у власні сни,
дістанемось її глибини.
Відстань? Що таке, зрештою, відстань.

Поселимось біля морських портів,
там, де олія тяжіє в трюмах,
де все, чого б ти не захотів,
для тебе вивантажать з кораблів
чоловіки в потертих костюмах.

Там де жінки з вогнями в руках
танцюють вночі на гарячих площах,
носять кульчики в язиках,
гадають на крові і на зірках,
й спиняють вітри при кораблетрощах.

Де вигріваються без кінця
відвідувачі в тісних перукарнях,
де пахнуть сигарами пальці творця,
де кавові зерна, ніби сонця,
пересмажуються у кав’ярнях.

Там де не буде цієї війни,
яка триває зараз між нами.
Зникнемо, планували вони,
головне дочекатись весни.
Хай скумбрія рухається табунами.

Коли вони обіймались вві сні,
в їхньому ліжку, на їхній війні
чути було як летять птахи,
падаючи в сніги.

Коли потяг нарешті в’їхав у гори,
залишивши позаду сонні долини,
коли в чорних снігах від тяжкої змори
засинали дерева, птахи і тварини,

і коли вибрідали нічні подорожні
на гаряче світло, ніби на запах,
і світили їм річищ глибини порожні
і зелені вогні по гірських вокзалах,

і кондуктор вслухався в останні вісті,
одягнувши стару залізничну куртку,
коли діти колійників і машиністів
уві сні намивали золото смутку,

торгівельні контори й приватні оселі
замовкали, мов патефони трофейні,
і прокочувались крізь лункі тунелі
неприкаяні літерні і купейні.

І сумні пасажирки юного віку,
невідомих занять і непевних звичок
рахували мости, збиваючись з ліку,
в теплих светрах і в’язаних рукавичках.

Витягали з торби гіркі наливки,
і ковтали дими устами самими,
і нічної розмови ламкі уривки
нависали над ними, пливли над ними.

І одна діставала в диму, що здійнявся,
словники з безнадійними коментарями,
і гортала їх, доки потяг спинявся
під станційними тихими ліхтарями,

і читала подружці щось нестерпне,
щось, від чого сухо стискало горло,
і коли та спала – читала про себе,
а коли прокидалась – читала уголос.

І слова - промовлені, словникові
западали в сон непомітно й загусло,
і гойдалися в заспокоєній крові,
наче водорості в холодних руслах.

Темна й солодка пора зими.
Важкі вечори, невагомі ранки.
Жінки, що чистять в снігу килими,
мов обробляють земельні ділянки.

Низького неба пляшкове скло
з зеленими демонами та зірками,
і перетікає горлом тепло,
ніби жовті меди щільниками.

Поштова торба з останнім листом,
теплі бари і мокрі монети,
комети з довгим яскравим хвостом,
як фазани залітають в замети.

Всіх подорожніх по довгій зимі
будуть вірно чекати удома.
На всьому, що діється в цій пітьмі,
буде лежати терпка утома.

Так би й палити густі дими,
так би й слухати в темінь тиху,
як щука рухається в глибині,
бурштином вмерзаючи в кригу.

Ця жінка, яка фотографує дерева січня,
їхню вогку динаміку і переплетіння,
маленькі будинки з димами,
засипані снігом узбіччя,
неба тяжкі простирадла зі складками й тінями.

Ось вона стоїть за повітрям, наче за ширмою,
стежить за цими деревами, мов за тваринами,
за їхнім дитячим шепотом, за ходою пташиною,
за тонкими руками, за збитими в кров колінами.

Ось вона ловить їх, як птахолов, розкидає тіні,
стрічками прив’язує собі до зап’ястя.
А чорні порожні озера, кригою вкриті,
постійно віщують їй усілякі нещастя.

Говорять: всі, кого ти собі впіймаєш,
до смерті будуть тепер іти за тобою.
Будеш їм віддавати усе, що маєш,
будеш ділитися з ними вином і водою.

Але вона говорить: все, що я справді маю –
це стрічки, щоб триматися поруч із ними,
і їхні слова, які я ніяк не запам’ятаю,
і постійно раню уста їхніми голосними.

Ті, що йдуть за тобою, тебе про це не питаються,
ти сам себе прив’язуєш ніжністю і ворожнечею.
Ось зараз, бачите, як вони наді мною хитаються?
Це вони все почули,
і тепер заперечують.

- Розкажи мені про свою подружку, про цю, нову,
з якою ти зараз живеш. Що там зараз між вами?
- Між нами зараз повітря. Я з нею просто живу,
так як діти живуть зі своїми страхами.

Це ось те, що між нами - її химерний маршрут,
яблука і вино, усе це її протестанство,
одяг, який вона носить у торбі, мов парашут,
і колір її волосся,
...................який вона змінює,
................................як змінюють громадянство.

Вона постійно зникає, у неї свої ключі.
Вертається й засинає в тиші густій і свинцевій.
І я нажахано слухаю, як іноді уночі
серце її спиняється, наче трамвай на кінцевій.

Вона зупиняє час, що вперто кудись іде,
подзенькуючи при ході порцеляновим передзвоном.
Тоді вона підстригає своє волосся руде,
як підстригають траву, доглядаючи за газоном.

Вона це якось поєднує, мовби згортає сувій,
і тоді я теж помічаю, бачу так ясно й близько
і це життя, що тече, мов туш у неї з-під вій,
і смерть, яка відступає, наче розбите військо.

Виймає мені з долоні гострі скалки жалю,
торкається мого тіла, ніби важкого ужинку.
Ось саме тому я її і люблю,
як тільки жінка може любити жінку.

Що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз’їдала імла,
як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський тютюн,
міцніший, ніж зазвичай.
Сварилася з поліцейськими – п’яна і грізна.
Любила сухе вино, пила у фаст-фудах чай –
індійський, мов океан,
чорний, як власна білизна.

Й пила за те, що ніхто не зможе її знайти,
за те, що проймається спокоєм
душі золота матерія.
Лежала на теплому спальнику –
оголена, мов дроти,
тиха, наче вода, сонна, ніби артерія.

Що по ній залишилось? Якісь борги,
які я поволі сплачував, книги і мапи,
якісь випадкові друзі, якісь вороги,
яких я насправді не знав,
хоч насправді мав би.

Лишилися речі в її шухляді, ніби в журбі,
календарик із її місячними,
щоби я не міг помилитись.
Лишилась бритва, яку я врешті забрав собі,
і завжди різав обличчя,
намагаючись поголитись.