Коли потяг нарешті в’їхав у гори,
залишивши позаду сонні долини,
коли в чорних снігах від тяжкої змори
засинали дерева, птахи і тварини,

і коли вибрідали нічні подорожні
на гаряче світло, ніби на запах,
і світили їм річищ глибини порожні
і зелені вогні по гірських вокзалах,

і кондуктор вслухався в останні вісті,
одягнувши стару залізничну куртку,
коли діти колійників і машиністів
уві сні намивали золото смутку,

торгівельні контори й приватні оселі
замовкали, мов патефони трофейні,
і прокочувались крізь лункі тунелі
неприкаяні літерні і купейні.

І сумні пасажирки юного віку,
невідомих занять і непевних звичок
рахували мости, збиваючись з ліку,
в теплих светрах і в’язаних рукавичках.

Витягали з торби гіркі наливки,
і ковтали дими устами самими,
і нічної розмови ламкі уривки
нависали над ними, пливли над ними.

І одна діставала в диму, що здійнявся,
словники з безнадійними коментарями,
і гортала їх, доки потяг спинявся
під станційними тихими ліхтарями,

і читала подружці щось нестерпне,
щось, від чого сухо стискало горло,
і коли та спала – читала про себе,
а коли прокидалась – читала уголос.

І слова - промовлені, словникові
западали в сон непомітно й загусло,
і гойдалися в заспокоєній крові,
наче водорості в холодних руслах.