Зима обступила місто,
для тих, хто тягається від самого ранку
без жодних справ
не найкраща пора.
Біси і пияки розбіглися по вокзалах,
гріються в кабінках для фотографування,
не виходять назовні.
Ці небеса в розширених алкоголем
зіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,
коли вони говорять про жінок -
як вони п'ють червоне вино,
як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.

Життя тобі дістанеться рівно стільки,
скільки ти зумієш зігріти
власним подихом і долонями -
сніг над рікою
і рештки тютюну й цукру в помешканні
і я зможу завжди сказати:
бувай, дівчинко,
країна, в якій я живу,
можливо саме тому і не розвалилась,
що в ній іще кілька людей
люблять одне одного - без істерики
і презервативів, просто
перемовляються якимись словами,
зустрічаються десь на вулиці,
навіть не знаючи до пуття
де ці жінки п'ють своє червоне вино,
де вони прокидаються, а потому знічено плачуть,
розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.

Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,
на світ, з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,
і думатимеш,
що навіть якщо вони зможуть перезимувати і цього разу,
що вони робитимуть зі своєю морокою? -
адже так чи інакше від нас залежить так мало,
життя знай собі триває без кінця і початку
і по кожній великій любові
залишаються порожні
зали очікування.

Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах,
риби, мов дирижаблі, розганяють планктон
і змучені птахолови намагаються впіймати
кожне слово.

Міцно тримай у руках кольорове ганчір'я і скотч,
якими стягнуто різані вени нашого героїчного часу.
Колись нарешті вимкнеш це радіо,
звикаючи до неї, звикаючи до її дихання,
і вона, вдягнувши твою футболку,
принесе тобі серед ночі води.

На літній терасі горнята з рештками чаю
заливаються зливою, наповнюються недопалками,
у нас із тобою спільна застуда, у нас із тобою довгі розмови -
ти не помічаєш ранкових дощів, пізно лягаючи спати
і так само пізно прокидаючись,
я пишу вірші про те, як я люблю
цю жінку, і як я вигадую
все нові і нові слова,
лише б їй про це
не сказати.

Ось на сходах університету сидить жінка,
якій ледве добігає до тридцяти,
і курить кемел.
Після дощу,
витираючи шкіру,
яка в неї прозора настільки, що під
нею видно водорості і пісок,
вона думає - ось знову з неба сипляться
холодні леза, срібні цвяхи,
і ранять смертельно равликів,
котрі падають, розрубані навпіл,
мов хрестоносці в пісках Палестини.

Потрібно довго говорити,
вишептуючи і проговорюючи
різні слова і назви різних речей,
щоби не таким порожнім
виглядало повітря навколо неї.
Після пробудження
всі її чоловіки
прикладають голови до годинників,
наче до мушель,
і слухають як в далеких озерах
здіймають мул
громіздкі черепахи.

І навіть не зателефонуєш їй при нагоді;
тому що іноді варто померти, аби зрозуміти,
що це й було життя,
і тому що слід іноді стулити повіки, щоби побачити
з якого боку сновидіння ти знаходишся;
і після зміни погоди знову підійметься тиск
від якого лускаються капіляри
в очах випадкових метеликів
й стає теплішою її шкіра,
від якого вода в її кранах і посуді
перетворюється на кров
і вона знову цілий день не може
ані приготувати собі чаю,
ані зварити кави.

Від вуличного дощу тікаючи в аудиторії,
в березні, коли містом товчеться безліч божевільних,
гріючись в книгарнях і безкоштовних туалетах,
як тритони обертаючи за світлом коричневі очі;
щедрою рукою час зачерпує зі своїх водоймищ
і сипле в твої долоні
пригоршні молюсків і равликів,
комет і річкового каміння.

Колись всі вокзали в моєму місті о такій порі
зупинялись, наче будильники
з тисячею ослаблених пружин;
сховавшись під небо,
котре летіло з двома світилами,
мовби людина з двома серцями,
рудоволосі дівчата які тримали сутінки на кінчиках язиків,
співали пісню, що в ній, ніби в вугіллі,
було багато старої зброї, одягу і зотлілих тарантулів;
і з пагорбу, де закінчувалось місто,
видно було залізницю,
якою добирались додому робітники.

Скільки вогню, скільки сліз, скільки вугілля
вигоріло в легенях, вітрилах, що напиналися
в шахтарському селищі.
Пощо, скажи, небо збирає всі свої ласощі,
крам і світила,
і повернувшись, зникає за пагорбом?

За кожен невидимий видих вимучених за ніч метеликів,
за кожного із сиріт, котрі кожного ранку складали постіль, мов парашути,
за кожен з кларнетів в твоєму горлі, які не дають тобі просто дихати,
перетворюючи голос на тінь і джаз на хворобу,
заплачено нашим життям.
Тримайся ближче до мене. Винесений в заголовок,
досвід постане, мов риштування,
кріплячи ще нестійкі дитячі легені
дротами і крейдою.

І цей сніг також, наче старе полотно
складений в громіздких шухлядах неба,
не накриє твоєї печалі. Лише дивись -
протяги гуляють від кордону до кордону
і нерозірваними бомбами в темряві лежать вокзали
і нічні самотні експреси, мовби вужі в озерах,
плавають в темряві, сплескуючи хвостами,
довкола твого серця.

Як будь-яка інша історія,
ця історія добрих дитячих стосунків
поступово добігає кінця.
Підлітки в стані вічної
застуди і закоханості,
котрі намагаються звести до купи
розлоге плетиво подорожніх вражень
врешті вмовкають заворожено
під травневим дощем,
який ховається в їхньому волоссі,
аж його тепер
звідти і не вичешеш жодними гребенями.
Лише потопельники - ці ангели повільних річок,
стоять під водою і
вигинаються за течією,
мов листя морської капусти,
і лише сварливі ворони перебираються з неба
до неба і знуджено дибають
в горішній ріллі,
переносячи на плечах своє домашнє
начиння і смугасті лантухи з пір'ям.
Як будь-які інші речі,
речі з цієї історії насправді
легко надаються до озвучення,
хоч ви так і не змогли
сказати одне одному про жодну з них.
Аж ось виявляється все так легко і просто -
привиди, що вистромлюють до неї
з дощу
свої риб'ячі обличчя;
кавові зерна, що пускають
коріння
в теплому грунті
її безсоння;
її простирадла, що схожі
на листівки
з відозвами страйкуючих
комітетів.

Човни, завантажені іспанським часником,
по довгій дорозі ввійшли до порту,
обвішані мідіями, ніби фальшивим золотом.
Я знаю - цієї ночі до ранку
сухі простирадла пронизливо
пахли матроськими робами і смолою;
так як ніколи летіли зірки на побережжя,
і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени,
забивались тобі між пальців.

Що ти могла побачити перед тим, як померла?
Безперервність повітряного потоку не дозволяє
затамувати подих, безперервність дихання
не дає зупинитись, переходячи через кордони.
Що саме дозволено бачити наостанок
тим, хто має померти?
Десь на півночі материка починала громадитись крига,
і найглибші серця цибулин
на світанку холонули і зупинялись.
Чи ти розгледіла сніг в піднебіннях
рибин, які викидалися із води?
І чи упізнала ти ріку,
що тяглася вниз кам'яним рельєфом,
наче купа мокрих важких
простирадел?

В свої двадцять вісім
я пам'ятаю стільки імен,
про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі,
стільки імен, від вимовляння яких
піднебіння забивається кров'ю і снігом,
що навряд чи наважусь говорити про тебе в умовний спосіб;
по-моєму, смерть - це ніби перейти з однієї
порожньої кімнати в іншу,
здіймаючи протяг, який вириває розетки
і вистуджує кров тим, хто залишився.

І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями,
і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді,
не наважуючись вийти на берег,
і високі дерева - позбавлені листя, мов громадянства:
повертайся туди, де на повіках тверднуть тьмяні перлини чекання,
де на пісках виростають водорості і солодкий тютюн,
де, не зрадивши прапора і не знайшовши спокою,
кожного ранку збираються юнги із затонулих човнів,
і над ними до ночі літають душі
розчавлених помаранчів.

Засинаючи, вона пригадала ріку -
десь в улоговинах сну, де вона забувала його обличчя,
охолоджене річище світилось з середини бронзою,
хоч сніг засипав течію;
потому з туману виповзали старі повоєнні локомотиви
і виходили робітники в синіх джинсових комбінезонах.

Ми опинились по різні боки зими,
і дикторський голос, пійманий у випадковому таксі,
ще нагадає тобі
вісімдесяті роки і радіо,
наповнене польським роком;
рок-н-рол, який слухали механіки в залізничних депо,
рок-н-рол, який перелітав через Карпати,
просочуючись крізь повітря де-небудь на Рава-Руській;
наша країна не настільки велика, щоби в ній розминутись,
наше повітря не таке безкінечне,
щоби слухати різну музику.

Я думаю, що якби існував прямий зв'язок із Богом,
він би здійснювався саме за допомогою
цих теплих коричневих конвертів
з платівками польського року,
з тонкими подряпинами від божих нігтів
на чорних полях;
можеш побачити його вінілову шкіру,
можеш відчути його полуничну кров,
змиваючи пил і
протираючи доріжки
губкою з оцтом.

Сполохані вітром птахи,
заспокоївшись, займають свої місця
в проміжках поміж ударами її серця,
не знаючи, що вона бачить у своєму сні,
про кого вона забуває посеред сухого річища;
весь її життєвий вантаж - родимки на шкірі і
проїзні талони в кишенях куртки;
ось зима перекотиться з сопки на сопку
і прийде гаряча пора,
коли із землі повиростає стільки різних речей,
аж повітря змушене буде піднятися трохи вище,
щоби не зачіпати ці довгі високі стебла,
що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди
якраз під її вікном.

Повільно шкребуть підлогу, мов палубу,
старі прибиральниці коридорів;
чуєш, про щось перешіптуються на сходах,
проходять боязко біля стін,
довгими гаками виловлюють із води
водяних щурів і гіркі сновидіння.

Кімнати довкола переповнені сутінками,
як крейсери вугіллям;
прибиральниці коридорів
вишкрібають луску гострими ножами,
заганяють циганські голки в ранкове сонце;
добігає кінця осінь
і небеса такі темні, мовби хтось поскидав до купи
відрубані курячі голови
і чорні троянди.

Коли відмивають всю кров,
збираються на вокзалах, п'ють підігріте вино
і говорять про те,
що риби сьогодні блукають в Дунаї,
не можуть виплисти на мілке
без нічних ліхтарів
з кораблів,
без голосів із берега,
без отворів і тунелів
в чортовій кризі.

Продажні поети 60-х мали б тішитись,
що все закінчилось так успішно;
адже скільки було небезпек,
а бач - вижили, повернули кредити,
хіба що бойові рани
нитимуть під час циклонів,
ніби під час місячних.

Продажні поети 60-х возять за собою
великі валізи із жовтої штучної шкіри;
зупиняючись в готелях,
вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,
а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.
В'єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.
Що тобі до мене? - легко викинеш м'яту візитку.
Однією візою в паспорті більше,
однією менше.

Коли-небудь на засніженому летовищі
комусь із них пригадаються всі їхні лекції,
берлінське радіо і мости через Віслу.
"Добре, - подумає він - добре,
то були незлі часи - наші продажні 60-ті,
дарма що в голові по тому
суцільна педерастія і соціал-демократія.
Нас вела за собою любов,
любов виривала нам наші гланди,
як виривають слухавки з вуличних телефонів.
Поезія пишеться горлом,
але це горло безнадійно застуджене".

За всіма законами літератури,
за всіма умовами підписаних ними контрактів
вони справді боролись за свободу,
а свобода, як відомо, вимагає,
щоби за неї час від часу боролись -
в окопах, лісах
і на сторінках незалежної преси.

Говорячи тут про поезію,
пом'янімо всіх тих, хто залишився
на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х,
всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації
і над ким дотепер пропливають хмари,
що своєю структурою нагадують американські верлібри;
пом'янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,
нагадує звичайну бойню,
де кишки випускаються просто тому,
що це має робитись саме тут;
і виживають після цього
хіба що продажні поети,
з легенями - розірваними
від любові.

Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер,
перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні з голосними,
як друкарка в старій варшавській конторі.
Важкі стільники письма
вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова.
Пиши, лише не спиняйся,
продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп.
Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань,
і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві.

В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа.
Я завжди вірив лінивій циганській пластичності,
бо не кожному випадає цей затяганий шеляг.
Якби ти подивилася в їхні паспорти,
що пахнуть гірчицею і шафраном,
якби ти почула їхні розбиті акордеони,
що відгонять шкірою і арабськими спеціями -
вони говорять, що коли ти їдеш - куди б ти не їхала -
ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є;
коли мовкне спів старих грамофонів,
з них витікає мастило,
наче томат із пробитих бляшанок
з-під супу.

Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах
розривається кожного ранку натруджене серце епохи.
Час і справді проходить, але він проходить так близько, що ти,
придивившись, уже розрізняєш його обважнілі волокна,
і повторюєш пошепки почуті від нього речення,
наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос, можна було сказати -
так поставала епоха,
так вона розверталась - важко, як бомбовоз,
залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори,
розганяючи з плавнів диких качок,
які, розлітаючись, перекрикують
вантажників,
бога,
баржі.

Вибираючи курс навчання, поміж інших речей
ти би мала дізнатись -
насправді культура початку століття
вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці,
закорінилась в зламах твого цупкого волосся,
перехопленого недбало на вітрі,
розвіяного над пальцями,
ніби струмені теплої води над рукомийником,
ніби глиняні кольорові намиста над горнятами і попільницями,
ніби довге осіннє небо
над кукурудзяним полем.

Це уже вкотре все починається спочатку,
і я говорю так, ніби бачу її вперше -
все як завжди, просто сьогодні надто холодний
вітер в поштових скриньках,
і в сірникових коробках печально дзвенять
жовті монети.

Просто надходить той вік,
коли починають снитись однолітки,
наче час повертається назад, щось забувши.
Скільки їх вижило - цих вічно голодних вовченят?
Всі їхні мандрівки в нікуди
починались, як правило, з центральних вулиць.
Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,
померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться -
років десять тому ти теж
так часто користувалась
чужим шампунем,
що твоє волосся іноді втрачало
свій власний запах.

А ось тепер сни обриваються
просто в твоєму тілі, як міжміські телефонні розмови,
і липневі автобуси,
крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,
повертаються до твого міста,
де кожного літа ти знаходиш
заіржавілі леза у ванній кімнаті
і вуличні автомати з колою.

Що змінилось? Виросли дерева,
зникли старі кінотеатри
і молочні магазини.
Лише дощова вода все така ж солодка,
особливо коли потрапляє на яблука.
Тоді вони важчають
і довго-довго падають у пісок,
розбиваючись на смерть
під гарячими небесами.

Юна сербка переходить вулицю,
і оминаючи осінній базар з розвішаним крамом,
помічає, що цієї осені багато золота в хустках і городині -
он його скільки в теплій цибулі;
багато світла в ресторанах,
де на стінах висять
портрети цісаря.

Тепло цієї осені воно торкається і тебе,
і ця юна жінка щось шукає в своєму наплічнику,
викладає на стіл то слухавку то олівці;
буде тобі зима,
будуть тобі сновидіння,
але небо щоосені важчає
і хитрий диявол
хапає собі грішників,
мов жирні фініки
з кольорових упаковок.

Терпкі слов'янські синтагми;
вона розповідає, як купувала конверти в тютюновій лавці,
як зайшла до підземки
і голуби, злітаючи, бились об неї, наче об дощ;
за її розповіддю ніхто не зауважує, як заходить сонце,
зауважують тільки, що її вилиці
дещо темнішають.

Спробуй зараз пояснити їй,
що ці осінні годинники,
якщо їх вчасно не зібрати,
просто перестигають і бризкають
на одяг і на долоні соком,
на який потім злітаються оси
і пробивають жалами твою шкіру
аж до самого серця.