Ти знаєш, так хочеться цього разу без стрілянини
Якби ж Купідон знайшов якесь інше знаряддя праці.
Але ж і ми не з тих, хто мріє про білий будиночок для родини
Про тиху старість, диван і затишні капці.

Ти знаєш, так хочеться іноді ногу на газ і 200 по трасі
Так вимотують глянцеві цінності і гнилості псевдо-моралі
Не бачити б тільки як вигинаються губи в нещирій гримасі,
Яку звуть чомусь усміхом пустоголові бездушні кралі.

Ти знаєш, як цукром гірчить щойностворена рима,
Як рветься свідомість й стікає в рядки на папері
Ти знаєш, що ліпше за все чути запах бензину і диму,
Що між невідомим й відомим лишаються виключно двері.*

*"There are things known and things unknown, and in between are the doors..." Jim Morrison

Вони п'ють дешеве вино з розбитої навпіл пляшки,
Видихають молочний дим з саморобної папіроси.
Їхні очі - глумливі, а душі геть нароспашку.
Дехто скаже: "Пророки!", решта: "Молокососи!"

Вдень вони розсікають повітря пронизливим словом,
А вночі зашпакльовують діри і ллються мазутом.
Пальці пестять гітару, й та стогне розкатистим соло.
Вони з тих, що виходять в дорогу й не знають маршруту.

Їхня кров пахне пуншем, від сліз віє янгольським пилом*
"Ти заходь, не соромся. Тут брудно: взуття не знімай.
Пригощайся розбитими мріями, чистим етилом.
Ми пусте покоління. І ось наше пекло. Пірнай."

*янгольський пил - сленгова назва фенциклідину, наркотичного препарату.

Стріляймо в упор. На виліт. Друже, прикрий-но!
Ті хлопці давно вже готують на нас облаву.
У тебе на поясі кольт, в мене - ніж. Нехай ненадійно,
Але ми найкращі. Ми профі своєї справи.

Давай, діставай з рукава свою карту, нумо!
У нас флеш-рояль і віскі гарцює в венах.
Береш мене міцно за руку, і так пробиває струмом,
Що поруч в автівках спрацьовує вмить сирена.

Ми схиблені біллю. Ми адреналінозалежні.
Цілуємось в темних провулках брудного гетто.
І протизаплідні в кишенці, мов протипожежні.
І вибухом віє від тіл на капоті корвету.

В фіналі ж ніхто не помітить порожні лузи.
Коли ставка - смерть,і це наш останній покер
І доля нарешті дістане свій піковий туз,
Та в нас буде джокер!

Віртуальні пристрасті, статуси, блоги, пости в ЖЖ.
Вибивай собі новий образ на клавіатурі.
Нові фото сподобатись мають ще одній дурі,
Яка ставить авАтором фото у нігліже.

Милий хлопчику, мене знудило байтами по кутах,
Розкодовуй скоріше падіння своїх Бастилій
І худчіше пиши повідомлення своїй "милій",
Адже в очі сказати правду: Впаси Аллах!

Хай всі знають про те, що в тебе болить голова,
Що порвалася ліва шкарпетка, в інституті отримав двійку,
Нехай знають як сильно страждаєш, що встряг у бійку,
Що з цієї секунди у тебе скінчились слова.

Милий хлопчику, я не хочу знати як ти живеш,
І мені якось чхати, що ти мене ще читаєш.
Видаляй-закривай-інтригуй, ти ж і сам усе знаєш:
Мене більше не ваблять замкИ віртуальних веж.

Яких тобі казок кортить, отямся, царівно!
Знайди собі спосіб новий боротьби зі стресом.
Сьогодні у нас на сніданок романтика, соус із хріном
Чудово сприяє травленню й іншим шлунковим процесам.

Яких тобі казок іще? Чи то фальші замало
В зефірних сонетах царевичів-комедіантів?!
Спочатку на білім коні і з піднятим забралом,
А згодом швиденько і нишком із боєм курантів.

Яких тобі казок іще? Може досить вже, мила?
Займись краще спортом, навчись готувати котлети
Життя твоє, люба, тупе мексиканське мило,
Де бал правлять зриви нервові й раптові залети.

То може іще тобі казок лапшею на вушка?
Отямилась, люба, тікати надумала з балу?
На сходах життя кришталеве лиши, попелюшко,
Але не очікуй тоді вже хеппі-фіналу.

Тиха темрява ночі ховає тебе від кохання
Пригортає тебе до грудей, наче шльондра стара
Можна я ще посиджу десь тут, біля тебе, востаннє...
Або може залишусь назовсім? Ти кажеш: "Не варто, мала

Я не той, я не вмію інакше, не знаю напевно,
Що чекає на мене, чекає на тебе десь там...
А ти йди, йди і знай, все було не даремно.
Я ж залишусь, і далі, напевно, я зможу сам."

Ну і що? Ти сидітимеш сам і мов морфій прийматимеш риму.
Роздягатимеш темряву, питимеш віскі з горла
У навушниках Doors, цигарки на балконі. Потрібно ще диму?
Пам"ятаєш як разом ним дихали, згадаєш якою була
Наша ніч, чи то день, чи то вечір, чи спільна манА?

Ну нехай, залишайся без мене, мені якось стане
Сил. І сліз - я сльозами своїми омию твій слід.
Біс із ним, я ж бо зможу, я сильна - рубаю кайдани,
Бо, мій Каю, давно вже не взмозі рубати твій лід.

Я не буду чекати антракту,
я плескатиму в долоні.
І нехай вже завершиться ця вистава,
вистава тупого болю,
де я і глядач, і акторка,
і прибиральниця опісля.
Де ти головний герой...

Але скажи, герою, що ти робитимеш,
коли замовкнуть аплодисменти?

***
Остання квітка впала на сірий паркет.
Згасли софіти, як зорі з приходом ранку.
Які страждання, про що ти? В мене імунітет!
Можеш не сипати сіль на мою ледь загоєну ранку.

Не треба мені про кохання, це з іншої п"єси,
Не грати тобі Ромео - типаж не твій.
Розвісили вушка всі інші твої принцеси.
Дівчатка, не плачте, цей блазень давно не мій!

Акторе, виставу завершено, йди за куліси.
Візьми свої квіти і більше не треба "на біс".
Я тут, біля сцени, залишу твої валізи,
Там все що ти дарував - щем, біль і багато сліз.

Дівчатка, змокрілі від нових строк,
на вечірні бульвари, мов на урок,
виходять строєм
по-двоє, по-троє.
Я так хотіла писати так, як вони
менструальною кров'ю.
Пальчиком літери виводити на чолі.
Таврувати того, хто посмів прокинутись в іншому ліжку.
Казати: "Ви всі ще занадто малі!"
А потім робити з себе грайливу кішку.

Я так хотіла
пробігати по твоїм почуттям,
тільки трошки торкатись
а не вгризатись ножем під шкіру.
Я так хотіла,
якби ж я тільки могла
у тебе пірнути...
або
подібно до цих дівчат чотиривіршем глянцевим,
наче фольгою
тебе огорнути.
А потім в духовку, доводячи до двохсот і вище.
До смачної скоринки, до вуглика,
до попелища.

Але я застигала плямами у дзеркалах
і на А4 холодними пальцями
заплутаним прописом
сумувала за тим, чого більше ніколи не...
посилала все нах.
Приборкуючи свій основний інстинкт грьобаного протесту,
я знову кінчаю
нервовим
нерівним текстом.

Все те, чим хотілося жити минуло давно:
Не треба шукати, не варто дивитися в карти.
Ми знову п'ємо тільки те, що самі собі наллємо,
І пишемо тільки про тих, з ким спати не варто.

Ми знов головою о стіну, пусте, що болить -
Червоне у грудях болить набагато сильніше.
Ти кажеш: "До біса! Нехай все до тла прогорить
Палаци із попелу, певно, нічим не гірші!"

Все те, чим хотілося жити прогнило давно:
Скриплять половиці, і протяги виють скажені.
Ми пишем про Когось і знову п'ємо вино,
В той час як одноліток наших беруть в наречені.

Давай вытрем веки от слез,
И размажем тушь по лицу.
Мы устали от этих грёз,
От надежды подобной слепцу.
Давай будем писать на запястьях
Те слова, что боялись сказать,
Ведь мечты о придуманом счастье
Заставляют от боли кричать.
Мы увидим статуй улыбки,
Смерть на старых рисунках детских.
Мы ведь делали те же ошибки,
Мы ведь двигались слишком резко.
Мы же мыслили слишком свободно,
Не боялись пойти против масок,
Но стремления были бесплодны,
Растекались по трупам, как краски...
Эти слёзы - багровые лужи
На асфальте теперь засыхают.
Нам с тобою пощады не нужно
Наши страхи уже погибают.

не знаю
не в силах
відповісти на запитання:
"where will you go?"
а ти такий стурбований,
безсилий.
Потрібно меньше диму.
але.
потрібно більше щастя.
але.\
пам`таєш зиму?
як ми обидва стояли на краю
моста.
був вітер.
був коньяк.
був дим.
був блюз.
і ти тоді сказав: "сестро, у нас однаково тюремні посмішки,
у нас однаково шалено вільні очі."
а я відповідала: "а ще однаково заплутані думки й волосся"
ми праві, я в це вірю.
ця меланхолія не закінчиться, але я буду поруч.
тож, братику, не бійся. батареї скоро будуть теплі.

Малюватиму цілий вечір
візерунки з твого ім*я
на підвіконні.
А коли скінчаться
усі фарби,
малюватиму своєю кров*ю
на підвіконні.
І нехай то безглуздий вчинок -
ти мене за це звісно осудиш.
І я змию сльозами малюнки
на підвіконні.

Пожежа у мозку
І чорним по чорному креслю.
Хоча і здається що нібито білим по білому.
Відтінки співпали
прозорості дали дорогу.
Чи ти прочитаєш ім*я,
що колись мені дали Всевишні?