Я кожного дня їжджу
у київському метрополітені.
Обличчя сумні, думки порожні,
А швидкості тіл, як завше
бездумно, темно, чорно, шалені.

Йому же ж плювать,
що думають про нього інші прохожі.
Він на роботі, з своїми сумними очима.
І роздуми в його положенні
зараз, та і взаглі зовсім не гожі.


І кожен повзйдучий, обов’язково
знайде у собі причину,
Щоб не кинути пару монеток.
Бідному хлопцю з відсутністю ніг,
думок та сумними очима.

Його не врятують вже купи
потрібних, заможних таблеток.
Йому життя забрало половину ніг.
Лишивши можливість показувати світу
лише обривки горжеток.

Він дуже хотів коли-небудь покохати,
але нажаль вже не встиг.
Він мав знайти щось типу роботи.
Та завдяки людяності наших
справжніх людей так і не зміг.

Куди б не приходив, йому відмовляли,
так, ніби він був сволота.
Ось вам гуманність, про яку дуже люблять,
Кричать політики,
зі свого укритого сріблом помосту.

І він стоїть в переході,допоки,
люди пару копійок у його ковдру згублять.
Гроші брудні від небажаня їх віддавати.
Він проклинає наш уряд,
чекає допоки його остаточно з життя відрублять.

А потім, йому доводиться довго
і тяжко додому збиратись,
Бо він фізично і морально стоїть на колінах.
І йому важко, морально,
фізично, цим людяним світом пересуватись.

Та десь у середині, напевно
на ньому написано ще світле слово людина.
Яке вже постиралось з багатьох гуманістів.
Перетворивши їх просто,
на „втілення доброти” машини.

Ми так і живемо, вірячи в бога,
з душами істинних атеїстів.