Ситі не люблять голодних -
Не жерти зараз не модно.
Хоч перші такими стали
Якраз за рахунок останніх.

Голодні не люблять ситих,
Вони їх готові вбити
І разом з кістками з'їсти,
Щоб їхнє місце посісти

І розжиріти в достатку...
А далі - читай все спочатку:)

Осіннє сонце сідає доволі скоро –
Йому зимно, воно хворе...
У пошуках себе блукаю містом...
Бруківка розсипала своє чорне намисто.

Бруківці знизу усе видніше –
Куди там Канту, куди там Ніцше!
Вона – остання, вона – вона найперша,
Вона не скаже, вона не збреше.

В химерах бруківки я бачу сльози
І щастя, розбите на правильні дози,
Гидотні газети, кумедних кумирів,
Потуги поетів і голубів миру.

Бруківка здатна усе згадати,
Адже, коли по тобі ходять, – варто всіх пам’ятати!
В її химерах – світлини часу,
Мінори блюзу, мажори джазу.

Підбори краль, трамвайні шрами,
Помиї з вікон, сміття із брами,
Обличчя рук, очей сідниці,
Шляхи на волю і до в’язниці.

В бруківці я бачу порепану шкіру,
Роздовбану долю, розібрані віру,
Надію, що впала, але не померла,
І свою любов – найбільшу химеру...

Занурююсь у сни з картинами Далі
Подалі від весни, подалі від землі.
В реальності казок я плаваю, мов сом.
А ти чому не спиш?
Облиш,
Життя - лиш сон.........

Щастя?
Воно на смак солонувате
Від сліз і поту на тугім шляху
Через буденність, втрати і загати
Й не в змозі сповна вдовольнить жагу,
Яка йому весь час передувала
І не давала дух перевести…
Для щастя часом треба так немало…
Чи стане сили, щоб його нести?

Все довкола здавалось сірим,
Все похмурим чомусь здавалось.
Тож з колєгами ми присіли
І закрить це питання зібрались.
Аргументів розглянуто море,
І чергова спорожнена пляшка…
На рожеві змінились кольóри,
Але контури визначить важко:)

Коли надворі січень сивий
Не снігом, а дощем стрічає,
А в хаті - холодно і сиро,
І виразних бажань немає...
Собі рецепт один затям :
Ковтни міцненького напою,
Залізь під ковдру з головою
І насолоджуйся життям!

Коли ти скандалиш на кухні
І згадуєш вголос усіх,
Хто, нібито, є винуватцем розрухи, –
Береш ти на душеньку гріх.
"…Ну, може, щось вкрали, кудись там продали.
Ну, десь помилились, чогось не вгадали.
Але ж – як боролись! Пітніли! Страждали!.."
А ти – несвідомий – на кухні скандалиш.

Ты разбудишь меня
Поцелуем в висок.
Время нам не унять –
Непослушный песок.

Расставаться легко –
Песня, но не про нас.
Мы зашли глубоко,
Словно, в легкие газ.

Мы убили "себя"
Поцелуем в висок.
Будем долго любя
Пить алеющий сок.

Расставаться легко,
Если нечего дать.
Путь ночных мотыльков
Мы сумели понять.

Очень трудно во тьме
Пропустить огонек…
Но «контрольный» прошу
Поцелуем...
В висок!..

я слухаю твій голос
мене він огортає
як дим марихуани
як сон досвітанковий
як море в час вечірній
як павутинка в жовтні
як сніг під ліхтарями
як ковдра з леопарда

я слухаю твій голос
який щораз пірнає
в пастельні барви суму
в туманність Андромеди
у поле рум’янкове
у постіль полудневу
у весни безтурботні
у спогади про вічне

я слухаю твій голос
це все що зараз маю
це Всесвіт і піщинка
це мудрість і безглуздя
це реквієм і вíват
амброзія й отрута
це зречення й кохання
це ти і я в одному

я слухаю твій голос
мене він спонукає
вчинити амнезію
пришити собі крила
допити келих неба
і з’їсти власне серце
та дроти телефонні
стальними ланцюгами
скували мої рухи
я слухаю твій голос

Українця розлютити важко –
Знай собі земельку колупає.
А навіщо марно "лізти в пляшку",
Коли й так десь незабаром має
Згинути ця купа “вороженьків”,
І всміхнеться доля нам щербато...
А якщо змін хочеш ти швиденько, –
То гайдá:
Рим, Барселона, Штати.

Завтра треба вранці встати.
“Банячковий” душ прийняти.
Щось швиденько з чаєм з’їсти.
У потрібний транспорт влізти.
Бажано живим дістатись
В пункт призначення й віддатись
Праці тілом і душею
(Не чекаючи грошей).
Пиріжок в обід “змолоти”.
Повернутись до роботи.
Після дзвоника – додому.
Переборюючи втому,
Подивитися новини :
Раптом вже знайшли, хто винен
В тому, що мій день наступний
Знов пройде так само тупо.

Ми пам’ятаємо лиш те, що необхідно нам.
Ми розуміємо все, що до тіла ближче.
Стосунки друзів бізнесом подрібнено.
Подалі плюнуть щоб, залазимо по-вище.
Вже на коханні зазвичай штрих-код шукаємо
І виставляємо як еталон облуду...
То, може, гидко ми і називаємось?
Та ні – такі собі земні, звичайні люди.
Ми народилися, живемо та вмираємо,
(Постійно плачучись, що доля не легка)
Не зауваживши, що зорі споглядаємо
Лише через віконце "нужника".

Ріс був Дубочок у гайку.
І ось, коли весна пригріла,
До нього Пташка прилетіла
Пощебетати у тіньку.
Один раз, другий, а по тім
Дубок у неї закохався.
Він щедро листям шелестів,
Як міг, бідака, прогинався.
І Пташка літні дні усі
Йому свистіла про взаємність...
Та сталась прикра неприємність:
Підкрався жовтень потаємно
І цю ідилію присік.
Дуб наш пожух, став опадати,
"Артистку" вже цікавив слабо;
Отож, вона десь Баобаба
Майнула в теплий край шукати...
Мораль, як звісно, річ остання:
Без "зелені" - нема кохання.

Всі друзі у житті чогось добилися -
Вже мають власний бізнес, гроші й шану.
Лиш я усе лежу та в стелю дúвлюся,
І за плечима - "ніц", окрім дивану.
Та ні - я не бездара, не безпомічний!
Я б теж свої розправив мужні крила
І без проблем вершин дістався сонячних...
Якби так сильно "жаба" не давила.

Моей истории болезни
Не уместиться в трех томах!
Медикаменты бесполезны –
Я БЕЗ ТЕБЯ СХОЖУ С УМА.
Мне говорят «лечиться надо!»
И я старателен весьма…
Но вот беда: когда Ты рядом –
Я ОТ ТЕБЯ СХОЖУ С УМА!

Епіграф:
"Вот уже который год
Из ума дружок не идет"
(З російського романсу)

Ти не виходиш в мене з голови!
Ти оселилась там і обживаєш:
Порядки робиш, соваєш столи
І для портретів цвяшки забиваєш.

Ти не виходиш в мене з голови!
Ти прописалась вже і нахабнієш:
Повиганяла всіх, що там були
І на моїй гарячці каву грієш.

Ти не виходиш в мене з голови!
Але тобі цього уже замало:
Дізнався нещодавно я, що ти
І серце моє приватизувала.

Згубивши назавжди надію на світанок,
Шукаємо в смітті вологім сірники...
І ваблять упирів на шиї давні рани,
І шарпають за плащ сліпі провідники.

Коли було і ким написано сценарій?
І хто нам роздавав ганебні ролі ці?
Ковтаємо, мов хліб, зацвілий пафос арій...
Лиш номер на чолі і доля на руці.

всупереч долі
жодного слова
падаю долі
знову і знову
падаю долі
ніби у небо
я мимоволі
в тобі без тебе
я мимоволі
вільний невільник
страшачись болю
з ним нероздільний
страшачись болю
муку плекаю
і в рани солі
на ніч всипаю
і в рани солі
і в писок хліба
всі мої ролі
знаєш ти ніби
всі мої ролі
звісно невдалі
падаю долі
падаю далі

Ти ж обіцяв: “Все для народу!”
За Україну – головою!”
А сам – щоранку бутерброди
Їси з червоною ікрою.
Прощення зрадникам немає!
Ідею нашу ти заслинив!
– А що? – “панок” відповідає, –
Ікра буває жовто-синя?

Перший сніг на голову
Знову несподівано,
Ніби, десь на небі там
Пóдушка розірвана.
Не радіє місто щось
Первістку невчасному, –
Перехожі, лаючись,
Бруд товчуть з прекрасного.

Я би міг потилицю
Захистити шапкою,
Я би міг зігрітися
Кавою з канапкою,
Я би міг сховатися
В офісі затúшному...
Був би я людиною,
А не псом залишеним...

Як романтично пахне ковбаса!
І помідори густо зашарíлись.
А у пляшчúні - чиста, мов сльоза,
Горілочка домашня причаїлась.
І сало ніжним зваблює тільцем,
І хліб наставив загорілу спину...
Якщо ти млієш, бачачи ОЦЕ,
Чому ж ти, гад, не любиш Україну?!

Старі двоповерхові будинки
Дерева між ними. Дерева – вищі.
А перші других пам’ятають малими,
Зверхньо дивились на них горища.

З’являються шпари в камінні підвалин.
Згодом насіння туди потрапляє.
Нащадки дерев виростають з розвалин...
Чому ж у будинків дітей не буває?

Потанцюємо на морозі!
Голі душі свої зігріємо.
Відламаємо білі сльози
І устелимо сніг надіями

На прихильність ЗИМИ.

Потанцюємо на морозі!
Пташку крихтами погодуємо.
Заспіваємо, хто ще в змозі,
Не поскаржимось Богу всує ми

На “прихильність” ЗИМИ.