Осіннє сонце сідає доволі скоро –
Йому зимно, воно хворе...
У пошуках себе блукаю містом...
Бруківка розсипала своє чорне намисто.

Бруківці знизу усе видніше –
Куди там Канту, куди там Ніцше!
Вона – остання, вона – вона найперша,
Вона не скаже, вона не збреше.

В химерах бруківки я бачу сльози
І щастя, розбите на правильні дози,
Гидотні газети, кумедних кумирів,
Потуги поетів і голубів миру.

Бруківка здатна усе згадати,
Адже, коли по тобі ходять, – варто всіх пам’ятати!
В її химерах – світлини часу,
Мінори блюзу, мажори джазу.

Підбори краль, трамвайні шрами,
Помиї з вікон, сміття із брами,
Обличчя рук, очей сідниці,
Шляхи на волю і до в’язниці.

В бруківці я бачу порепану шкіру,
Роздовбану долю, розібрані віру,
Надію, що впала, але не померла,
І свою любов – найбільшу химеру...

Взагалі-то, це пісня.