Я чую твої кроки через тонку стінку,в яку ти вбиваєш великого цвяха.
На ньому ти будеш вішати своє сумління, знімаючи з мене мої теплі лахи.
Ти роздягатимеш мене дуже повільно своїми зубами, ніби саме мене готуєш до смерті.
Поступово розплутуватимеш тенета осіні, читаючи вголос вірші надмірно відверті.
Я стоятиму перед тобою абсолютно гола, вітер гулятиме моєю ніжною шкірою.
Ти захлинатимешся власними поглядами,що гвалтуватимуть мене, певною мірою.
Жива я, і твоє мертве сумління лежатимуть під однією холодною стіною.
Мій одяг нещадно зірваний з мене твоєю палкою душею, прикриватиме тіло совісті тільки собою.
Ми кохатимемось спрагло, жагуче на цьому цвинтарі совісті, у коридорі ночі.
Ти закриватимеш рота губами, очима питатимеш, і я так само очима відповідатиму "хочу".
Запалиш цигарку, мені наллєш гіркого абсенту, бо я нажаль алкогольного більше нічого не п*ю.
Ми сидітимемо, щиро відверто розказуючи одне одному свої зради, несучи як завше повну, ніби навіяну маком дурню.
Ти згадаєш, що сьогодні вже час приймати наркотики, і як завше запросиш до столу мене.
Я погялядом дам зрозуміти, що я не хочу вмирати, вбивай засмість мене ту, кращу, частину себе.
Я буду дивитися як ЛСД розтікається твоїм організмом, заповнюючи мікроклітини.
А ти навіть не знатимеш,що я теж знаю таке почуття,і я теж буду вмирати з посмішкою дитини.
Тебе розвезе,розтічешся під стінкою,лахи вбиратимусь твою вологу і кров.
Я одягнусь у твою одежу,вийду на вулицю, і точно знатиму, в
якому напрямку треба шукати любов.
Вона не лежить під стінкою, вона не ходить навкруг, і навіть не літає в повітрі.
Вона ласкаво тішиться в нашому тілі, чекаючи поки по неї зайдуть гормони кохання неімовірно-хитрі.
Прощавай Нещасливець,я не тікаю,тікають від себе, а ти нє є я, ти навіть не ти, це знаю для себе.
Я відкриваю двері, виходжу в світ, накидую шарфа на плечі і знаю, тепер я нарешті досягла того, чого треба. неба.

Я кожного дня їжджу
у київському метрополітені.
Обличчя сумні, думки порожні,
А швидкості тіл, як завше
бездумно, темно, чорно, шалені.

Йому же ж плювать,
що думають про нього інші прохожі.
Він на роботі, з своїми сумними очима.
І роздуми в його положенні
зараз, та і взаглі зовсім не гожі.


І кожен повзйдучий, обов’язково
знайде у собі причину,
Щоб не кинути пару монеток.
Бідному хлопцю з відсутністю ніг,
думок та сумними очима.

Його не врятують вже купи
потрібних, заможних таблеток.
Йому життя забрало половину ніг.
Лишивши можливість показувати світу
лише обривки горжеток.

Він дуже хотів коли-небудь покохати,
але нажаль вже не встиг.
Він мав знайти щось типу роботи.
Та завдяки людяності наших
справжніх людей так і не зміг.

Куди б не приходив, йому відмовляли,
так, ніби він був сволота.
Ось вам гуманність, про яку дуже люблять,
Кричать політики,
зі свого укритого сріблом помосту.

І він стоїть в переході,допоки,
люди пару копійок у його ковдру згублять.
Гроші брудні від небажаня їх віддавати.
Він проклинає наш уряд,
чекає допоки його остаточно з життя відрублять.

А потім, йому доводиться довго
і тяжко додому збиратись,
Бо він фізично і морально стоїть на колінах.
І йому важко, морально,
фізично, цим людяним світом пересуватись.

Та десь у середині, напевно
на ньому написано ще світле слово людина.
Яке вже постиралось з багатьох гуманістів.
Перетворивши їх просто,
на „втілення доброти” машини.

Ми так і живемо, вірячи в бога,
з душами істинних атеїстів.